Кентавр - Сторінка 48

Я подзвонила Гаммелові, і Віра сказала, що ви вже пішли. Так мило говорила зі мною, як ніколи раніше.

— Ну й що Аплтон сказав? — батько почвалав у другий кінець кімнати й почав розглядати мій глобус.

— ЩО реНТГеН НІЧОГО НЄ ВИЯВИВ;

— Так і сказав? Ти не думаєш, що він бреше, Кассі?

— Він ніколи не бреше, ти ж знаєш. Твій знімок чистий. Він каже, це все через нерви; у тебе, на його думку, легка форма цього... як його... зараз, я записала...— мати підійшла до телефону і з аркушика, що лежав на довіднику, вичитала;_Mucinous colitis. Ми дуже мило побалакали; але,

по голосу, він наче постарів.

Я раптом відчув, що вичерпаний до краю, геть зовсім порожній, і так, як був, у куртці, сів на диван і відкинувся на подушку. Наче виконав чийсь наказ. Леді поклала голову мені на коліна і все норовила ввіпхати крижаного носа під мою руку. Шерсть на ній розпушилась від холоду. Знизу постаті моїх батьків здавалися величезними і трагічними.

Батько повернув велике напружене обличчя — здавалось, він боїться розв'язати останній вузлик надії.

— Так і сказав?

— Але він вважає все-таки, що тобі треба відпочити. Сказав, що робота в школі тобі вадить, і питався, чим би ти ще міг займатись.

— Чорт, та це все, на що я здатний, Кассі. Це мій єдиний талант. Не можу я піти зі школи.

— От прошу,— ми з ним наперед знали, що ти так скажеш.

— Ти впевнена, Кассі, що він вміє читати рентгенівські знімки? Впевнена, що той дурисвіт відповідає за свої слова?

Я заплющив очі, подумки дякуючи богу. І тут на чоло мені лягла чиясь велика, прохолодна й суха долоня. Хтось мовив маминим голосом:

— Джордже! Що ти зробив з дитиною? Він весь аж пашить.

Дідусів голос, трохи приглушений дерев'яною перегородкою, гукнув нам зі сходів;

— Приємних снів!

Під батьковими ногами задудніла кухонна підлога, і він крикнув услід дідусеві:

— Не сердьтеся на мене, тату! Я вам завтра дістану "Сан"! А до завтра нічого поганого не станеться, я вам обіцяю! Росіяни ще досі в Москві, а Трумен усе ще на троні!

Мама спитала мене:

— Коли воно в тебе почалося?

— Не знаю,— відповів я.— Цілий день ходжу якийсь млявий і ніби сам не свій.

— Дати тобі супу?

— Може, трошки, тільки небагато. Як добре, що з татом все вияснилось, правда? Що в нього не рак.

— Правда,— сказала вона.— Тепер йому доведеться щось інше придумати, щоб йому співчували.

На її лагідно-округле обличчя набігла на мить і щезла хмарка гіркоти.

Я зробив спробу повернути назад той маленький і непростий світ, який ми з мамою створили собі колись і в якому батько був улюбленим приводом для жартів, зрозумілих лиш нам обом, і притакнув:

— О, це він вміє. Може, в цьому і полягає його талант. А він, повернувшись до вітальні, оголосив:

— Господи, ну й характерець! Він таки справді сердиться, що я газети не приніс! Та це дуб, а не чоловік, Кассі; я б у його віці вже років з двадцять в домовині лежав.

І хоч як мені паморочилось у голові й хотілося спати, я уловив, що в своїх життєвих підрахунках він посунувся на кілька років уперед.

Обоє вони нагодували мене, поклали до ліжка і ще й свою ковдру дали, щоб було тепліше. У мене почали цокотіти зуби, та я й не пробував погамувати це дивне торохтіння, прислухаючись, як гуляє по тілі холодний дух і як водночас огортає мене теплий вітер маминої запобігливої і безпорадної ласки. А батько стояв поруч, без кінця розтираючи руки.

— Бідний малий, він же такий гордий,— стогнав він.

— Сонечко моє,— здається, сказала мама.

Під мелодію їхніх даленіючих голосів я заснув. Ніхто мені не снився — ні батьки, ні Пенні, ні місіс Гаммел, ні містер Зіммерман, ні Дайфендорф, ні Майнор Крец, ні містер Філіпс,— а снився мені світ, що існував до них, світ у неквапній круговерті, на краю якої раз по раз спалахувало бабусине обличчя, вражене і повне страху, як тоді, коли я забирався на дерево, а вона кричала, щоб я зліз,— воно

о, 294 єдине пливло разом зі мною у мінливому потоці не знаних мені речей, якому не було початку і кінця. Я чув звідусіль свій волаючий, обурений голос, і коли я прокинувся, з гострим бажанням піти до вітру, він і далі вчувався мені у двох голосах унизу, що змагалися між собою. Рама вікна налилася ранковим світлом лимонної барви. Пригадалося, що серед ночі я раз виплив був на поверхню своєї безпросвітної маячні, бо почув дотик руки на обличчі і батьків голос в глибині кімнати:

— Бідний малий, якби я міг вділити йому свого кінського здоров'я.

Та зараз, унизу, він говорив тим тонким, напруженим голосом, що правив у нього замість батога для мами:

— Кажу тобі,Кассі, з мене досить. Або пан, або пропав — ось мій девіз. Ці дітиська не дають мені пощади, і я їм не дам.

— Ну, знаєш, з таким ставленням до справи... Це нікуди не годиться. Не дивно, що тобі всередині все попереверталось.

— Це єдино можливе ставлення, Кассі. Все інше — самогубство. Щоб тільки я зміг протриматися ще років із десять. Дістав би пенсію за двадцять п'ять літ стажу, і баста. Якщо лиш Зіммерман разом з отою сучкою мене раніше не виставить. Отак.

— За те, що ти її під дверима побачив? Ну, Джордже, нащо аж так перебільшувати? Хочеш, щоб нас усіх тут трясло? Тобі від того легше буде?

— Я не перебільшую, Кассі. Вона знає, що я знаю, і Зіммерман знає, що я знаю і вона це знає.

— Це, мабуть, жахливо — знати стільки всього нараз. Мовчанка.

— Так,— сказав батько.— Це суцільний жах. Знов мовчанка.

— По-моєму, лікар має рацію,— сказала мама.— Тобі треба кинути школу.

Не будь простачкою, Кассі. Це звичайнісінькі аплто-нівські побрехеньки; мусить же він іцось сказати. До чого ж іще я здатний? Ніхто мене нікуди не візьме.

— Хіба ти не можеш — якщо іншої роботи не знайдеш — працювати зі мною тут, на фермі?

Голос у неї став боязкий і по-дівочому тоненький; мені аж горло стислося від жалю за неї.

— Ферма хороша,— сказала вона.— Жили б так, як мої батьки — їм тут було дуже добре, поки не виїхали. Правда, тату?

Дідусь не відповів. Мати поквапилась заповнити паузу нервовими примовками:

— Фізична праця, Джордже. Близькість до природи. Відчуєш себе повнокровною людиною.

Батьків голос, навпаки, споважнів.

— Кассі, я хочу бути з тобою щирим, бо ти моя дружина. Я ненавиджу природу. Вона нагадує мені про смерть. Природа для мене — це сміття, безладдя і сморід скунса — бр-р-р!..

— Природа,— статечно мовив дідусь, гучно прокашлявшись перед тим,— вона, як мати: і с-карає і при-голубить.

Напруження невидимою плівкою облягло будинок, і я знав — мама плаче. Тї сльози почасти були й моїми, але водночас я радів її поразці: думка, що батько перетвориться у фермера, мене лякала. Це б і мене прив'язало до землі.

Мені лишили горщок біля ліжка, і я, смиренно ставши навколішки, скористався ним. Свідками були тільки медальйончики на шпалерах. Моя червона сорочка, наче шмат оббілованої шкіри, шкарубкої від крові, лежала зіжмакана під плінтусом. Вся ота процедура вставання загострила мої самопочуття. Ноги підгинались, боліла голова, а в горло ніби хто товченого скла насипав. Зате потекло з носа, і я зумів так-сяк прокашлятись. Вмостившись назад у ліжко, я з приємністю перебирав у думках всі добре знані деталі перебігу хвороби: кашель, щораз вільготніший, закладений ніс, щораз нижча температура — три дні у ліжку забезпечені. Саме в ці дні, коли я одужував, майбутнє ввижалось мені зовсім поряд, і я з особливим захопленням думав про живопис і плекав щонайбагатші замисли. Лежачи в ліжку, я командував цілими арміями барв, а реальний світ існував, здавалось, тільки для того, щоб живити мої фантазії.

Батько почув, що я встав, і піднявся нагору. На ньому було те саме куценьке пальто і та ж ідіотська шапочка. Він вже зібрався виходити — сьогодні я зі своєю вічною оспалістю його не затримував. Вигляд мав наче веселий.

— Як справи, малий? Стільки натерпівся через мене за тих три дні!

— Ти в тім не винен. Я радий, що все вияснилось.

— Гм? Рентген, тобто? Та мені завжди щастило. Береженого бог береже.

— Ти певен, що сьогодні будуть уроки?

— Ага. По радіо казали, що всі, як один, готові прийти. Всі оті почвари готові вчитися.

— Чуєш, тату?

— Гм?

— Якщо ти хочеш зовсім піти чи там відпустку взяти — ти на мене не зважай.

— Про це не турбуйся. Взагалі про мене не турбуйся — тобі й своїх турбот досить. Я завжди й у всьому був стопроцентним егоїстом.

Я відвернув обличчя і глянув у вікно. За якийсь час у цьому вікні з'явився мій батько — темна пряма постать на білосніжному тлі. Хоч іти було важко, постава його не мінялась; рівний, як струна, перебрів він наше подвір'я, і, минувши поштову скриньку, став підійматися на пагорб, поки не зник з очей за деревами нашого саду. Дерева з сонячного боку побіліли. Два телефонні дроти перерізали навскіс суцільну голубизну неба. Гола кам'яна стіна була намальована умброю; батькові сліди — крихітні білі мазки на білилі. Я знав, що це —куточок Пенсільванії року 1947-го; знав і не знав: просто, розморений гарячкою, бездумно купався в прямокутнику різнобарвного світла. Я горів бажанням намалювати те, що бачив, так, як є, у всій його незбагненній красі; мені спало на думку, що до природи треба приступити беззбройним, без знання перспективи, і накинути на неї велике прозоре полотно власного "я" — у надії, що, цілковито їй підкорившись, одержиш відбиток прекрасної і такої потрібної правди.

А тоді — мовби, пустивши у душу цей зародок одкровення, я чесно, на славу потрудився — прийшло відчуття втоми, я заплющив очі й задрімав, і коли мама принесла мені мою кашу з апельсиновим соком, я ледве ворушив губами.

IX

Сам-один ішов він крізь білий безмір. Копита поцокували — одне скреготіло (кість до кості) — об твердь залитого сонцем вапнякового плато. З чого він, оцей купол над його головою — з бронзи чи заліза? Кажуть, ковадло, падаючи з Неба на Землю, летіло б дев'ять днів і дев'ять ночей; а далі, з Землі, падало б іще дев'ять днів і ночей, і лиш на десятий сягнуло б Тартару. У ті найперші дні, коли Уран щоночі злягався з Геєю, відстань, мабуть, була коротша. А тепер, можливо, й довша; можливо — від цієї думки біль його став іще пекучішим — тепер воно летітиме вічно, так ніколи й це сягнувши землі. А хіба ні? Чому ж тоді Мати Гея, що так легко колись породила з розколин вологого лона Сторуких і владарів заліза Кіклопів, нуртуючий Океан, Кея і Крія, Гіперіона і Япета, Тейю і Рею, Феміду і Мнемозіну, злотом увінчану Фебу і прекрасну Тетію, матір Філіри; Гея, що, окроплена кров'ю свого скаліченого дружини, привела на світ мстивих Ериній і добросердих Меліад, ясеневих німф, виховательок Зевса; Гея, що з крові Горгони зродила Пегаса, а від Тартара зачала наймолодшого сина, страхітну потвору Тіфона, що мав замість ніг дві ненавистю сплетені змії, а руками сягав від сходу до заходу сонця, що вивертав гори, вмиваючи їх власною кров'ю, а раз навіть жили вирвав в самого владики Зевса,— чому ж Мати Гея, що з темних надр своїх так легко колись вивергала чуда, тепер німує в незбагненнім спокої? Чому вона біла? Скрізь, куди лиш сягало око кентавра, панувала ця білина — колір смерті, квінтесенція спектра.