Кись - Сторінка 18

Та води понаносить, та віник торішній кажись у сараї валявся, та мочалка десь тут зовсім нова... десь тут була... От був би зараз жонатий, прибіг би з роботи, — а все вже готове, павуки повиметені, віник розпарений. Так то воно так, а тільки жонатому по молодицях не дуже-то... "А куди це ти, Бенедикте, проти ночі?" — "Та нада мені... про іскуство побалакать..." — "Та вже бачу!.. Теж мені, іскусник!.." І віником його, віником... Та невже ж вони з Оленькою битимуться? Ні-і-і, у них усе буде по-харошому, а як же ж інакше.

Отак прийдеш — все вже наготовлене, а тільки тієї свободи вже не буде. Ну то й нехай. Зате жінка красивенька! А свобода — шо ж свобода... От зараз він свободний, а мочалки ніяк не знайде, — невже поцупили? Та ні, знов пощастило: знайшлася мочалка, у бані під каменем була; трохи поцвіла, зате знайшлася. Та шо за день сьогодні: прям одне до одного.

Отож напарився всмак. Всього себе мочалкою розтер, віником вишмагав, аж червоний, обдивився себе з усіх боків, куди око бачить: красень! Трапився б зараз якийсь сусід, зиркнув би у віконце, — позаздрив би. Бенедикт аж сам собі позаздрив. Тож і не дивно, шо його жінки вихваляють: "прекрасне развітіє, багато од вас чекаємо!" Чекайте, а я оце тільки обітруся — і до вас. А всі шестеро зберуться, чи як?.. Нічо, дасть Бог, справлюся! На головах сидять... от-т уже!

Жар у купку згріб: мо', так довше протримається. Та до ранку — навряд чи. Так можна ж буде й у Варварки жару набрать. Тільки нашо? — вранці ж все одно на роботу. Ех, суєта, даремний клопіт! Бенедикт знову розкидав жар: не дай Боже пожежі. От морока з цим вогнем: згасне він, — ляж і помирай; а як понад міру розгориться, — все кругом понищить, пожере, наче нічого й не було! Він такий, вогонь! Він норовистий. Він без кінця їсти просить, він все одно як людина, весь час голодний. Все дай та дай! А перегодуєш його — він і сам тебе з'їсть.

А як у когось загориться, голубчики звідусіль позбігаються; бува, аж із самих дальніх кутків біжать. Натовп збереться величезний, як на Октяберський Вихідний. Кругом палаючої хати стануть, руки поскладають і дивляться... Мовчать, чи перешіптуються: " оно, аж стовпом полум'я...", "диви, диви, з отого кута займається!.." А полум'я і справді, рветься, мечеться, не стовпом, а наче деревом якимсь, як ото Окаян-дерево навесні: танцює, гуде, крутиться, клубочиться, а з місця не зійде. Обернешся на голубчиків: стоять, повитріщалися, і в очах теж вогонь танцює, наче у воді віддзеркалюється, перепліскується. Тища очей у того натовпу, і в кожному вода з вогнем плещеться, немов заря над річкою; і так на душі моторошно зробиться, їй-бо! ніколи вода з вогнем не сходяться, а тут, бач, зійшлися!

А якшо поблизу Прежні трапляться, — бігають, за голову хапаються, кричать: "Гасите! Гасите пожар!" — а як? Як ти його загасиш? Це маленьке полум'я ще відерцем води заллєш, а якшо вже вогонь свою силу показав, — все. Чекай до кінця.

Другі хати не займуться, — і то добре. От коли вогонь усе поїсть, вже згасатиме, засинатиме, — голубчики й мотануться, хто з відрами, хто з горщиками, хто з чим, жару набирать, до себе в хату тягать. В них, може, і без того піч тепла, — а все одно. Шоб добро не пропадало.

А другим разом і вся слобода вигорить. Шо ж! — починай заново жити.

Скупаний, аж сам собі приємний, постукав до Варвари. Одкрила розчепурена, спітніла.

— Ах! Це ви. Ой, як добре. А це що? Ржавля? Та навіщо, такий клопіт...

Подивився кругом: кралі ще не сходились. Шо ж, почекаємо. Стіл накритий. Миски — дві, та ложки — дві. Горщечок юшки.

— Та ви сідайте. Я зараз.

Витягла з печі деко з мишаками.

— Вже наче й пропеклися...

— А ви їх скіпочкою потикайте.

— Та й справді... О, вже й можна їсти. Свіжі, сьогодні наловила.

— Чудово.

Налили ржавлі. Закусили.

— Ваше здоров'я.

Ще налили. Харашо пішла.

— Яка у вас ржавля чудова. З букетом.

— Бо знаю, де збирать.

— І де ж ви збираєте, якщо не секрет?

— А на трясовині. За кахінорською слободою.

— Там, де Садове Кальцо?

— Еге ж.

— То це ви аж бозна-куди ходите!

— То й шо. Зате ржавля хароша.

— Треба буде й мені туди навідатись.

Кралі все не сходилися. Бенедикт вєжліво кашлянув у кулака.

— Гості зараз прийдуть, чи шо?

— Та ні-і, я не наважилась...

— А обіцяли ж?..

— Та я... оце подумала… краще вже я спершу одкрию вам свій секрет наодинці... Не знаю, як ви сприймете... хвилююсь...

— Та я теж начебто...

— Не знаю, чи ви здатні оцінити...

— Здатний, — відповів Бенедикт, але не був впевнений, шо здатний.

— Ну, гаразд... Але то секрет. Ви ж, звичайно, нікому...

— Аякже.

— Ну, то заплющіть очі.

Бенедикт заплющився. Варвара чимось зашаруділа. Шось стукнуло. Знов якесь шарудіння. Бенедикт трошечки розплющив одне око і почав підглядати. Але ще, мабуть, нічого не було готове, — тільки тіні од свічки танцювали на колодах, — і він знов заплющився.

— Пара-нє-пара, — вихажу са двара-а! — проспівав Бенедикт.

— Та почекайте трошки... Який нетеплячий...

— Нема мені сили терпіть, нєвтєрпьож — збрехав Бенедикт і грайливості у голос підпустив. — Оч-чєнь даже нєвтєрпьож.

Тут йому на коліна опустилося шось важке, але не дуже, і цвіллю повіяло.

— Ось... Дивіться...

— Шо це?!..

Скринька — не скринька, а шось таке; всередині листки біленькі, на свіжу бересту схожі, але світліші; а тонкі ж, тонесенькі та наче сміттячком присипані, чи маком.

— Шо це таке?!

— А ви ближче роздивіться!

Підніс до очей. Таке ж сміттячко рівнесеньке... наче нитки... глянув зачудовано... Зненацька нитка розірвалася, брязнула, немов намисто, і в очі сипонула: "и свеча, при которой она читала полную тревог и обмана жизнь..." Так прямо й ахнув: букви! Точно, букви! Дрібно-дрібнесенько написані, та так уже охайно, і не коричневі, а чорні... Послинив пальця, потер бересту: одразу дірку протер. Тонка, бля!

— Обережніше, зіпсуєте!

— Шо це таке...

— Це книга... Старопечатна...

— А-а!!! — Бенедикт зірвався з тубарета, відкидаючи заразу. — Ви шо!!! Заболію!

— Та ні! Підождіть! Та заспокойтеся!..

— Болєзнь!..

— Та ні-і-і!..

— Та пустіть мене!..

— Та сідайте! Та сядьте ви! Я вам усе поясню! Клянуся! — Варвара Лукинишна оддирала Бенедиктові руки од засувів, трусила гребінцями. — Совершенно безопасно... Нікіта Іванич підтвердив!

— А він тут з якого боку?

— Він знає! То він подарував!

Бенедикт принишк, ноги ослабіли, сповз на тубарет, витер носа рукавом, угамовуючи дрож. Нікіта Іванич. Начальство. І не захворів. Мав книгу — і не захворів...

— Безопасно... — шепотіла Варвара. — Знаєте, він просто чудовий... такий обізнаний. Пояснив мені: совершенно безопасно, ета просто суєвєріє... Бачте, коли Взрив стався, все це вважалося опасним, радіяція... та ви, мабуть, чули... Того й запрещали. Бо від книг — радіяція...

— Іх послухать, Прежніх, так від усього радіяція, — тремтів Бенедикт. — Та ні-і-і, тут шось інше...

— Але ж Нікіта Іванич знає... Бо в нього є... Якби ж і справді опасно було, він уже б давно заболів, але ж ви самі бачите, він здоровіший за нас з вами...

— Так нашо... нашо ж тоді лєчать?.. — тьху, тьху, тьху?..

— Бо то традиція, тьху, тьху, тьху...

Обидва постукали по дереву.

...Не приведи Господи, не приведи Господи. Я не больний, я не больний, нє, нє, нє. Не заболію, не заболію, нє, нє, нє. Не нада приїжжать, не нада, не нада. У червоних балахонах не нада приїжжать, тьху, тьху, тьху. Не нада мене гаком, нє, нє, нє.

-...Він мені пояснив... мовляв, щиталось очінь опасно, бо бумага впітиваєт... того ж ми з вами й переписуємо, щоб чисто, щоб не опасно народному здоров'ю... але ж тепер уже все одно, двісті років минуло... Ми з вами, Бенедикте, древні книги переписуємо...

— Як це древні? То все Федір Кузьмич, слава йому...

— Ні-і... То все різні люди писали, а все одно вважається, що Федір Кузьмич. Я таки відчувала, що тут щось не те... Знаєте, я його як побачила, Федіра Кузьмича, то цілу ніч не спала... все думала, думала... Потім зважилась, набралася сміливості, пішла до Нікіти Іванича. Ми довгенько балакали...

— Він мені нічого такого не...

— Ах, Бенедикте, він такий незвичайний... Ми говорили про вас... Він хотів вам сказати, але свого часу... підготувати... Я розумію, це для вас велике потрясіння... та мені здається — краще вже знати, ніж блукати у пітьмі...

Бенедикт, зіщулившись, сидів на тубареті; думки врозтіч, голова не варить. Може, він зарано на роботу вийшов? Ще може лихоманка не пройшла? Шось усього трусить. Чи то після бані?.. Нашо було умиватись, як нема з ким цілуватись...

— То й шо тепер?

— Тепер? А нічого, просто тепер ви вже знаєте.

— А нашо?

— Ну, як це "нашо"... Я думала...

— А нашо думать? Я жити хочу.

— Та при чому тут... Я так само... але ж я хочу знати правду... якщо це можливо...

— "В вєликам знанії многая пєчалі"... То шо ж, виходить, це теж не Федір Кузьмич, слава йому, сочинив?

— Мабуть, що ні.

— А хто?

— Не знаю... То вам треба Прежніх запитати.

Варвара Лукинишна підняла з підлоги старопечатну книгу, поклала на стіл, руками погладила. Дивно якось і дико: такий жах її зблизька бачить.

— Та нашо ви її торкаєтесь?... Якшо вже ми древні книги переписуємо, то й почекайте, допоки велено буде переписать... Отоді й беріть у руки...

— Та то коли ще буде... мабуть, що не скоро. А життя таке коротке, а я іскуство прямо обожаю... Це така книга інтересна!..

— Так ви її читаєте, чи шо?!

— Аякже... Бенедикте, в людей бага-ато книг інтересних... Хочете — дам вам почитати?

— Нє!!! — сахнувся Бенедикт.

— Та чого ви так боїтесь...

— Я вже піду... Шось мені голова болить...

— Та підождіть!..

Бенедикт вирвався, скотився з ґанку, під дощик, у ранню сиру пітьму. Подалі звідси. Голова й насправді шось...

...Березневий вітер шумів у верхівках дерев, шарудів голим віттям, заячими кублами, ще чимось невідомим, — хтозна, що воно там вовтузиться, стогне, оживає навесні? Налетить вітер поривом, — зашепотить, зашелестить у деревах, натрусить на голову дощових крапель. А то ще бува зверху, з гілля — вереск дикий: аж весь пересмикнешся та ближче до паркану кинешся... Може, древ'яниця...

...Міхури у вікнах блякло мерехтять, — голубчики свічки позасвічували, борщ наминають... Переглядаються: у них, мабуть, теж стара книга під ліжком заникана...