Кись - Сторінка 22

Ліктем недоїдки зі столу на підлогу згребеш: ану, мишачки, налітай! Сміття, яке в хаті насобиралося, звичайно, валянком під ліжко запхнеш, чим-небудь прикриєш, аби не стирчало. Манаття на ліжку розгладиш: простирадло там, ковдрочку гладенько розстелеш. Якшо простирадло страшне, яке брудне, то й випереш. А ні — то й нехай. Якшо вишита підзора десь завалялася, чи може завіса, — обтрусиш, уздовж печі рівненько припасуєш, наче так і було. Свічки позасвічуєш, кругом поналіплюєш, не пошкодуєш, шоб видно було і святково. Закусі всякої, свіжини навариш-насмажиш, на столі в рядочок порозставляєш. Бражки дзбан на стіл виставиш, а інші дзбани в холодочку, в комірці стоять, дожидають. Та й гості теж із собою принесуть, хто ж тобі з порожніми руками у хату сунеться? хіба шо якийсь замурзяка, мудило, сцикун звізданутий. У гості ж обов'язково з гостинцями, аякже... Тож посходяться, чистенькі, вмиті-зачесані, одежа свіжа, як у кого знайшлася. Жарти, сміх. Насамперед, звичайно, за стіл. А на столі ж красота! Мишаки печені, мишаки варені, мишаки з підливкою. Хвостики мишачі мариновані, ікра з оченяток. Печіночки мочені до кваску. Пісні коржики з хлібеди. Грибці по сезону. Хто багатший — блини. Хто вже зовсім злиднів не нюхав — ватрушки. Хрестись-сідай, вже й бражки налили, по першій випили, — понеслося... Заразом по другій. О, вже й у голову дало, вже й повело. Харашо! Якшо ржавля хароша, міцненька, так і не помітиш, шо закусі малувато. Налупилися, відригнулися, — коли там по третій-четвертій було, — вже й забулися, бо вже й за десяту перевалюємо. Палимо, регочемося. Пліткуємо, один одному розказуємо — хто з ким, та шо з ким, ще й, бува, підбріхуємо. Якшо жіночки в гостях — з жіночками заграємо: щипаємо там, руки розпускаємо, інтересуємось. Пісню хором грянемо, ще й притупуватимемо:

Ой, сипся, горох,

На дванаццять дорог!

Коли буду помирать,

Тоді й буду собирать!

А потім уже й гратися. У скок, наприклад, гра хароша, інтересна. Правила такі. Свічки загасить, шоб темно було, сісти-стати де попало, а одному на лежанку залізти. Сидить він там, сидить, а потім з лежанки я-я-як скочить, та з криком гучним-гучним! Як на когось із гостей впаде, неодмінно чи повалить, чи приб'є, чи суглоба вивихне, чи ще всіляко покалічить. А як мимо, — то сам розіб'ється: голову, чи коліно, чи там лікоть, а то й ребра собі поламає: лежанка, вона ж висока. Об тубарет у темряві, — будь здоров! — можна вдаритись. Лобом об стіл теж. Тож, якшо не забився, знов на лежанку лізе, а як із гри вибув — то вже й другому несила терпіть: ану пустіть, теперечки я стрибну! Крики, зойки, регіт, — обісцятись можна, така гра чудова. А потім свічки засвітимо та й роздивляємось, хто як забився. Ну, тут, канєшно, реготу ще більше: бо тільки шо було в Зиновія око, — а вже й нема! А в Гур'яна, диви, рука висить, надломилася, який тепер із нього роботяга?

Канєшно, як мене скалічать, з мого тіла позбиткуються, то не смішно, це вже я розсердюся, аякже. Це якшо мене. А когось іншого — то смішно. А чого? — а того, шо я — це я, а він — це вже не я, це він. А Прежні тільки: о! ужас! как можно! — а того не розуміють, шо якби все по-їхньому було, то ні сміху, ні веселощів ніяких на світі не було, а сиділи б усі по хатах, нудні та невеселі, ні тобі пріключенієв, ні тобі навприсядки, ні тобі виску жіночого.

А то ще в душку граємось, теж дуже інтересно: отак зненацька — кидь подушку на обличчя, навалишся і душиш, а той, другий, пручається-виривається, а як вирветься — весь такий червоний, спітнілий, і волосся дибки, наче в упиря. Коли-не-коли бува, шо хтось помре, люди ж у нас сильні, опираються, сили у м'язах багато, а чого? — а того, шо працюють тяжко, ріпу на полі садять, кам'яні горщики видовбують, снопи в'яжуть, дерева на колоди рубають.

Отож не нада казать, обзивать, шо, мовляв, умішка в нас єлє тєпліцца: розум у нас прозорливий, міркуємо повагом, але добре. Так собі міркуємо: дерево дубельт — хароше дерево на буратіну, і на відра добре, і діжки з його справні. Глеля — теж отлічне дерево, і на віники — саме воно, і горішки смачні, і ще багато чого, але символ з його різать не дуже зручно буде, бо смолисте, капи великі, липкі. Береза — на неї може й приємно подивитись, а стовбур тонкий, кривий, важко різати. У Окаян-дерева стовбур іще тонший, весь у вузлах, ґулях, капах, одне слово: Окаян-дерево! Верба — не годиться, сусінь — надто волокниста, хапай-дерево — увесь рік мокре. Та ще багато порід усяких, чи то різновидів, поки їх там перелічиш, а я, вважай, і так всі знаю. Тож ми зараз кору знімемо, долотом ямки намітимо... та й до весілля того ідола й витворимо.

Бенедикт зітхнув, пошептав, плюнув, як заведено, і — Господи, благослови! — вдарив сокиркою по дубельту.

ОН

Терем Оленькин, тобто родини їхньої, з вулиці не видно. Огорожа висока, глуха, гостроверха. Посередині — ворота. На воротях — кільце кам'яне. Коло воріт збоку — будка. У будці холоп.

Бенедикт, коли з Оленькою домовлявся, спершу хотів слати старостів. Якось воно легше, коли старости за тебе все, шо треба, скажуть, по руках ударять, домовляться. Повихваляють тебе позаочі: а він же ж у нас, мовляв, такий уже розтакий, не хлопець, а тульпан квітучий, сокіл ясний. Та Оленька чогось занепокоїлась: нє, не нада сватів... ми сім'я современна... не нада. Самі приходьте. Посідаємо, побалакаємо... Пообідаємо...

Гостинців узяв із собою: низку мишаків, дзбанок кваску, — не з порожніми ж руками до хати йти, — ще й букет лісових дзвіночків.

Все наче гаразд, а якось боязко. Ой, шо буде?

Підійшов до воріт, постояв. З будки холоп вийшов. Незадоволений.

— До кого?

— Ольги Кудеярівни товариш по роботі.

— Домовлено?

— Аякже.

— Погодь.

Холоп у будку повернулся, берестою довгенько шарудів.

— Як звати?

Бенедикт сказав. Холоп знов берестою пошарудів.

— Проходь.

Хвіртку маленьку в огорожі прочинив, — Бенедикт зайшов. А там друга огорожа, аршин на п'ять од першої. Та ще будка, а у ній теж холоп, ще більш незадоволений.

— К кому?

— Ольги Кудеярівни товариш по роботі.

— Что несёш?

— Гостинці.

— Гостинцы сдать.

— Як це здать... Я ж у гості, як я без гостинців?

— Гостинцы сдать и вот тут расписаться. — Холоп Бенедикта наче й не чув. Бересту розвернув і записав: "Мышь домашняя бытовая — дюжина. Квасу жбан деревянный малый — один. Цветки синие полевые — пучок".

Бенедикт раптом — доречно чи недоречно, — як обурився:

— Квітки не оддам!!! Не маєте права!!! Я в гості самою Ольгою Кудеярівною запрошений!!!

Узяв, та й перш ніж розписацця, "цветки" викреслив.

Холоп подумав-подумав:

— Пёс с тобой. Проходи.

Ти ба, як негарно виразився, — "пйос". Але пропустив. За другу огорожу пропустив, — а там третя. Біля третіх воріт два холопи з лавки підвелися, і не кажучи поганого слова, та й доброго не кажучи, Бенедикта всього з ніг до голови долонями обмацали: мабуть, перевіряли, чи не заховав чогось у штанях та під сорочкою. Та тільки нічого зайвого, крім хвостика, у нього не було.

— Проходь.

Бенедикт думав, шо там знов огорожа, та ні, огорожі не було, тільки одкрився сад-палісад із деревами та квітками, та всякими прибудовами, а стежечки пісочком жовтеньким посипані, а у глибині саду — терем. Оце досі Бенедикт не боявся, а туто вже й забоявся: ніколи він такої красоти та багатства не бачив. Серце аж закалатало в грудях, а хвостик туди-сюди, туди-сюди замахав. І в очах примеркло. Незчувся, як його попід білі руки і в будинок завели.

Тож холопи його завели та самого у світлиці й залишили. Минуло скількись там часу, — шось наче зашкреблося за дверима. Зашкреблося, двері прочинилися, — і заходить Сам. Батько Оленькин. Всього цього добра хазяїн. Тесть майбутній.

Посміхнувся.

— Ласкаво просимо. Чекаємо. Бенедикт Карпич? А мене звати Кудеяр Кудеярич.

І дивиться. І Бенедикт дивиться. А з місця зрушити не може — ноги наче до підлоги поприростали.

Зросту Кудеяр Кудеярич височенького, або ж сказать, довгого. І шия у нього довга, а голова маленька. Зверху голова наче лисувата, а кругом пролисини — волосся вінчиком, блякленьке таке волоссячко, світленьке. А бороди нема, один рот, як патика, довгий, а кути наче донизу загинаються. І він того рота то розкриває, то закриває, наче йому дихать важко, тож він і пробує по-всякому. А очі в нього круглі й жовті, наче каганці, а на дні очей шось наче світиться.

Сорочка на ньому біла, простора, не підпоясана. Штані широкі, донизу ще ширші. На ногах — личаки домашні.

— Чого ж ви стоїте, Бенедикте Карпичу? До столу прошу.

І під ліктик у другу світлицю підштовхує. А у другій світлиці вже й стіл накритий. Овва-а-а-а-а! — чого тільки на тому столі нема! Од одного краю та до другого — миски, мисочки, блюда всякі, та казани, та тарілки! А пиріжків хтозна-скільки, а блини, оладки, пампушки виті, кренделі, вермішель різнокольорова! А гороху! а з хвощів снопи зроблені та по кутках розставлені! а грибців! — цілі тази, ще й з горочкою: мало через край не повистрибують. А пташки ціленькі, маленькі, у тісто загорнуті: з одного кінця ніжки стирчать, з другого — голівочка! А посередь столу — туша м'ясна: козляк! Цілого козляка на стіл, ти ба, як витратились, а того козляка ще спробуй вигодуй! А, мабуть, правильно, шо в нього гостинці одібрали: куди йому зі своїми мишаками та проти козляка!

А за столом Оленька сидить — розчепурена, зашарілася, і оченята потупила; яка вона Бенедиктові мріялася-уявлялася, така і сидить: сорочка на ній біла, на шийці намиста, голівка гладко зачесана, на лобі стрічка! А коли Бенедикт до світлиці зайшов, Оленька ще більше розчервонілася, а очей не підняла, тільки сама до себе посміхнулася.

Страшно!

А з другого боку світлиці ще одні двері прочинилися, і заходить теща. Чи, краще сказать, запливає: бо товста-неміряна, половина вже у світлиці, вітається, а друга половина ще й у двері не зайшла, треба зачекати.

Тесть каже:

— А ось і дружина моя, Хевронія. Роду стародавнього, з хранцузів.

— Така у нас сімейна лігенда, — каже теща.

Бенедикт тещі в ніжки поклонився, рукою поклін одмахнув, другою рукою букет дзвіночків сунув.

— Обід вихолоняє, — каже теща. — Покуштуйте, не погордуйте …

Сіли за стіл, на лави. Бенедикт навпроти Оленьки, тесть із тещею з боків.

— Насипайте, — каже теща.

Бенедикт знову зніяковів: як же себе вести? Як насипле багато, подумають: ого, який зять ненажерливий! На такого й не настачиш! А як мало, подумають: та-а-а, який зять малосильний! Мабуть, і гвіздка не заб'є.