Кись - Сторінка 15

І в баню теж музику провести... других сліпців... Сам миєшся, сам слухаєш... І дівку-чесалку найнять, шоб спинку чесала... А другу, шоб волосся розчісувала та пісні тихенько наспівувала... Чого б його іще? Та сани ж!.. Аякже!.. І під'їзд до будинку широкий, і ворота на запорі... Агов, холопи, відчиняйте, бо вже пан приїхали!.. Одразу всі ниць попадали. Бенедиктові сани заїжджають на подвір'я і навпростець — до терему... А з терему назустріч Оленька-лебідонька: драстуй, Бєня, моє сонечко, а сідай обідати, а я вже так заждалася…скучила…всі оченята прогледіла...

...О, вже й прийшли. Ху-х... Оце картина... хатка наша, прямо скажемо, не терем. Холоп берестяники на сніг поставив. Підсміюється. Бенедикт одв'язав плату: мишаків низку. Подивився: у холопа на морді й справді неповага. І одразу ж розмова така неприємна...

Холоп питає:

— У кого служиш?

Бенедикт аж вищирився:

— Служу?! Я т-тобі дам: служу! Я государев работник. А не "служу"!

А холоп:

— А провіянт кому?

А Бенедикт:

— Мені провіянт! Своє хазяйство! Щас обідать сяду!

А холоп:

— Ща. Своє.

Платню забрав, висякався на сніг, прямо Бенедиктові під валянки, та й пішов собі.

От уже холопська порода!!! Холоп — він і є холоп!!! Чи може, наздогнать та платню забрать, та по морді як слід заїхать, та ногами потоптать за неповагу, за самовольство!.. Скат-тіна!!! Бенедикт вже було намилився, та побоявся берестяники без нагляду залишити: бо вже почали голубчики збігатися, на харчі задивлятися. Тьху ти! Плюнув, затяг берестяники до хатки.

Гадина холопська, сучий потрох! Ти ба, натякнув, гнида, шо й Бенедикт, мовляв, — не Бенедикт, а чийсь холоп, як і він сам, шо й харчі він, мовляв, не собі купив, а панові, шо й хата — не хата, а сарайчик, а може й кліть якась перевалочна... І мрії його геть усі облудні: схотів собі сани... Ні, не можна йому попускать! Бігом наздогнать, та під сраку носаком!!! Бенедикт кинувся на вулицю, туди-сюди метнувся... Нема, зник холоп, як і не було... А може, приверзлося?

Повернувся в захололий хатній сутінок. Ти ба, як урем'я біжить. Поки туди-сюди — вже й сонце сідає. Помацав піч: холодна. Та не должна, га? Одкрив заслінку — я-я-ясно... Крадії були. Поперли жар з вогнем. Один попіл захололий. Та шо ти будеш дєлать...

Чогось раптом занудьгував. Чогось геть усього розхотілося. Сів на тубарет. Встав. Прочинив двері, постояв, притулившись до одвірку. Шось наче у грудях кисле, і слабкість. Оно, вже й вечір. Серед білого дня — вечір; ото і є зима. Блякле сутінкове небо, по небі віття дерев, наче вугіллям почеркане. Гнізда, наче ковтуни. Оно заєць пурхнув. Низом — тоскна синява сніжних кучугур, пагорбів, заметів. Чахлий чорний тин, наче старий гребінь. Ще видно, а згасне на заході — і геть нічого не побачиш у непроглядній темряві. Одразу на небі зірки вигулькнуть, наллється небокрай їхнім молочним, слабким світлом, — наче хтось знущається, чи просто байдужий, чи може не нам ті небесні вогні призначені: ну шо ти побачиш при їхньому тьмяному, неживому мерехтінні! А напевне, шо так, не для нас вони!..

...Отаке воно все! Наче хтось нам, людям, од всієї безмірної природи окрайчика врізав: оце нате вам, голубчики, сонця ковточок, та літа шматочок, та квітку тульпан, травички зеленої в придачу, малих пташок на здачу, та й буде з вас. А всю решту створінь приховаю, ніччю укутаю, пітьмою вкрию, у ліс, чи під підлогу, наче в рукава, заховаю, мале світло їм запалю, зоряне, — їм і того досить, їм і таке добре. Нехай собі шарудять, шмигають, пищать, плодяться, своїм життям живуть. А ви на них, нуте, полюйте, якшо зможете. Вполювали? — їжте на здоров'я. А не вполювали — як самі знаєте.

Бенедикт зітхнув так тяжко, шо аж сам своє зітхання почув. О, знову... Знов якесь роздвоєння у голові. Так усе просто було, ясно, щасливо, мрії всякі гарні, а тут зненацька наче хтось іззаду підійшов та оте все щастя з голови й виколупав... Наче пазурем вийняв...

То Кись, от хто! Кись у спину дивиться!!!

Бенедикта аж занудило від жаху, од поганого під грудьми відчуття, наче шось смокче. Він грюкнув дверима, не додивившись заходу сонця, не надихавшись сирого, синього вечірнього повітря; квапливо заклав на ключку, на засуви; спотикнувся у смердючій хатній темряві об сир; і матюкнутися забув; навпомацьки пробрався до лежанки і скоренько ліг, ніг не відчуваючи.

Серце калатало. То кись... То вона. То таки вона. А ніяка не фєласофія. Правду кажуть: то кись у спину дивиться!

То вона там, на гіллі, у північних лісах, у непролазній гущавині, — плаче, непокоїться, принюхується, перебирає лапами, притискує вуха, вибирає... вибрала!.. М'яко, наче страшний, невидимий Котя, зіскочила з гілля, і пішла, пішла, пішла, — проповзаючи під вітроломом, під завалами суковиння, колючок, довжелезним стрибком через сивий, наче мохом порослий, завірюхами повалений сухостій!.. Поповзом і стрибком, гнучким і довгим; повертається невеличка пласка голова, туди-сюди приглядається: не упустити, сліду не загубити: там, далеко, у злиденній хаті, на лежанці, налитий, наче квасом, теплою кров'ю, у стелю втупився, лежить і дрижить Бенедикт.

Ближче, ближче до житла!.. Де поземка стелеться, припорошує балки, де метелиця вихорем-сніговієм над степом здійнялася, там і вона: летить у поземці, кружляє у завірюсі! Ні сліду не залишить лапами на снігу, собаку не звалує під ворітьми, худоби не сполохає!..

Ближче, ближче, — і кривиться невидиме її обличчя, і тремтять пазурі, — голодна вона, голодна! Мука їй, мука! Ки-и-ись! Ки-и-ись!

Ось уже й підкрадається до житла, вже й оченята примружила, шоб краще чуть, зараз стрибне на стару стріху, на вихололий димарь; осьо, вже надумала...

... Хтось постукав у двері: тук-тук-тук. Бенедикт схарапудився, наче його палицею стукнули, страшним криком крикнув:

— Нє!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

— Ах, вы заняты, голубчик? Так я попозже зайду, — а за дверима такий голос знайомий: Нікіта Іванич. Господь послав!.. Господь послав!..

КАКО

Тиждень провалявся Бенедикт у лихоманці, — стид і сором. Як все одно мала дитина. Дід йому і в печі розпалив, і ватрушок напік, і кип'яточком його напував. Самі удвох усе й під'їли.

От тобі й Празник Новий Год. Пройшов-проминув, як і не було, — от шкода, прозівали! А голубчики ж, мабуть, козу водили, танцювали-хороводили, та згідно з Указом свічки палили, та ржавлю пили: після празника, як уже повелося, побільшало у містечку увєчних-калєчних. По вулиці йдеш — одразу скажеш: празник був із гульками: той на костурцях дибає, в того око вибите, чи мордяка на сторону.

Бенедикт, одужавши, журився: життя повз його промайнуло, по губах мазнуло, — отак завжди! Кожен раз так! Яка тільки несправедливість! Яка досада чорна! Чи ж він не готувався, чи розуму не докладав? мишаків не ловив, на харчі не міняв? Та він, щитай, два тижні жив у очікуванні світлого, радісного: гості, свічки, музика!

Бо шо в нас за жизня? — робота тяжка та мороз, та посвист вітру! Хіба ні? Коли-не-коли той празник випадає.

А він, мабуть, чи змерз, чи підвередився, чи ще шось, — мо', з голоду охляв, чи шось несвіжого у Столовій Хаті з'їв, — хтозна? — та й звалився у лихоманці, і де ви тепер, деньки золотії?

А Нікіта Іванич каже: Бенедикт нє ВРАСТЄНІК. Ну нє, — так нє, це вже кому яке щастя. А тільки образа — аж до сліз!

А ще каже: "Слава Богу, целее будешь, руки-ноги сохранил, ещё пригодятся тебе, юноша неразумный, пустоголовый, мечтательный и заблудший, как и вся ваша порода, всё ваше поколение, да, в сущности, и весь род людской!" Ой, не любить він наші празники, не любить!

То й шо з того, як хтось, бува, і покалічиться? Бува й на льоду посковзнешся. І в яму впадеш, і на сук напорешся, і шось з'їси неперевіреного. А хіба од старості не мруть? Оно, навіть Прежні голубчики, — по триста років живуть, а все'дно мруть. Нові голубчики народяться.

Себе, канєшно, жаль до сліз, шо там казать. Родичів, друзів — теж жаль, але трохи менше. А чужих — якось і не жаль. Вони ж чужі. Хіба можна рівнять? Коли матінка померли, Бенедикт так плакав, так побивався, шо аж опух од плачу. А помри, — та хоч би й Анфіса Тірентівна, — хіба ж би він хоч прослізився? Боже збав! Здивувався б, розпитав би, витягнувши шию, звівши брови аж на лоба: а од чого ж померла? Шось із'їла, чи так ото? А де ховатимуть? А чи ожениться тепер Палікарп Матвєїч на якійсь другій, а чи багато од Анфіси Тірентівни добра залишилось і яке те добро? — все розпитає, аякже, бо інтересно.

Та й на поминки покличуть — теж розвага. Наїдки всякі їстимуть. У хату запросять, — зайдеш, подивишся, яка в них хата, та в якому кутку піч, та де вікно, та чи є якась прикраса, — може, в якогось умільця лава різьблена, чи може завіса, кольоровими нитками вишита, а то ще поличку повісять і книжечки поставлять. Наїсися-нап'єшся — та й по хаті походжаєш, кругом роздивляєшся, до полички підійдеш, книжечки переглянеш. Бува, й хароша попадеться, — тоді до стіни боком притулишся, ногу на ногу, в потилиці шкребеш, стоїш читаєш. Та мало там чого!..

Але самому, звісно, нема охоти помирать. Не приведи Господи! А тільки кись — то ще страшніше. Зараз-то вона наче й одступилася, мабуть, проґавила Бенедикта, — а може, то Нікіта Іванич їй слід перебив, от вона й одступилася.

А чого вона страшніша за смерть: а того, шо ти, якшо вже помер, то помер. І нема. А якшо ця тварюка тебе спортить, — так із цим ще треба жить! А як? Як вони себе бачать, як воно їм, спорченим? Шо їм там усередині відчувається? Га?..

...А мабуть-таки, шо відчувають вону тугу страшенну, жахливу, небувалу! Морок чорний-чорнісінький та як їм сльози отруйні, рідкі котяться! Як оце, бува, уві сні примариться: отак бредеш собі, бредеш, ноги волочиш, та все наліво, наліво забираєш, — і не хочеш, а йдеш, наче чогось шукаєш, та чимдалі заходиш, тим більше пропадаєш! А назад нема ходу! І наче йдеш по степах безлюдних, недобрих, а з-під снігу трава суха, та шарудить-шарудить! Весь час шарудить! А сльози все течуть-течуть, з обличчя та на коліна, з колін та на землю, шо аж голови не підняти! А якшо й підняв би — а нашо: нема там на шо дивитись! Нема там нічого!..

А як, не дай Боже, трапиться з кимось таке страшне діло, — шо його кись вип'є, жилочку пазурем роздере, — то хай би вже йому швидше померти, хай би вже йому міхур лопнув, та й по всьому.