Кись - Сторінка 27

На голові, канєшно, птиця-блядуниця розсілася, а така в неї манєра, у безсовісної: шо побачить, те й обгидить, того ж і прізвисько у неї таке неподобне, за її неподобство.

...Ну, з'їздив, пушкіна оглянув. Малих хлопців шугонув, шоб по ньому не лазили. Хотів сніжок навколо утоптати, та із саней вилазити полінувався. Оглянув... та й оглянув. Хай стоїть, місця не простоїть.

Оце ж думав-думав: і шо йому не хвата? А потім наче осяяло, або ж сказать, стукнуло: книжечок! Книжечок давно не читав, не переписував, у руках не тримав! Ану, аж із мая місяця! На роботу ж самовільно перестав ходити, а потім відпустка, а потім весілля, а далі життя сімейне, і ось уже знов осінь із зимою змагається, все ніяк не переламається, — та то так завжди у природі буває, наче їй мука, чи шо. То дощ, то сніг. Вже й Октяберський Вихідний проминув, ти ба! Та тільки цього року на перещот не ходили. Тесть на службу пішов, — матюкався, але пішов, а нам сказав: сидіть ото вдома, я й так знаю, шо вас троє. Занесу в списки.

Наскільки вже Бенедикт Октяберський Вихідний терпіти не міг, — а хто ж його любить, хіба шо мурза якийсь, та й то по роботі, — а все одно: і яка-не-яка, а розвага була, і на людей подивитись, та ще ж, може, зі Складу шо-небудь видадуть. А тільки тепер воно йому ні до чого. Тож у природі мука, і в голові мука. Ну, геть нема чим зайнятися. Така, як би мовити, нудьга.

Тиняєшся ото по будинку, тиняєшся, тиняєшся; розваги собі шукаєш. Пальця послиниш, до стінки прикладеш та й ведеш, по стінці. Ведеш, ведеш, світлицю кругом обведеш, чи поки слина не висохне, тоді знов пальця послиниш і знову ведеш.

Ще шо? Навпочіпки сядеш, лікті у коліна упреш, підборіддя кулаками підіпреш і гойдаєшся: назад-вперед. Назад-вперед.

Чи нижню губу випнеш і пальцем по ній дринь-дринь, а вона отако, наче ляпає: такий звук смішний, ляп-ляп.

Або сидиш на тубареті, чи на лавці, гойдаєшся, язика висолопиш, одне око примружиш, друге набік скосиш і язика розглядаєш. Шматок носа видно та язика кінчик. Але нечітко.

А то ще можна пальцями повіки на обидві сторони одтягнути і дивитися, шо буде; а те й буде, шо все кругом отако перекоситься.

Можна голову між коліна звісити, шоб аж до підлоги, і чекати, поки кров прилине. Зашумить у голові, затуманиться; у вухах гуде, стукотить.

А ще шо можна робить: пальці переплітать. З однієї руки палець, та з другої руки палець, потім знову з першої, потім знову з другої; а як пальці закінчаться, руки вивернути. Або просто: пальці розставиш і туди-сюди ними ворушиш. Це на руках. А якшо на ногах спробувати — погано виходить: судома ступню зводить. Отак спробуєш, та й дивуєшся, і чого б це воно: на руках так, а на ногах так? А того, мабуть, шо руки — то руки, а ноги — то вже ноги. Мабуть, шо так. Не інакше.

А то й просто нігті розглядаєш.

А видінь ніяких не бачиш; десь вони ділися, видіння. А шкода. Раніше Оленька ввижалася: намисто там, ямочки, стрічечка. А тепер — шо? Тепер — осьо вона, Оленька, під боком. Ямочки — та в неї по всьому тілі ямочки. Такі ямочки, шо пальця засунеш, — аж пів-пальця провалиться. Будь ласка. Засовуй. Не забороняється. Навіть, можна сказать, — схвалюється:

— Пустунчику!.. Шо за нетерплячка...

А тільки раніше од неї якесь наче сяйво було. Якась наче таємниця. А зараз он вона, сидить на тубареті, личко аж на два пальці сметаною обмазала, — шоб біліше було; а тільки вид од тієї сметани — аж страшно глянуть. Волосся розчісує:

— Ану, подивися, Бенедикте, шо це в мене тут? Невже ковтун?

Раніше ні про які там ковтуни навіть і мови не було: коса до п'ят, і все. Але ж тепер їй, Оленьці, не годиться косу носити: позаяк вона тепер заміжня голубонька, то й прикид у неї на голові має буть жіночий. А мороки з цим прикидом, — не приведи Господи. От вона волосся на пасма поділить, водою чи ржавлею понамочує і на дерев'яні колобашки понакручує. Всю голову накрутить, ходить, коливається, а ті колобашки цілий день одна об одну постукують. Закортіло, бач, кучері. Ще й личко собі навазюкала: ну, чиста упириця.

— І нашо ти ото на себе понамотувала?

— Як це нашо? Для краси. Для тебе ж стараюся.

Бухнеться на ліжко:

— Ану, йди сюди, Бенедикте, любицця будемо!

— Та харош уже, скілька можна.

— Побалакай мені, давай бігом.

— Та я заслаб, чи шо. Переїв трошки.

— Не видумуй, ти ще й не снідав.

— Та ти ж будеш дряпатись.

— Чо' це дряпатись!.. Не видумуй.

— Так у тебе ж морда в сметані.

— От завжди шось знайде! Нещасна моя жи-и-ись!

І знов скиглити. А потім зненацька раз — і перестане.

— Бенедикте! Ану, йди сюди. А чо' це в мене отут чешеться? Та оту-ут, оту-ут, кажу. Мо', шось вискочило?..

— Нічого не вискочило.

— Нє, ти погано дивишся. Ти добре подивися! Шось мені свербить.

— Та нема нічого.

— А чо' ж тоді свербить? То не чиряк?

— Нє.

— А може, пухир? Ніде не напухло?

— Нє.

— А може, почервоніло?

— Нє, нє!

— А шо ж тоді? Отак свербить-свербить, а потім я-як смикне!.. А отуто? Бенедикте! Осюди дивися! О-о-отуто, — ні, далі! Між лопатками!

— Нічого там нема!

— Може, луска?

— Нє!

— А може лупа? — свербить. Обтруси мене.

— Та чисто все! Не видумуй!

— Може, ластовинням обсипало?

— Нє!!!

— Чи може прищик якийсь, чи бородавка! Отак вискочить, — та й помреш!

— Чиста, кажу, спина! То тобі здається!

— Ка-анє-є-єшно, як я страждаю, а не ти, тобі все одно! А в мене отут, під пахвою саднить, Бенеди-и-икте!

— Посаднить і перестане.

— Хто інший пожалів би!.. Тільки я отак руку підніму і отак поверну, одразу й саднить! А якшо я отако нагнуся і ногу отако виставлю, то мені одразу в боці заколе, ану гля, шо це в мене отам збоку, я не бачу!..

А одного разу аж наче стукнуло: от би зараз книжечку. От би зараз на ліжко, та з книжечкою завалитися! Надворі сніг тихо-тихесенько сиплеться, у печі дровенята потріскують, — саме б воно: із книжечкою, та на ліжко. Коло ліжка на тубареті миску з каганцями поставити, чи ще з чимось смачненьким, шоб за щоку сунути, і — туди... У книжечку... В нас скажімо, зима, а там — літо. У нас день, а там — вечір. І розпишуть тобі, і прикрасять, шо за літо, і шо за вечір, і хто куди пішов, і шо на ньому понадівано, і на якій, може, лавці понад річкою хто присів, і кого виглядає-дожидає, — а мабуть, шо кохання своє, не інакше, — і які пташки угорі цвірінчать, і як сонце сідає, і мошкара товчеться... І яку пісню за річкою співають. Про все напишуть: і як у кущах зашарудить, — то милесенький-любесенький на побачення прийшов, — і шо між ними сказано, і про шо домовлено... Чи може, хтось великого човна побудував і на море-окіян пустив, і скільки у той човен людей понабивалося, і куди пливти надумали, і шо у того човна всередині, — все розпишуть. І як вони ото пливуть та між собою посварилися, і шо там у одного проти інших на серці накипіло, і як він чорніший за хмару став, і думу думає... А ті, другі, здогадалися, та й кажуть: ой, а чо' це він на нас вовком дивиться, буде нам од його горе, ану, висадимо його на острів...

Читаєш ото, губами ворушиш, слова розбираєш, і наче ти у двох місцях одразу знаходишся: сам сидиш, чи лежиш, ноги підігнувши, рукою в мисці пошукуєш, а сам інші світи бачиш, далекі, чи яких зовсім не буває, а все'дно як живі. Біжиш, чи пливеш, чи у санях скачеш: чи од когось рятуєшся, чи сам напасти задумав, — серце колотиться, життя летить-пролітає, і ти гля, яке диво: скільки книжечок, стільки й життів різних проживеш! Наче ти якийсь перекинчик: то ти чоловік, а потім раз! — і жінка, чи може дід, чи дитинка маленька, а то й цілий загін, шо у засідці сидить, а то й взагалі бозна-шо. А якшо й правда, шо не сам Федір Кузьмич, слава йому, всі ці книжечки написав, то й шо з того? Мабуть, то інші Федіри Кузьмичі, стародавні люди, сиділи, писали, видіння бачили, ну то й нехай.

А в Робочій Хаті зараз, мабуть, свічки засвічені, свитки розгорнуті, Шакал Дем'янич пильненько за всіма наглядає. Костянтин Леонтич швидко-швидко строчить, переписує, а час від часу письмову паличку кине, та й руками сплесне! та й зойкне! — а це він завжди так, от-т уже сильно хвилюється, шо ж там у книжечках понаписувано. А потім знову письмову паличку цоп! та й далі строчити... А Варвара Лукинишна голову нахилила, гребінцями трясе, шось сама собі тихенько думає... А шо ж то за книга у неї в хаті захована? Шось наче про свічку, про обмани... Тільки ні Бенедикта, ні Оленьки вже в Хаті нема... Оленька на ліжку вилежується, нидіє, сметаною намазана, а Бенедикт на тубареті розгойдується. От би зараз мишаків наловити, та на базарь піти, та на книжечку зміняти. Тільки мишаків у нашому будинку нема.

А шо ж то за книгу тесть тоді виносив і Бенедиктові тицяв? Чи підійти та запитать? Якшо вже тесть не заболів, тьху, тьху, тьху, то це вже точно: можна в руки брать.

ТВЕРДО

Оце ж тесть знову ближче підсів, рота розкрив та й питається:

— То шо, не з'явилися думки якісь неподобні?..

А Бенедикт насмілився, та й каже:

— Аякже. З'явилися.

Тесть аж прямо зрадів!

— Ану, ану, послухаймо!

— А шо це ви мені за книгу отоді тицяли? Коли я сватацця приходив?

— А звідки ти знаєш, шо то книга?

— Та знаю.

— А звідки? Хтось показував?

— Може, й показував.

— А хто?

— А шо за книга?

— Нє, хто тобі показував?

Бенедикт хотів було сказать, але не наважився: хтозна, шо тоді буде...

— А ви не питайтеся, а почитати дайте.

— А ти скажи, хто показував.

— У нас у хаті була, — сказав Бенедикт, і навіть не збрехав.

— То й де ж вона?

— Спалили. Батько спалили.

— А нашо?

— А шоб Болєзні не було, тьху, тьху, тьху.

Тесть подумав, очима посвітив, ногами пошкріб.

— От народ темний. Одсталий народ...

— Чо' це одсталий?.. Укази виконуємо. Научні достіженія геть усі переймаємо: карамисла, часи сонячні. Гвіздки.

— А того одсталий, шо далі свого носа не бачите, — пояснив тесть, — і государственого підходу до обчественних процесів не розумієте.

Бенедикт трошки засмутився: бо він і справді государствений підхід погано розумів. Аж поки роз'яснення в Указі не пришлють, він геть нічого у государственому підході не тямив, а розумів по-простому. Розтлумачать, — отоді й тямив. А той государствений підхід завжди з викрутасами: ти думаєш, шо так треба тлумачити, — аж ні, тлумачити треба не так, а отак. Сам нізашо не здогадаєшся.

— Тож і на Болєзнь, — продовжував тесть, — у вас погляд неправильний.

— Я чув, — обережно сказав Бенедикт, — шо то традиція.

— Яка ще традиція?

— Лєчить.