Кись - Сторінка 23

Пиріжка взять, чи шо. Простягнув руку до пиріжка, і всі на ту руку подивилися. Одсмикнув.

— Ми полюбляємо багато їсти, — каже теща. Собі насипала. І Кудеяр Кудеярич теж собі насипав. І Оленька. Бенедикт знов руку простягнув, — до оладок, і всі тільки: зирк! — і подивилися. Знов руку одсмикнув.

Жують.

— Значить, — каже тесть, — оженитись хочете.

— Хочу.

Знову мовчать і жують. Бенедикт утретє надумав покласти собі чого-небудь на тарілку, ті-ільки руку підняв, а вони знову — зирк!.. І у тестевих очах наче якийсь вогонь промайнув. Та шо таке...

— Женитись — це діло сурйозне... От я наприклад, як на своїй дружині Хевронії женився, так їй прямо й сказав: це діло сурйозне.

— Ой, ми на весіллі гарно попоїли, — теща.

— Добряче попоїли на весіллі, — тесть.

Натякають, чи шо? У Бенедикта од хвилювання хвостик став легенько об лавку постукувать.

— А чо' це ви так погано їсте? — теща знову.

Ой, та шо вже там… Руки простягнув, козлякові ніжку одірвав, на тарілку собі ляп! ще й вермішелі зверху. І хвощів. І тільки він це зробив, аж раптом у них у всіх в очах знов наче якесь світло промайнуло, як все одно промінь.

— Отже, до сімейства нашого приєднатися бажаєте, — каже тесть.

— Бажаю.

— Роботи сімейної не боїтеся? Хазяйство вести — не бородою трясти.

— Не боюсь. Я до всякої роботи привишний.

— До всякої?

— Еге ж.

Тут під столом шось зашкреблося. Мабуть, мишак.

— А якшо робота дуже сурйозна?

— Будь ласка, я готовий.

— Он воно як.

Тут за столом знов наче трошки посвітлішало. Бенедикт наважився, підняв очі, подивився — ти ба, у тестевих очах таки шось світиться. Наче каганець крізь себе вогонь пропускає. І по світлиці, — а вже й смеркатись почало, — від тих очей промені перебігають. Як од свічки, якшо на неї крізь кулак подивитись: кулака скрутити і крізь нього подивитись. Наче місячна доріжка. Дивиться тесть на свою тарілку, а все, шо там насипано, і в сутінках видно. Дивиться на стіл, — наче вогнем водить, освітлює. На Бенедикта подивився, — ще більше світла підпустив, аж Бенедикт моргнув та головою смикнув.

А Оленька тестю:

— Тату! Кантраліруйте себе.

Бенедикт набік покосився, — такі ж промені теща пускає. І Оленька. Тільки слабші.

І знову шось під столом зашкреблося. І хвостик у нього ще сильніше забився.

— Та ви собі побільше насипайте, — теща йому. — У нас уся сім'я дуже багато їсть.

— Роду стародавнього, з хранцузів, — підтвердив тесть.

— Вермішельки ще беріть.

— Спасіба, мені досить.

— А думок у вас якихось недоречних не буває? — знову тесть.

— Яких думок?

— А думок усяких неподобних, — самовольства, чи зловмисництва якогось...

— Ніяких таких думок у мене не буває, — злякався Бенедикт.

— А як нащот душогубства?

— Якого душогубства?..

— Та мало там чого... А чи не помишляється: оце оженюся, та й тестя з тещею зі світу зведу, а все їхнє добро собі загарбаю?..

— Та ви шо?!..

— Нє?.. А чи не помишляється: от би їх занапастити, а самому на їхнє місце сісти, та цілий день страви їсти?..

— Та шо ви таке кажете?.. Та з якого це дива?.. Кудеяр Кудеяричу?! Та я...

— Тату, — знов Оленька озвалася, — Кантраліруйте себе.

А під столом знову шось наче зашкреблося, — ну, геть уже поряд. Бенедикт не втримався, ліктем шматок хліба навмисне зі столу зіпхнув, і нагнувся, нібито підняти. А під столом — тестеві ноги у личаках. А крізь тії личаки — пазурі, довгі такі, сірі, гострі. І він отими пазурями підлогу під лавкою шкребе, і вже нашкріб цілу купу, — лежить, як все одно волосся, чи солома якась кучерява, світла. Подивився — і в тещі пазурі. І в Оленьки. У Оленьки трошки менші будуть. Купка під нею трошки менша нашкрябана.

Бенедикт нічого не сказав, — а шо казать? Взяв, та й одірвав собі ще козляка шматок. І хвощів загріб — багато. Дуже багато.

— А скажіть мені, — продовжував тесть, — а часом не приходять такі думки: мовляв, не так живемо, життя наше неправильно заведене?..

— Нє, не приходять.

— А чи не помишляється: знайти винуватого, та й задушить, чи у діжку головою?

— І гадки немає.

— Чи хребтину йому переламать, чи з башти на землю скинуть?..

— Нє, нє!

— А де це так стукає? — Теща голос подала. — Стук якийсь, чи шо?..

Бенедикт швиденько руку під себе засунув і хвостика у кулака затиснув.

— А отак не помишляється: мовляв, мурзи у всьому винуваті, то може скинуть їх?..

— Нє!!!

— А Самого Найбільшого Мурзу ніколи скинуть не хотілося?..

— Нє!!! Нє!!! Не розумію, шо ви таке кажете!!!

— Як це — не розумію?.. Самого Найбільшого Мурзу, кажу, Федіра Кузьмича, слава йому, скинути хіба не помишлялося?..

— Кудеяр Кудеяричу!!!..

— Тату! Кантраліруйте себе...

— Гаразд... А ось шо покажу...

Тесть підвівся з лави, сходив у другу світлицю, і — книгу виносить. Старопечатну. Бенедикт обидві руки під себе поклав і міцно там тримав.

— Осьо шо покажу... а таке бачив?

— Ніколи!!!

— А шо це, знаєш?

— Нє!

— А якшо подумать?

— Нічого не знаю, нічого не бачив. Не чув. Не розумію, не хочу, не помишляв.

Тесть книгу на коліна поклав, світло на неї пустив і сторінки перегортає.

— Хочеш таку?.. Подарувать тобі?.. Харо-о-оша!..

— Нічого я не хочу!!!

— А женитись?..

Женитись!.. Бенедикт мало не забувся, — од жаху, од туги, од непомірної ганьби, затиснутої у кулаках під тулубом, — шо йому ж треба женитись. Женитись! — та як йому таке навіть і на думку спало! Куди націлився, дурило, собацюро ти приблудний! Мало йому було Марфутки, та Капіталінки, та Вєрки Кривої, та Глашки-кучеряшки, та всіх інших! Ич, на яку дівку розмахнувся: оченят не піднімає, личко білесеньке, коса аж на п'ять аршин, підборіддя з ямочкою, пазурі на нозях! Тікать звідси! Їй-бо, тікать, — торбу на плече, та й драпонуть, не оглядаючись, чи на схід, чи на південь, аж до самого Моря-окіяна, де синє роздолля, де піски білі!

А тут Оленька очі підняла, та світло оченятами пустила, червонувате таке, слабкеньке, наче несправжній каганець кругом темного стовбуру обернувся, та бровенята попід саму стрічку звела, та червоним ротиком посміхнулася, та сорочку білу собі на грудях обсмикнула, та плечиком повела:

— Які ж ви, тату, невгамовні. І нашо ви ото шуткуєте. Уже ж проміж нами домовлено. Обіймайте зятя.

— Отакої... Вже й домовлено. Вже й домовились, за татковою спиною... Тато весь день працює, як найнятий... Все хоче, шоб краще... Всіх бачу, як облуплених! — раптом крикнув тесть.

— Ой, тату... Хіба ви один такий...

— Не нашої він породи! — гаркнув тесть.

— Тату, ви не на службі!

— А шо ж воно за служба за така? — прошепотів Бенедикт.

— Як це — шо за служба? — аж здивувалася теща. — Хіба не знаєте? Кудеяр Кудеярич у нас — Головний Санітар.

ПОКОЙ

На роботу Бенедикт перестав ходити. А нашо? Все одно пропадать. На його щастя, вже й літо настало, якраз писцям відпустка. Бо забрали б його на дорожні роботи, як гулящого. Треба б уже й ріпу садити, та така туга навалилася, шо ніякого колишнього до ріпи настрою вже у нього не було. Сходив у дальню слободу, купив у голубчиків гонобобелю. Нюхав. Не дуже полегшало. На ліжку лежав. Плакав.

До Нікіти Іванича заходив, пушкіна з колоди поманеньку різав. Вже й голова в ідола округлилася, здорова, наче казан. Смурна. Ніс на груди звісився. Лікоть стирчав, як і просили.

— Нікіто Іваничу, а як, ви казали, отой хвіст називають?

— Атавизм.

— А який іще атавізьм буває?

— М-м-м... Женщины волосатые.

— А пазурі, чи то кігті?

— Не слыхал. Нет, наверно.

Думав до Марфутки навідацця. Передумав. Любицця чогось не хотілося, а в її зойках та оладках вже не було того інтересу.

Пройшовся до хатки, де Варвара Лукинишна жила. Заглянув через огорожу. На мотузках білизна сушиться. По дворі жовтунці порозросталися. Так і не зайшов.

Ржавлі випив діжки, мабуть, зо три, бо шукав забуття. Та навіть і ржавля у голову не вдарила, дарма тільки мочив утробу. Вуха — вуха наче трошечки оглухли, шо правда, то правда. Погляд теж покаламутнішав. А у голові все одно ясно-ясно, аж нестерпно, чи, скажімо, простір, а у тому просторі — порожньо. Степ.

Думав зібрать торбу, — та й на південь. Палицю велику вирізать, — од чеченців одбиватися, — і до моря. А яке воно, те море — хтозна. Хто як хоче, так його собі й прецтавляє. Кажуть, три роки пішки. А Бенедиктові так прецтавлялося: виходить він на високу гору, а з неї все кругом дале-е-еко видно. Дивиться вниз, — а там море: вода велика, тепла, синя, і плещеться, отако грає і плещеться! А по ній хвиля біжить невисока, з кучерявим білим завитком. А по тому морі все острови, острови, — наче шапки гостроверхі. Та такі ж усі зелені, тією зеленню аж наче киплять. А серед тої зелені — садки розмаїті, небувалі. А у тих садках дерево росте Сірєнь, про яке матінка казали. А квітки у тої Сірєні наче лазурова піна, наче дзвіночки, аж до землі звисають, на вітру коливаються. А на самому вершечку, на верхівці тих островів — міста. Стіни білі, кам'яні, наче поясом. А у стінах ворота, а за воротями шлях мощений. Тим шляхом на гору піднятись, — а там буде терем, а у теремі — ліжко золоте. А на тому ліжку — дівчина косу розплітає, один волос золотий, другий срібний, один золотий, другий срібний... А на нозях — кігті... От вона кігтем зачепить... пазурем, тобто…

...А то ще на схід поривався. Йдеш собі, йдеш... а трави все вищі, все світліші. Сонце сходить, та крізь них світлом своїм просвічує... Йдеш собі, струмочки маленькі перескакуєш, річки убрід переходиш. А ліс усе більш заплутаний, наче ткане полотно, а жуки так і в'ються, так і дзижчать. А у лісі галявина, а на галявині квітка тульпан, — червоним килимом усю галявину вкрила, аж землі не видно. А на гіллі — хвіст білий, різьблений, наче плетиво-мереживо, то зійдеться, то знов розпуститься. А поверх нього того хвоста хазяйка, — Княжа Птаха — Павліна, очима своїми дивиться, сама на себе задивляється. А рот, наче тульпан, червоний. І каже вона йому: "Драстуй, Бенедикте, соколе ясний, провідати мене прийшов?.. А нема від мене ніякої шкоди, а ти це знаєш... Ходи сюди, Бенедикте, цілувати мене будемо..."

...Не пішов ні на південь, ні на схід. Голова начебто й ясна, а все одно якась тупа. Зібрав торбу, а потім знову розібрав, та й дивиться: а чо' це я туди понакладав? Ножика кам'яного, яким пушкіна різав. Другого ножика. Долото. Гвіздків дерев'яних навіщось поклав.