Кись - Сторінка 24

Нашо йому на півдні гвіздки? Витяг. Штані другі, ще міцненькі, майже без латок... Миску поклав, ложицю. Витяг. Шо з них їсти? Як варити? Без вогню?

Нікуди ти без вогню не дінешся.

От якби Нікіту Іванича взяти із собою... Ішли б собі удвох, про шо хоч балакали. Вночі — багаттячко. Рибки наловити, яка не отруйна, — юшечки наварити...

Та тільки далеко не зайдеш. Спохопляться його. Тільки в кого-небудь згасне, одразу й спохопляться. Забігають: Нікіта Іванич!.. Подать суди Нікіту Іванича!.. Та й Бенедикта спохопляться. Наздоженуть, по шиях надають, білі руки за спину заламають: ану, бігом женитися! Женитися, женитися!..

А мо', й справді: оженитися? Ну, пазурі має, ну то й шо з того? — пазурі й підстригти можна. Можна ж підстригти... Не в тому річ... Людина — вона не без вади. У того хвіст, у того роги, у того гребінь півнячий, луска, зябра... Морда скотська, та душа людська. А тільки він не так хотів... Думав по саду-городу гуляти, квіточки-дзвіночки разом нюхати. Розмову якусь сурйозну завести, про жизнь, чи про природу, шо там у ній діється... Стіхи які-небудь згадати...

Но крєпчє за спіной рука,

Трєвожнєй посвіст ямщіка,

І самашетшая луна

В глазах тваїх атражена.

А вона шоб слухала зачудовано. Очей не піднімала. А ввечері мишачка зловити, за спину заховати, і, отак грайливо: ану, мовляв, шо це в мене тут?.. Одгадай?.. А вона отак почервоніє:

— Кантраліруй себе, соколе ясний…

Чи може на роботу повернутися. Книжечки переписувать. Витягнеш шию — і переписуєш... Інтере-есно... Шо там ще люди у книжечках роблять?.. Кудись поїхали... Чи один одного ріжуть-убивають... Чи якусь там любов відчувають... Ого-о-о-о-о-о, скільки їх, тих людей, у книжечках!.. Переписуєш-переписуєш. Потім на пальця плюнув, свічку загасив, — та й додому... Прийде осінь, листя з дерев пообсипається... Земля снігом укриється... Замете хатку аж по самі вікна... Засвітить Бенедикт мишачу сальну свічку, сяде за стіл, підіпре голову рукою, зажуриться, задивляючись на слабкенький вогник: темні колоди над головою, завивання засніженої пустки за стінами, завивання кисі на темному гіллі у північній гущавині: ки-ись! ки-ись! Так завиє, наче її чимось обділили, наче нема їй жизні, якшо не вип'є живу душу, нема їй спокою, бо живота підтягло, і мотає вона незримою головою, і випускає невидимі пазурі, пошукує ними у темному повітрі, і прицмокує холодними губами, шукає теплу людську шию, — присмоктатися, упитися, наковтатися живого... Мотає вона головою, і принюхується, і вже й зачула, і зіскочила з гілля, і пішла, і плаче, і жаліється: ки-и-ись! ки-и-ись! І сніжні вихорі піднімуться над темними степами, де ні вогника над головою, ні мандрівника на бездоріжжі, ні півночі, ні півдня, тільки білий морок та заметільна сліпота, і понесуться сніжні вихорі, і підхоплять кись, і полетить над містечком смертна туга, і замете важким заметом моє слабке, незряче, спрагле до життя, серце!..

...Оленькина сім'я до весілля готується. На осінь призначено. Жити, кажуть, до нас переїдеш. Підхарчуєшся, сили наберешся, а там і до діла тебе приставимо, до харошого. А які в них, у санітарів, можуть буть діла... і думати не хочеться...

...Чи піти пушкіна подовбать. У Нікіти Іванича, у старого діда, зараз дві мрії безглуздих: Бенедиктові хвостика одрубать та пушкіна на перехресті поставить, на Білій Гірці. І здався йому той пушкін. Труситься над ним, і Бенедиктові велить труситися, благоговіть, чи шо. Каже: "Много он стихов понаписамши, думал, не зарастёт народная тропа, дак только если не пропалывать, так и зарастёт. Вон что Фёдор Кузьмич-то, слава ему, вытворяет: сел на книжки сиднем, да с них и переписывает. Народную тропу мусорит. Всю славу себе хочет, а это мараль. Это нехорошо. Понимаешь ты, Бенедикт, что это нехорошо? А мы с тобой, юноша, идола воздвигнем на перекрёстке, и это будет наш вызов и протест. Работай себе вдохновенно и истово, а если я иногда покричу, то на мои филиппики внимания не обращай"…А як із колоди руця з пальчиками показалася, Нікіта Іванич аж руками сплеснув: талант у тебя, Бенедикт, право, талант! Вот тут ещё маленечко подрежь. Пущай он у нас стоит, головку склонимши, слушает, как мышь шуршит, как ветерок повевает, как жизнь идёт себе куда-то, все идёт да идёт, да всё идёт да идёт, день за днём!.. День за днём!..

...Літо у пишний цвіт убралося, дні стали довші. У пушкіна вже й каптан розпочато. Вдень Бенедикт пушкіна поцюкував, надвечір трісочки — на розпалку, юшечку розігріли, посьорбали, і на ґанок, — ржавлю палити. Палиш, зітхаєш, удалечінь дивишся, голова нічим не зайнята: знов у ній якісь видіння завелися.

Оце знову, прямо надвечір, коли вже зоря на небі жовтітиме, згасатиме, коли туман збиратиметься у низинах, коли перша зіронька на небо викотиться, древ'яниця занявкає з діброви, — оцієї години знову Бенедиктові стала Оленька прецтавлятися. Отак сидить він на ґанку, покурює, дивиться, як у небі зоря згасає; ось уже й повітря стає синє, холодне; тиша підступає, наче хтось поклав тобі ковдру на голову. Шось прошурхотіло у траві, — та й знову тиша. Знизу небо синє-синє, а угорі так рівнесенько жовтим світиться, догоряє; а по жовтому то рожевим мазне, то, зирк, сіра хмарка веретеном простягнеться, повисить-повисить, малиновий краєчок над собою пустить, та й померкне, та й нема її. Наче хтось пальцями водить, зорю розмазує.

А з присмерку знов Оленька виступає, наче намальована у повітрі. Сама трошки світиться, наче каганець, а все крізь неї видно, слабкенько так, каламутненько. А сама гладко зачесана, а проділ світиться. А личко у Оленьки біле-білесеньке, не поворухнеться; а на шийці аж дванадцять разків намиста, аж до самої ямочки на підборідді; і на лобі, і на скронях все намиста, намиста, підвіски теж. А очі у тої Оленьки на пів-обличчя, зверху аж до бровенят доходять, а по сторонах аж до самих скронь, самі темні, а самі блищать, наче вода у діжці опівночі. І дивиться вона тими очима величезними, моторошними прямо тобі в серце, так дивиться, наче шось сказать хоче, та нізашо не скаже. І дивиться, і очей не одвертає, і наче всміхається, чи питання якогось чекає, чи прямо зараз, рота не розкривши, заспіває. А ротик у неї, у Оленьки, червоний, а сама біла, а од того видіння аж прямо жах пробирає, наче то не Оленька, а сама Княжа Птаха Павліна, тільки не добра, а наче когось убила і раденька.

І так Бенедиктові задурманиться-запаморочиться, наче він гонобобелю нанюхався. По ногах, по спині начебто мороз, а у пальцях наче затремтить, задзвенить і мурашки забігають. І у грудях, чи точніше, у шлунку, теж начебто гуде, глухо так, немовби хтось туди кам'яне відро кинув, порожнє. А ота примара, на Оленьку схожа, віями поведе, та й знов дивиться, а очі у неї ще більші стали, а брови чорні дугою, а між бровами камінчик, наче слізка місячна.

Шо вона од його хоче, клята?..

Той пушкін-кукушкін теж, мабуть, женитися не хотів, плакав-упирався, а потім оженився, — та й нічого. Так же ж? Вазньосся више он ґлавою нєпакорнай алєксандрійскава сталпа. У санях їздив. Мишаків боявся. По молодичках бігав. Прославився: ми тепер із нього буратіну ріжемо.

І ми нічим не гірші. Так же ж? Чи ні?

— Иммануил Кант, — повчав Старший Істопник, — и тебе, склонному к философствованию, полезно это имя запомнить, — Иммануил Кант изумлялся двум вещам: моральному закону в груди и звёздному небу над головой. Как сие надо понимать? — а так, что человек есть перекрёсток двух бездн, равно бездонных и равно непостижимых: мир внешний и мир внутренний. И подобно тому как светила, кометы, туманности и прочие небесные тела движутся по законам нам мало известным, но строго предопределённым, — ты меня слушаешь? — так и нравственные законы, при всём нашем несовершенстве, предопределены, прочерчены алмазным резцом на скрижалях совести! огненными буквами — в книге бытия! И пусть эта книга скрыта от наших близоруких глаз, пусть таится она в долине туманов, за семью воротами, пусть перепутаны её страницы, дик и невнятен алфавит, но всё же есть она, юноша! светит и ночью! Жизнь наша, юноша, есть поиск этой книги, бессонный путь в глухом лесу, блуждание наощупь, нечаянное обретение! И наш поэт, скромный алтарь коему мы с тобой воздвигаем, знал это, юноша! всё он знал! Пушкин — наше всё, — и звёздное небо, и закон в груди!

— Гаразд, — сказав Бенедикт. Кинув недопалок, затер личаком. — Хрєн із вами, Нікіто Іваничу. Рубайте хвоста.

І ліг упоперек лавки.

РЦИ

Звіринець у тестя великий, прямо тобі вулиця, а з обох боків кліті та загорожі. Спершу хлів просторий, а у тому хліву стійла, а в стійлах перевертні. Волохаті, чорні, — страшне. Вся шерсть на боках ковтунами звалялася. Морди хамські. Хто боком о пруття чешеться, хто пійло зі дзбану хлебче, хто сіно жує, хто спати завалився, а троє у кутку в берестяні карти дуються, перелаюються.

— Ты что, опупел, с бубей ходить?

— Помовч мені там!

— Ах так, значит. А вот тебе подкидон!

Тесть незадоволений, пазурями пошкріб.

— Знов у карти граємо? А стійла не чищені!

Перевертням — хоч би хни.

— Не бе, хозяин! Всё будет чики-чики. Ходи, Валера.

— А осьо ж ми вам і козирного!..

Тесть заматюкався, повів Бенедикта далі.

— От тварюки... Ледацюги... Я тобі, зятьок, Терентія оддам, він сумирніший. Та гляди ж, не перегодовуй. Спершу думав Потапа, але він норовистий. Вузду гризе, грубіянить... Так... Туто в мене козляки. Ці на м'ясо. Ці на вовну. З них джерсі добряче, тепле. Жінкам подобається.

— А шо то за джерсі?

— То в'язане таке. Туто в мене кури. А отуто я вальєру побудував, зайців держу.

— Он воно як!..

Бенедикт голову задер, — точно: клітка, з лоззя сплетена, та висока ж, височенька; у клітці ціле дерево росте, а на самій верхівці — кубло, а в кублі, точно, зайці. Оно якийсь хвоста висунув, помахує. Наче дражниться. А Бенедиктові тепер нема чим і помахать. І куприк саднить... І далі, у рядочок, — клітки, клітки... А тесть іде собі, направо-наліво рукою показує:

— Туто теж курйози в мене. Живність усяка-різна. Без обіду не сидимо. В мене птахолови цілий день у лісі, повні силки приносять. Горобчики, солов'ї — на пиріжки харашо. Жінка моя, Хевронія, дуже полюбляє. Не всяку пташку, канєшно, можна їсти.