Кись - Сторінка 20

Земля тебе пухом, Анна Петровна!.. От общественности слободы кто хочет сказать? Вы, Николай Максимыч?.. Прошу.

Вийшов другий літній голубчик, волосся на вітру розвівається. Заплаканий. Висякався.

— Анна Петровна! Безвестная ты труженица! — прямо до неї, у труну, заговорив — Как же ты так, Анна Петровна? А?! А мы! Не ценили мы тебя! Не интересовались! Думали, — ну, Анна Петровна и Анна Петровна! Старушечка там какая-то! Думали, ты всегда с нами будешь. Да что там, честно говоря, ни в грош мы тебя не ставили! Кому она нужна, — думали мы, — мелкая, злобная, коммунальная старушонка, только под ногами путается, поганка вредная, прости Господи!..

— Э, э, — заворушилися голубчики, — полегче!

— Де мортибус аут бене аут нихиль! — гаркнув хтось над вухом.

— А чо' знов я? — смикнувся Бенедикт. — Шо я зробив?..

— Это не про тебя, не про тебя, спокойно, Беня, — Нікіта Іванич смикнув Бенедикта за рукав. — Стой спокойно, не вертись.

— ...Кому, говорю, ты была нужна, Анна Петровна, комар невидный! Интересы кухонные, от печи не отходила! Вон чего от тебя осталось-то: как покушать, да и всё тут! А ведь жалко нам тебя, Анна ты Петровна! И без тебя народ не полный!

Віктор Іванич голубчикові руку потис, подякував:

— Очень хорошо сказали, товарищ. Благодарим вас. От общества охраны памятников, Никита Иваныч, вас попрошу!

Нікіта Іванич вийшов, теж висякався.

— Друзья! — розпочав. — Что говорит нам этот памятный предмет? — На подушечку показав. — Бесценная реликвия минувшего! Какую повесть поведала бы она нам, если бы заговорила? Скажут: музейный прах, пыль веков! Инструкция к мясорубке!.. Тоже мне!.. Но, друзья мои! Но! Как бывший музейный работник, чьи обязанности я и сейчас с себя не слагаю, я вам скажу! В эти трудные годы, — каменный век, закат Европы, гибель богов и все то, что мы с вами пережили, друзья, — в эти годы инструкция к мясорубочке-то не менее ценна, чем папирус Александрийской библиотеки! Интегральная часть Ноева ковчега! Таблички Хаммурапи! Да что там! Материальная культура, друзья, ежечасно восстанавливается. Вновь изобретено колесо, возвращается коромысло, солнечные часы! Скоро научимся обжигать горшки! Верно, друзья? Придет черёд и мясорубки. И пусть сейчас она так же загадочна, как тайна пирамид, — стоят ли они ещё, мы не знаем, — так же непостижна уму, как каналы Марса, — но пробьёт час, друзья, и она заработает! И прав Виктор Иваныч, — она возникнет перед нами весомо, грубо, зримо, как в наши дни дошёл водопровод, сработанный ещё рабами Рима! — водопровод, к сожалению, до наших дней не дошёл, но и он не за горами! Будет, всё будет! Главное же — сберечь духовное наследие! Предмета как такового нет, но есть инструкция к пользованию, духовное, не побоюсь это слова, завещание, весточка из прошлого! И Анна Петровна, незаметная, скромная бабушка, сберегла эту весточку до смертного своего часа! Хранительница домашнего очага, краеугольный камень, всему миру опора! Урок нам всем, друзья. Памятник нерукотворный! Твёрже меди, долговечней пирамид! Низкий тебе поклон, Анна Петровна, святая ты душа!

Заплакав і трохи подалі став.

— Очень хорошо сказали, Никита Иваныч. Благодарим вас. От диссидентов, Лев Львович, попрошу, — виголосив Віктор Іванич.

Вийшов якийсь голубчик патлатий, худющий. Личко скривив. Пальчики на черевці переплів. З носака на п'ятку погойдується.

— Господа, это символично: мир гибнет, но мясорубка неразрушима. Мясорубка истории. И здесь я позволю себе не согласиться с представителем общества охраны памятников, — знов скривився. — Мясорубка, господа. Со сменными насадками. Но всё та же. Только насадки поменялись. А свобод как не было, так и нет. И что самое печальное. Укоренённость. В народном сознании. Инструкция по завинчиванию гаек. Вечное коловращение рычагов и ножей. Вспомним Достоевского. Всему миру погибнуть, а мне чтоб чай пить. Или мясо прокручивать. Пушечное мясо, господа. И в этот час мне горько. Нас уже прокрутили. И ещё хотят. Об экономическом положении я сейчас говорить не буду: мы все замёрзли. Я просто обращаю ваше внимание: да, мясорубка. Сработанная ещё рабами Третьего Рима. Рабами! А ксероксов нет!

— Очень хорошо сказали, Лев Львович. Благодарим вас. От женской общественности?.. Лилия Павловна!

Бенедикт тітку слухати не став, сів неподалік на купину, чекав, коли ж вони там закінчать. Знову стало підмерзати, поверх розтоптаної ногами глини запаморозилося, і крупку намітає. Ніяк весна не проклюнеться, все ніяк не проклюнеться. От би зараз у тепло, та на ліжечко. А Оленька шоб оладочків подала та кваску гаряченького. Оленька!.. Краса ненаглядна! Страшно на такій красі навіть оженитися! Коса довга... Оченята ясні... Личко яєчком, чи краще сказать, сердечком. Сама справненька, а може, то на ній стільки одежі теплої понадівано. Пальчики тоненькі. Швидше б уже той Майський Вихідний... Нехай собі сидить біля вікна та вишиває, а Бенедикт на неї цілими днями дивився б, любувався.

...Прежні тим часом набалакались, наплакались, шось сумненьке заспівали, закопали свою бабусю і почали розходитись. Нікіта Іванич, шмигаючи носом, підсів до Бенедикта, розв'язав кисета, натоптав ржавлі у листочка, собі самокруточку, Бенедиктові самокруточку. Вогнем хухнув, — сидять, покурюють.

— Од чого ж вона померла, Нікіто Іваничу?

— Не знаю, Беня. Кто ж знает?

— Може, з'їла шось, чи так ото?

— Эх, Беня!..

— Нікіто Іваничу, а я женитися надумав.

— Дело хорошее. А не молод ты ещё жениться?

— Нікіто Іваничу! Мені ж уже третій десяток!

— Тоже верно... А я тебя хотел привлечь к одному делу... По старой дружбе...

— А шо ж за діло за таке? Стовпи ставити?

— Лучше даже... Хочу памятник Пушкину поставить. На Страстном. Проводили мы Анну Петровну, я и подумал... Ассоциации, знаешь ли. Там Анна Петровна, тут Анна Петровна... Мимолётное виденье... Что пройдёт, то будет мило... Ты мне помочь должен.

— А шо воно за пам'ятник?

— Как тебе объяснить? Фигуру из дерева вырежем, в человеческий рост. Красивый такой, задумчивый. Голова склонена, руку на грудь положил.

— Це як мурзі кланяються?

— Нет... Это как прислушиваются: что грядет? Что минуло? И руку к сердцу. Вот так. Стучит? — значит, жизнь жива.

— Пушкін — це хто? Тутешній?

— Гений. Умер. Давно.

— Шось із'їв, чи так ото?

— О Господи, твоя воля!.. Прости, Господи, но что ж ты за дубина великовозрастная!.. митрофанушка, недоросль, а ещё Полины Михайловны сын! Впрочем, я сам виноват. Надо было тобой раньше заняться. Ну вот теперь мне будет дело на старости лет. Поправим. Профессия у тебя хорошая, ты начитан, — да?

— Аякже, Нікіто Іваничу! Читать люблю — страшне. Вобше іскуство. Музику обожаю.

— Музыку... Да... Я Брамса любил...

— Брямсь я теж люблю. Аякже.

— Откуда же ты можешь знать? — здивувався старий.

— А хіба ні! Хе! Оно ж, Семен, — знаєте Семена? Шо у його на Мусарнім Пруду хатинка? Поряд с Іван Гов'ядичем? Отак — Іван Гов'ядича хатка, а отак — Семенова? Направо, там, де яма глибоченька?

— Ну, ну, так что ж этот Семен?

— Так він, як оце накваситься, то таку громку музику грає: відра, горщики догори денцем поперевертає, та й давай по їх палками гамселити, — тумпа-тумпа, тумпа-тумпа, а тоді по діжці, по денцю тільки: хрясь!!! — та й вийде брямсь.

— Да-а-а...— Нікіта Іванич зітхнув.

Посиділи, помовчали, покурили. Їй-бо, приємно про музику думати. Або про співи... Нада буде Семена на весілля запросить. Вітер дмухнув, підкинув іще сніжної крупи.

— Мо', вже й підемо, Нікіто Іваничу?.. Бо в мене хвостик мерзне.

— Какой хвостик?!

— Какой-какой, — обнаковенний. Той, шо ззаду.

НАШ

От тобі й маєш. От тобі й на! Людина припускає, а Господь допускає.

Зємную жизнь прайдя да палавіни,

Я ачутілса в сумрачнам лєсу!

Утратів правий путь ва тьмє даліни!

Жив собі, жив, під сонечком радів, під зірками печалився, квіточки нюхав, мрії розкохував приємні, — і раптом отаке. Прямо тобі драма! Ганьба і драма, — та такого жаху, мабуть, ще ні з ким і не траплялося, навіть із калабком!!!

Бенедикт все життя жив і пишався: оно, який я повний та гарний; і сам знав, і люди казали. Личка свого, канєшно, людині не побачити, хіба шо в миску води налити, свічку запалити, та й дивитись. Тоді нечітко, але шось-таки побачиш. Але ж тіло, осьо ж воно. Його ж кругом видно. Осьо руки, ноги, осьо пуп, цицьки, осьо уд срамний, осьо пальці всі, на руках та на ногах, — і все без щонайменшої вади! А ззаду шо звичайно має буть? — ззаду дупа, а на дупі — хвостик. А раптом Нікіта Іванич тобі й каже: у людей хвостика нет и быть не должно! Та як це так?! То шо ж воно тоді, Паслєцтвіє?!

Раніше, канєшно, у Бенедикта хвостика не було. В дитинстві все було на попі гладенько. А як став підростать та як почала в ньому чоловіча сила грать, отоді й хвостик виткнувся. Бенедикт думав: так воно й має буть; цим, мовляв, чоловік од жінки й відрізняється, шо у нього, бач, все назовні росте, а в неї все всередину. Борода ж, або волосся на тілі теж спочатку не росли, а потім виросли, і диви, як гарно.

Та він же ж пишався своїм хвостиком! Гарний такий хвостичок, біленький, міцненький; завдовжки, скажімо, з долоню буде, чи трошки більше; якшо Бенедикт задоволений, або радий, так отой хвостик туди-сюди помахує, а як же інакше? А якшо страх якийсь, чи туга нападе, — хвостик якось отако піджимається. Завжди по хвостику знать, у якому людина настроєнії. І шо ж, тепер виявляється, шо то ненормально? Неправильно? Бляха-муха!.. То може й срамний уд, пуденціял по-книжному — теж неправильний? Нікіто Іваничу, подивіться!

Нікіта Іванич Бенедикта оглянув, та й собі засмутився. Каже: Нет, уд у тебя правильный, прекрасный и здоровый, числом один, такой бы да всякому, а хвостик тебе совершенно не нужен, и даже удивляюсь, как это ты, мечтатель и неврастеник, раньше не всполошился. И говорил ведь я тебе: меньше мышей есть надо! И давай я тебе его сейчас же ампутирую, а это значит, возьму топор да и отрублю. Тяп.

Нє!!! Страшно!!! Як це: атрублю?! Як все одно руку, чи ногу! Нє, ви шо! А він: давай, давай, может, у тебя вся дурь-то, все неврозы от хвостика!.. Нє, нє! Не дамся!

А як же ж тепер женитись?! Як Оленьці-красунечці у очі подивитись? Бо женитись — це ж не тільки оладки та вишивання, та по саду-городу попід руку прогулянки, це ж і штані знімати! А Оленька гляне та й злякається: ой, а шо це, га?! І шо ж тоді?! Але ж жінки: Марфутка, та Капіталінка, та Вєрка Крива, та Глашка-кучеряшка, та ще багато, — нічо' йому такого не казали, ніяких там жалоб, чи там невдовольствія не виражали.