Кись - Сторінка 16

А тільки хтозна, може йому ті два, чи три дні до смерті цілим життям прецтавляються? У себе в голові, всередині, він, може, й на поля якісь ходить, і оженився, і діточок маленьких народив, і внуків дочекався, і государствену повинність якусь несе, дороги прокладає, налог платить? Всередині? А тільки все зі сльозами, з риданням душевним, із завиванням нестерпним, нелюдським, безупинним: ки-и-и-и-ись! ки-и-и-и-ись!..

Ото-ож. А то прям, каліцтво: каліцтво — то звичайне діло, око видавлять, — так і одним оком можна сонечку радіти, зуби повибивають, — так і щербатий своєму щастю всміхається, задоволений.

Але ж у Бенедикта і очі в порядку, і зуби, і руки-ноги. Тож, усе гаразд.

А от шо нудно самому, компанія потрібна — то вже друге діло. Сім'я. Жінка.

Жінка голубчикові обов'язково потрібна, — як же без жінки? По тому холостяцькому ділу Бенедикт заходив до вдови, до Марфутки: чи раз, чи два рази на тиждень, але обов'язково до Марфутки зайде. З лиця вона не така, шоб уже й гарна була. В неї, якшо правду казать, мордяка трошки на сторону, наче їй хтось по личку голоблею заїхав. І одне око геть напухло. Тілом теж не така, шоб уже й точена. На ріпу схожа. Але ж Паслєцтвій — нема: там, де треба, в неї все опукле, де не треба — впукле. Так він же ж не дивитися на неї ходив, а по холостяцькому ділу. Хто хоче дивитись, — вийди на вулицю та й дивись, аж тобі повилазить. А тут інше. Це, як Федір Кузьмич, слава йому, сочинив:

Нє патаму, што ат нєйо свєтло,

А патаму, што с нєй нє нада свєта.

Ніякого свєта з нею не нада, навпаки: Бенедикт, як до неї прийде, одразу свічку задує, і гайда крутицця, валяцця, ще й перекидацця, по-всякому любицця. І наприсядки, і раком, і туди, і сюди, і по хаті скакать, — а Боже ж ти мій, чого тільки другим разом у голову не вступить витворяти! Оце якшо сам сидиш, думу думаєш, ложицею у борщі водиш, — ніколи по хаті не скакатимеш, на голову не ставатимеш. Якось воно по-дурному. А коли до жінки прийдеш — неодмінно. Одразу штані геть, — і жарти жартувать. Природа у жінки, або ж сказать, тіло, для жартів саме найзручніше.

Отак налюбишся, та й утомишся. А потім такий голодний, наче три роки не їв. Ну, подавай уже, шо ти там наварила? А вона: ах, куди, Бенедиктечку, куди ти од мене тікаєш? Хочу ще, мовляв, пофордибачити. Невгамовна жінка. Пристрасна.

— Ні, кралю, вже нафордибачились, їсти давай, вермішель давай, чогось солоненького, кваску, ржавлі, все давай. Повечеряю та вже й додому бігтиму, бо ще в печі згасне.

— Та яка там піч, дам я тобі вогню! — та й справді: і нагодує, і пиріжків з собою загорне, і жаринок у вогняний горщик насипле.

А Бенедикт другим разом їй стіхи почитає, якшо Федір Кузьмич, слава йому, шось про теє-то-як-його скласти забажав. Він, мабуть, теж по молодичках, — будь здоров, — бігає!

Гаріт пламя, нє чадіт,

Надолга ль хватіт?

Ана мєня нє щадіт, —

Тратіт мєня, тратіт.

Ух! А то ще:

Хачу бить дєрскім, хачу бить смєлим,

Хачу адєжди с тєбя сарвать!

Хочеш — то й зривай, хто тобі заважає? Бенедикт спочатку дивувався: та хто ж йому, Найбільшому Мурзі, довгої йому жизні, хоч слово упоперек скаже? Зривай. Панська воля. Але ж тепер, канєшно, як він Федіра Кузьмича, слава йому, на свої очі побачив, сподобився, — теперечки вже й сам замислився: так йому ж, куцому, до теї-то-як-її, ма'ть і не дострибнути, тож він і жаліється. Мовляв, сам не справлюся, підсоби!

А з отими стіхами одного разу прямо чортзна-шо получилося. Якось переписував Бенедикт стіхи, та такі вже растакі, такі, як-то кажуть, млосні!

Нєт, я нє даражу мятєжним наслажденьєм!

— ти ба, як Федір Кузьмич, слава йому, виразився. Бенедикт страшне, як здивувався: а з якого це … він отим не дорожить? Захворів, чи шо? Але насамкінець Федір Кузьмич, слава йому, пояснив, що він нібито схотів теє діло на новий, чудернацький манер спробувать:

Лєжиш, бєзмолствуя, нє внємля нічєму...

І разгараєшся всьо болє, болє, болє,

І дєліш, наканєц, мой пламєнь панєволє.

Бенедиктові так схотілося перевірити, шо ж там Найбільший Мурза, довгої йому жизні, понавидумував, — шо аж зробив самовольство: зайвий сувійчик для себе переписав і в рукава заховав, а потім бігом до Марфутки та оті стіхи їй і прочитав. І запропонував: а давай, мовляв, і ми отак: ти беркиць на ліжко, — і лежи колодою, нє внємля нічєму, та дивись мені! — по-чесному, як і домовились. А я на тобі розпаляцця буду, то й подивимось, шо ж воно за панські витребеньки. Гаразд? Гаразд.

На тому й порішили. А вийшло чортзна-шо. Марфутка все зробила по-чесному, як їй сказано було, — лежала мовчки, ані мур-мур, як-то кажуть, рукі па швам, пяткі умєстє, наскі врозь. Ні чіпать Бенедикта, ні лоскотать, ні кренделів усяких вироблять не стала. І замість того, шоб розгоряцця болє, болє, як отам написано, або ж там пламінь розділить, — та да-а-а-а! — так увесь вечір торба-торбою й пролежала. Та й пламеню, якшо вже правду казать, не получилося, — Бенедикт потиркав-потиркав, та й зів'яв, хтозна-чому, та й упав, та й плюнув, та й рукою махнув, шапку намацав, дверима грюкнув та й додому, та й усе. А Марфутка розсердилась, та за ним, та навздогін ньому матюків — як нагне. А він — їй. А вона — йому. Посварилися, один одному волосся повидирали, потім, тижнів через два, знов помирилися, та якесь воно вже не таке було. Не було вже того, як-то кажуть, шалу.

Ну, по тому холостяцькому ділу він і до Капіталінки заходив, і до Вєрки Кривої, і Глашка-кучеряшка його до себе заманювала, і ще багато які. Тепер, осьо, — Варвара Лукинишна набивається, можна було б і походить, але ж занадто вже страшна. Ану, як вона уся кругом пітушиною бахромою обсипана?

Але всі ці походеньки — то таке, побув та й забув. Та й з голови геть. А друге діло, як ото видіння причепиться, образ дивний, марево світле, — як оце Оленька стала Бенедиктові прецтавлятися... На лежанці валяєшся, ржавлю покурюєш, а вона — осьо вона, поряд, усміхається... Руку простягнеш — нема її! Повітря! Нема її, — та й знов вона тут. Та шо таке!

...А може, посвататись до неї, га? Посвататись, і все? Так, мовляв, і так, Оленько-рибонько, красунечко писаная, хочу на тобі оженитися! Весіллячко справимо! Будь моєю хазяєчкою! Будем жить-поживать та добра наживать!.. Шо там іще кажуть?.. Щастя та любові! Весіллячко-бенкетуваннячко! Шоб аж через вінця лилося! Чим багаті, тим і раді!

А чого! Хоч і сім'я в неї багата, — бач, у санях їздить, — хоч і шубка в неї заяча, а женихи біля неї чогось не дуже в'ються. Строга, мабуть. Скромна. А на Бенедикта таки задивляється. Подивиться — і зашаріється.

А коли Бенедикт видужав після лихоманки та на роботу повернувся, — Оленька аж засяяла. Наче свічка, засвітилася; прям хоч бери її, у розщепу стромляй і в самій густій пітьмі видно стане.

Нада буде цеє діло обмізкувать.

ЛЮДИ

Проминули лютневі завірюхи, грянули березневі зливи. Пролилися небесні потоки, пробили сніг, наче його хтось кам'яними гвіздками поколов, почорнив. Де-не-де й земля показалася. Все торішнє сміття спливло — по всіх вуличках, по всіх подвір'ях. Потекли-задзюрчали жвавенькі струмочки, пінисті та каламутні, понесли сміття з пагорбів у низини, повиносили його геть зі слободи, а вгорі, диви, вже й поголубішало-полазурнішало. Світла така лазур, чиста, холодна, хмарки по ній бігають рухливі, вітер повіває, голе віття смикає-мотає, весну підганяє. Сиро кругом, ясно; якшо руки в рукавиці не заховаєш — такі червоні робляться; а харашо, весело!

Грязюка під ногами чвакає, глина непролазна, ні тобі саньми, ні тобі возом, а мурзи все одно їздити бажають, нізашо пішки не пройдуться — не по чину. Отак дивишся, перевертні глину валянками місять, сани тягнуть, надриваються, матюкаются, а сани хоч би з місця. Мурза їх батогом — хлобись! та ще раз! а вони його по матері! — такий, їй-бо, ґвалт стоїть, одне слово: весна!

Потім, диви, знов приморозило, днинка випаде пронизлива, холодна; і сніжна крупка посиплеться, і міхури на віконцях запаморозяться.

А поки Бенедикт у лихоманці лежав, Федір Кузьмич, слава йому, зволив новий Указ сочинить:

Указ

Оце я, який є, Федір Кузьмич Каблуков, слава мені, Найбільший Мурза, довгої мені жизні, Секлетарь і Академік і Герой і Моріплаватель і Плотник, і позаяк я є без кінця об людях переживаючий, наказую.

* Оце одне діло спомнив, зовсім забувся, з отими ділами государственими забігався:

* Восьмого ж Марта теж Празник, Международний Женський День.

* Цей празник не вихідний.

* Тобто, на роботу ходить, але працювать, аби день до вечора.

* Женський День, значить, буде те саме, шо й Бабський Празник.

* Цього дня усім жінкам пошанування, бо вони є Жена і Мати і Бабуся і Плем'янниця чи ще там якась Манюня, усіх шанувать.

* У цей Празник їх не бить не лупцювать нічого такого звичайного шоб не робить, а нехай вона Жена і Мати і Бабуся і Плем'янниця, чи ще там якась Манюня рано-вранці встане пиріжків-оладків напече того-сього наготовить все чистенько позамітає-повимиває лави понадраює води з колодязя понаносить шмаття там спіднє-верхнє понамочить та випере а в кого килимки чи доріжки нехай усі гарненько повибиває бо я вас знаю пилюка в хаті хоч носа затикай. Дровець нехай нарубає баню натопить напариться як слід. Всього-всього на стіл понаставляє шоб аж угинався блини шоб горочкою закусі всякої побільше може з Нового Году шось недоїдене лишилося все на стіл став.

* З роботи повернувшись проздравить Жену і Мати і Бабусю і Плем'янницю чи ще якусь там Манюню з Международним Женським Днем.

* Отак казать: "Желаю вам Жена і Мати і Бабуся і Плем'янниця чи ще там якась Манюня щастя в жизні успєхав в работє мірнава нєба над галавой".

* Всяку жінку, хоч би й Сусідка, хоч би й хто була, так само вєжливо проздравлять.

* Потім пий-гуляй, роби шо хоч, веселись, та знай міру.

Каблуков

Таки правда, таки Бенедикт вгадав, великий він майстер, Федір Кузьмич, слава йому, на теє-то-як-його, тобто по молодичках. Жінки на роботі такі довольні сидять: ніхто їм і слова поганого не скаже, ні тобі штурхана, ні тобі у вухо, ні ляпасів ніяких, а кожен проздравля. Варвара Лукинишна вбралась у намисто. Оленька уся в стрічках. Навіть сирітка Ксюня з суворих ниток якесь мереживце сплела і на тім'ячко собі пришпилила.