Кись - Сторінка 26

Дід ватрушок напік... На тих ватрушках вони якось і заприятелювали, чи шо. Якшо взагалі можна з Прежнім дідом приятелювать. Кухар з нього, правда, нікудишній, якшо з тещею рівняти. Ватрушки, правду кажучи, кривуватенькі получилися, — з цього боку сирі, з того підгорілі, зверху — не сир, а бозна-шо. Тещині ватрушки аж у роті тануть.

Потім думав: може, по своїй хаті скучив. Було й наснилося: іде він нібито по тестевому будинку, з галереї на галерею, з ярусу на ярус, а будинок наче той, та не той: якийсь наче довший, та все на сторону, на сторону кривиться. А Бенедикт іде собі, йде, та й дивується: а чо' це будинок все ніяк не кінчається? А треба йому нібито якісь двері знайти, тож він кожні двері й шарпає, одкриває. А шо йому за тими дверима нада — невідомо. Одкриває він одні двері, — а там його хата, і теж не така, а наче побільшала: стеля височенька, у пітьмі ховається, не видно її. А зі стелі сіно сухе поманеньку сиплеться, шарудить і сиплеться. А він нібито стоїть і на те сіно дивиться, а у серці острах, і наче хтось йому лапою серце то стисне, то попустить. І нібито він зараз про шось довідається. Оце прямо зараз і довідається. А тут нібито Оленька йде і колоду тягне. А сама непривітна, теж якась суха. А де це ти, Оленько, колоду тягнеш, чо' така непривітна? А вона посміхається отак неприємно та й каже: яка ж я Оленька, я не Оленька... Дивиться він: а й справді, то ж не Оленька, а хтось інший...

... Од такого сну прокинешся, — у роті пересохло, а серце: тиндих! тиндих! І хтозна, на якому ти світі. І сам себе обмацаєш: я, чи не я? А місяць крізь міхур світить, ясно так і моторошно. І доріжка місячна на підлозі простяглася... А є люди, шо уві сні ходять, коли місяць повну силу набере: а звуться сновиди. Їх, кажуть, місяць приманює. От вони такої ночі з ліжка піднімуться, руки простягнуть, пальцями ворушать і ходять. А нашо вони руки простягують, ми не знаємо. Наче милостиню просять, чи допомоги якоїсь, а тільки як візьмеш такого за руку, — він аж одсахнеться. І на личку здивування. І прислухається: голівоньку отако набік схилить і прислухається. А очі хоча й розплющені, нас вони не бачать. Такі голубчики з ліжка піднімуться, надвір вийдуть, ходять-бродять, а потім давай на стріху дертися, та так же ж вправно, наче по сходах. Заберуться на стріху, та біля самого коника й розгулюють. Там, мабуть, до місяця ближче. Тож дивляться вони на місяць, а місяць на них: а на місяці теж наче обличчя видно, і обличчя теє плаче: дивиться на нас, на життя наше, і плаче.

Тож і думав, шо по своїй хаті скучив. Навіть з'їздив подивитись: запріг Тетерю, та й прокотився до рідної слободи. Та ні — не те. Подивився на хатинку, на стріху солом'яну: зовсім вже розлізлася. Двері навстіж, по дворі кругом лопухи, з весни не повиривані, та дьоргун-трава, та кусай-трава, та ще бур'ян якийсь невідомий, — остюки чорні, довгі, листя тьмяне. Перші сніжинки кружляють, падають, байдужі. Постояв, знявши шапку, як все одно біля могили. Всередині, мабуть, все розікрадене. Наче й жаль, а наче й ні: од серця одірвалося, зів'яло. Та й не треба було у санях їхати: Тетеря після тої поїздки геть розпустився, зовсім поважати перестав. Поки Бенедикт біля тину стояв, скатіна перекурив, на землю сплюнув, та й каже:

— Хэ! У меня дача в Свиблове лучше была.

— Тетеря, як ти з паном розмовляєш?! Твойо мєсто в узьдє!

— А твоё — знаешь где... У меня сервант был зеркальный... Телевизор Рубин, — трубка итальянская... Стенка югославская шурин достал, санузел раздельный, фотообои золотая осень.

— Побалакай у мене! А ну, запрягайся!

— Линолеум только на кухне, а так всё паркетная плитка. Плита трёхконфорочная.

— Тетеря! Я кому казав!

— Холодильник двухкамерный, пиво баночное... Водка на лимонных корочках, холодная...

І стоїть, тварюка, на задніх лапах, наче рівня, і об тин сперся, і розмовляє, і очі замріяні, і за пана не вважає! На спогади, бач, потягло!

— Помидорки кубанские, огурчики эстонские с пупырышками... Паюсную ели, зернистую западло держали... Ржаной за двенадцать... Иваси с лучком... Чай со слоном... Зефир бело-розовый... Пьяная вишня куйбышевская... Дынька самаркандская...

Та як завівся, та як пішов розпатякувать, та хто ж тобі витримає! Правильно Нікіта Іванич каже, шо повага повинна буть до людини, справедливість! А ця скатіна нікого не поважає, за людину не має! Бенедикт розсердився та батогом йому по спині я-як уперіщив, та добряче, та й по шиї як заїхав, ще й носаком підкопнув. А тесть каже, мовляв: Терентій сумирний, це Потап норовистий! Який же тоді Потап?! Якшо цей сумирний?.. А після цієї поїздки, бач, ще й Петровичем його називай. Щас. Аж бігом.

Потім думав: а може, то йому хвоста не хвата? Все життя з хвостом прожив, виляв, радувався. Як хвостом виляєш, то, бува, аж за вухами лоскоче. Гарний був хвіст — гладенький, біленький, міцненький. Воно й справді сором мати хвіст, якшо в інших нема, а все одно гарний був хвостичок. Ій-бо, правда. А тепер Нікіта Іванич його одрубав, майже під самий корінець, — ой, як стра-а-ашно було. Нікіта Іванич перехрестився: Господи, благослови! — та я-я-ак... та не стільки там того болю, скільки боявся. А це тому, Нікіта Іванич казав, шо в ньому хрящ. А не кістка. "Поздравляю, — проздравив Бенедикта, — с частичным очеловечиванием". Пошуткував, значить. "Может, поумнеешь", — іще пошуткував.

Тепер замість хвостика пиптик, чи то шишачок, і саднить. Бенедикт потім тиждень розкорякою ходив, і сидіти не міг, та до весілля загоїлося. І тепер якось незвично: не повиляеш, нічого. Отак, мабуть, — думаєш, — і всі люди почуваються. Гм.

А з іншого боку, — шо значить всі? Які це — всі? Паслєцтвіє ж у кожного своє. Оно, у родаків — пазурі. Підлогу псують. Теща, вона важка, дебела, з хранцузів, — так мостини нашкребе, аж наче волосся з цілої голови на підлогу впало. Оленька, та легша, купки після неї менші. Після тестя стружка довга, товста, хоч у печі розпалюй. Бенедикт якось сказав Оленьці: а давай тобі пазурі підріжемо. Боявся, шо вона його в ліжку подряпає. А вона у вереск: ти шо?! ти ба, який!.. на шо замахнувся! На арганізьм! Нє!!! Ай!!! — Не далася.

А у перевертнів, — хоч вони, напевно, шо не люди, — пазурів нема. На ногах у них ноги, а на руках руки. Тільки брудні: вони ж цілий день у валянках, як у карти не грають. А бува, якийсь сяде, ногу витягне і отако за вухом швидко-швидко чеше; тоді пригледишся і бачиш: пазурів нема.

Тож спочатку трошки сумно було, дупа наче осиротіла, і Бенедикт кожен хвіст, шо йому стрівався, аж очима проводжав: чи то козляк, чи то пташечка, чи там собака, чи мишак.

Їздив пушкіна провідать. Десь за тиждень до весілля Бенедикт вирішив: та харош уже різать, вже, мабуть, і готовий. Чого ж іще.

Та він уже насамкінець не стільки фігуру різав, скільки всякі дрібниці підправляв: кучерики свердлив, потилицю нанівець зводив, аби геній іще більше сутулився, бо він в обчем і целом сильно за життя переживає; ну, пальці там, оченята. Пальців спочатку вирізав шість. Нікіта Іванич знов обурювався, хвіліпики викрикував, але Бенедикт уже до його горлодерства звик і спокійненько пояснив, шо так у столярному ділі зроду-звіку положено: який-не-який, а запас ще ніколи нікому не завадив. Хтозна, як там далі буде, мо', помилку якусь допустиш, чи напідпитку не туди сокирою наддаси. Зайвину ж будь-коли можна одрубать. Тож як він роботу, вважай, вже й закінчив, сухою ржавлею натер, а називається, — одшліфував, — це шоб гладенько було, без занозин, — отоді, канєшно, й запропонував замовникові, на вибір: то якого теперечки пальця пєвцу свободи одрубать бажаєте? А вибір же ж великий, аж самому приємно, на будь-який смак! Хочеш — цей, а хочеш — той, а не ндравиться — так оцей, а може, тобі цей у око впав, тоді шо ж, тоді туто цюкнемо, чи може там. Ну то шо? Бач, як усе по науці: пишно й багато, — то аж душа співає.

А Нікіта Іванич журився і вибрати не міг, кругом пушкіна бігав і волосся на собі рвав, — а волосся ж у нього страшне скільки, — да как же я своевольно и кощунственно, по собственной прихоти, дерзну обрубить поэту руки? Добро бы хвост, а то, — руки!!! Личко собі долоньками затуляв, головою мотав, одним оком підглядав, потім його примружував, мучився, наважувався, та так і не зважився. Так усі шість пальців і залишив. А ніг у пушкіна нема, ноги різати не стали. Не встигли. Тільки зверху: тулуб до попереку. А нижче, як ото стовп, гладеньке.

Волокли аж шестеро, — найняли холопів, платили мишаками. З Прежніх тільки приятель Нікіти Іванича взявся підмогти, Лев Львович, з дисидентів. Ідола схвалив.

— Ну чистый даун. Шестипалый серафим. Пощёчина общественному вкусу, — отак висловився. Але тягти-волікти помочі з його, хирлявого, небагато було, тож він більше на керівній, так би мовити, посаді виступав: "давай-давай-давай! стоп! заноси! во! не так! Влево заноси!" — ну, як ото завжди керують. Думали пушкіна поставити, де Нікіта Іванич показав, — чогось йому те місце дуже вже сподобалося. Вже й яму почали копать. Тільки там хазяїн вредний виявився: вибіг, руками махає, слиною бризкає: увесь кропчик йому, бач, повитоптували, а отой кропчик, між нами кажучи, — сама нікудишня трава, ні смаку од його, ні запаху, а більше для краси сіють; та з голоду, канєшно, і кропчик з'їси.

А Нікіті Іваничу от конче нада було той символ прямо на голубчиковому городі поставити, він і умовляв, і соромив, і вогню поза чергою обіцяв, і до холопів звертався, благав шоб, мовляв, народний глас и ропот возвысили, а холопам шо: стоять набурмосені, ногу за ногу, платні чекають, покурюють, дожидаються, поки начальство вигавкається, зірве серце, та й замовкне, а воно цим звичайно й закінчується. І мусили тягти дубельта на той бік через дорогу. Там, проміж тинами, місце нічиє.

Тож і стоїть він у нас теперечки, сердешний, та, як і замовляли, гамір вуличний слухає, — отак з-за рогу вийдеш та й бачиш його, на пагорбі, на легковії, чорного такого. Бо та деревина, дубельт, завжди од дощу чорніє. Тож він стоїть, наче корч уночі, дух м'ятєжний і гнєвний; голову набичив, а на обличчі з обох боків дві каклєти — бакенбарди древнього фасону, — носа опустив, а пальцями отако, наче каптана на собі рве.