Кись - Сторінка 37

Склав руки хрестом, якшо це в неї руки, око закрив... нада б камінчиком? — та де там той камінчик, взимку! — тепер ікону? Це таке, шо вони на бересті малюють? Отого ідола?

Мишача синювата свічка тріпотіла на столі; то ще Варвара свічку засвітила; прочинив заслінку, а там полінця: вогник перескакує, танцює; то ще Варвара полінця у піч сунула; роздмухала вогонь, — і горить він у порожнечі, а її вже нема. Підкинув іще скіпочок, шоб аж гуло, шоб світліше у хаті було.

На столі — берестяні обрізки стопочкою, письмова паличка, чорнильниця: сама з ржавлі чорнило варила, сама палички різала, любила, шоб усе акуратно... Домашнє, — казала, — краще за казьонне. Приходьте, казала, до мене юшку їсти, хіба казьонна юшка краща за домашню?.. Не зайшов, гребінцями її погидував...

Ах, этот миг, ах, горькое борение…

Пусть пиво бродит в бочке вместе с солодом;

Ведь жизнь могла быть — чистое парение, —

Но небо пролилось дождём и холодом…

Бенедикт заплакав. Сльози защипали очі, швидко-швидко набралися, перелилися через повіки, потекли, налилися у бороду. Утерся рукавом. Добра була. Чорнила, якшо в тебе вийшло, бува, завжди свого наллє. Слова пояснювала. Конь, — казала, — то не мишак, — золоті слова. Ідола їй у руки...

Хлюпаючи носом, Бенедикт сів за стіл, узяв бересту, покрутив. Ідола треба... Розім'яв письмову паличку — давно вже у руках не тримав, — вмочив у чорнило. Ідола. Як же ж його малюють...

...Голівоньку намалював набичену. Кругом голівоньки — кучерики: ляпсь, ляпсь, ляпсь. Наче буква "Си", а по-научному: "слово". Ота-ак... Ніс довгий. Прямий. Личко. По боках — бакенбарди. Гарненько завазюкати, шоб товщі були. Тиць, тиць, — оченята. Осьо лікоть. Шість пальчиків. Навколо: тир, тир, тир, — це нібито каптан.

А чо', похожий.

Сунув ідола їй у руки.

Постояв, подивився.

Шось наче раптом як вступило у груди, увірвалося, репнуло, наче діжка з квасом: заревів, затрусився, зайшовся од ридань, заквилив, — чи матінку згадав? чи життя своє? чи весни минулі? Острови у морі? дороги непройдені? птаху білу? сни нічні? — а спитай, ніхто не скаже!.. — висякався, надів шапку.

...Але ж! Але ж. Але ж чого я приходив?.. А-а-а, кни-ига!.. Де ж у неї книга? Бенедикт став на коліна і заглянув під ліжко, присвічуючи свічкою. Ондечки той короб. Витягнув, порився — жіноче манаття, нічого цінного. Нема книги. Ще посвітив — порожньо, звичайне сміття. Руку глибоко запустив, все обнишпорив, — нічого.

На печі. Нема.

За піччю. Нема.

Під піччю. Нема.

У комірчині, — посвітив, — одна ржавля; спритною рукою підхопив гака, — наскільки ж гаком зручніше! — всю кругом попотикав, — нема.

Стіл — мо', в ньому ящик якийсь, — нема; тубарет — подвійне дно? — нема; постояв, обвів очима хату; сарай! — побіг зі свічкою до сараю; так само. Бані в неї нема, нема кому було баню збудувати. Повернувся в хату.

Матрац!!! Запустив руки під Варвару; заважає; обмацав увесь матрац; заважає; стягнув її на підлогу, шоб не заважала; обмацав матрац, подушку, попотикав гаком; поспіхом обмацав швидкими пальцями ковдрочку, перину з воронячого пера, — ніде нічого.

Горище!!! А де ж тут залазити? А-а, ондечки; поліз на тубарет, поспіхом легенько пхнув Варвару, ідол випав з рук; нагнувся, сунув ідола у Варварину середину.

На горищі — нічого. Тільки місячне світло лежить рваною смугою, висунувся через віконце на горищі.

Нада б забити: год високосний, хтозна, шо буде...

Місяць світить, вітер віє, хмари йдуть по небі, дерева гойдаються. У повітрі пахне вологою. Знову весна, чи шо? І порожнеча, і безглуздя, і шерехтіння якесь, — чи то сінна труха зі стелі сиплеться, чи то стріха розсихається. Ні, ще шось.

А-а-а! — та то ж мишаки шарудять. Шарудять мишаки. Мишаки у неї в хаті. Жизні миш'я бігатня.

Что — прелесть её ручек!

Что — жар её перин! —

Давай, брат, отрешимся,

Давай, брат, воспарим!

...Бенедикт повернувся до саней; перевертень подивився запитливо. Бенедикт розмахнувся і бив, бив, бив Терентія Петровича, доки не заніміла нога.

ЄР

Є таке хароше правило: скатіну в хату не пускати, не привчати. Собаці у дворі будку ставлять, хай там і сидить, хазяйство стереже.

Бо якшо якийсь голубчик його пожаліє, — мовляв, мерзне песик, абошо, — пустить його зимою в хату, — ніколи собака в будку не повернеться, бо йому вже в хаті сподобалось. Тільки одвернувся, а він ізнов у двері норовить.

Правило научне, для всякої тварини вірне; так само і з перевертнями. Де перевертню місце? — у хліву. Позаяк він є скатіна, а скатіна на скотному дворі має водитися, сама ж назва підказує.

От і Тетеря: побував раз чи двічі у людській хаті, — спочатку Нікіта Іванич фуліганив, скатіну за стіл посадовив, думками його цікавився; потім Бенедикт мусив його покликати, — це нещодавно, у Варвари, та то він, мабуть, од розладу душевного трохи попустив, — побував перевертень у хаті, а тепер аби тільки в двері.

Спочатку приводи вишукував: чи шось донести, чи двері прочинити, тещі конплімент, Оленьці конплімент, потім із порадами на кухню, мовляв, знаю найлуччий рецепт, як грибці сушить, — та прямо там! Та ми грибці ще за царя Панька сушили, і зараз сушимо, і до Останніх Днів сушитимемо! На нитку понанизуй, та й суши, чи й не наука! Шо ж тут може буть нового!

Потім нібито йому од тестя вказівку вислухать охота: як краще на собі бубонці приладнати, шоб од їх, як їдеш, дзвону більше було; які пісні бажано співати у дорозі: тужливі, чи може веселенькі; а там диви, а він уже й по хліву старший, вже й сам покрикує, шоб — ану бегом! — гній почистили; незчулися, а він уже й у будинку свій. Тільки й чуєш: "Терентій Петрович те, Терентій Петрович се".

Бенедикт і ногами тупав, і лютував, і волав, і соромив, і переконував, і погрожував, і за рукава тягнув, — та, Бєня, перестань, як це без Терентія Петровича? Бо той, бач, і дістане, і принесе, і розсмішить, і фаршмак зготує, і рум'яна схвалить, і білила.

Побачить Оленьку в колобашках, у сметані, і отако вбік, наче сам собі, не стримавшись: "Ну до чего ж баба красивая, ё-моё!"

У санях катає з посвистом, із піснями; вузду косичкою позаплітав, шлею берестяними картинками прикрасив: посередині ідола прибив мальованого, — вусяра на обидва боки; з одного боку дівка гола з цицьками, з другого напис: ВАС ОБСЛУЖИВАЕТ Головатых Терентий Петрович. Позвав Оленьку подивицця-помилувацця, а Оленька зразу: "Так, Бенедикте, ці сани мої! Бери собі другі!" — плюнув, але оддав їй сани, разом із Тетерєю, — такий злий на нього був, шо аж осоружно було й бити.

А дістався йому перевертень Яким, дідок задишкуватий, з харкотою: весь час йому в грудях клекоче-блекоче, сипить і хрипить; ледве ноги тягне, два тини пройде, та вже й став:

— Ой, Го-о-оспподи, цариця небесная-я... Гріхи наші тяжкії... Ой, прибрав би Госпо-одь...

І давай кашляти, та з сипом, та з мокротами; та харкать, та спльовувать; доки не отплюється, ти його з місця і батогом не зрушиш.

— Мат-тінко небесная-я... і сорок святих мученикі-ів... забули мене... Забув Микола-угодник... гріхи мої тяжкії...

— Давай, діду, давай, пішов! Удома поплюєш!

— О-ой, смертонька не йде... прогнівив Господа...

— Пісню давай! Молодецьку!!!

— Хрісто-о-о-ос воскре-е-е-есє-є із меееееееееееертвих...

А соромно ж було: ану, як хтось знайомий стрінеться? Та ще й зубоскалитиме? Мовляв, оно-оно, гля на Бенедикта! А шо ж то в нього за шкапа? і де він таку викопав? а то й прізвисько дадуть!

Тож як боявся, так і сталося: тягнувся на Якимі повз пушкіна — охота було подивитись, чи він там іще стоїть — а тут саме Нікіта Іванич: на наше всьо заліз і од шиї йому білизняний мотузок одв'язує, — ну це вже, як завжди. Побачив Бенедиктову ганьбу і — на тобі! — як розкричався:

— Да как тебе не стыдно, Бенедикт!!! На старом-то человеке ездить!!! Ты вспомни, чей ты сын!!! Полины Михайловны!!! Где же это видано?!?!?! Быстрей пешком дойдёшь!!!

А позорище ж яке; Бенедикт одвернувся, зробив вигляд, шо не бачив і не чув, а удома тестеві пожалівся: оно-о, на мене навіть Прежні пальцями показують, шо треба швидше, бо, мовляв, мать позорю! Давайте мені Тетерю назад, хрєн із ним! — та де там, Тетеря вже на других роботах зайнятий: уже він кухонний холоп, ріпу чистить, птицю патрає, вінегрети кришить.

І дали перевертня самого простецького та обнаковенного: особливих прикмет ніяких, а звать Микола.

Подушки Оленька набила білим пухом; лежати стало набагато м'якіше. Роботи ніякої робить не нада, ні рубати, ні тесати; пішки ходити теж не нада, — і в санях доїду; їсти — і спав би їв би, — тож Бенедикт і роздобрів, або ж сказать, оплив. Обважнів. І навіть не стільки од наїдків обважнів, скільки од дум тяжких. От наче натоптали в душу дрантя, старого шмаття, прілих валянок: і смердить, і свербить, і гнітить. Лежи, не лежи, а все одно спокою нема.

Десь іще повинні книги буть. Десь мають буть.

Виходив на двір, на мураву, — ледве-ледве виткнулась з-під снігу, — руку набивати. Бо це ж як трапиться вилучать, то шоб легкість у руці була, прийомистість, чи то рухливість, шоб гак не тицяв, а літав, шоб він аж наче з рукою зрісся, шоб уже й різниці ніякої не відчувалося: де рука, а де гак.

А то тесть йому без кінця докоряв, шо Бенедикт, мовляв, неспритний, шо голубчика занапастив. Стріне в калідорі, та й головою з докором, скрушно так хитає: ай-яй-яй-яй-яй-яй-яйаааа...

— …Гак же ж, він для чого? Він того й гак, шо він не тика! У нього, дорогенький, і лінія така, — бач? — загинається! А чого? а того, шо в нашому ділі гуманність — то найперше. Попервах, канєшно, — попервах режим строгий був: чуть шо, тільки тиць! без разговору, — і по всьому. Тоді, канєшно, тикою зручніше. А тепер нам нова лінія дана: із кривизною, або ж із загином, позаяк не вбивати треба, а лєчить. Одсталость в обчестві — ого, яка, я ж уже тобі пояснював, — а іскуство гине. Якшо не ти та я, то хто ж тоді за іскуство заступиться? — отож бо й воно.

— Але ж, тату, іскуство требує жертв, — то Оленька за Бенедикта заступається.

— Первий блин комом, — це теща утішає.

— Знов за блин! Та шо це в тебе за розмова: блин та блин!.. — Бенедикт не слухав, розвертався та йшов собі, ворочав тяжку думу; свиснувши Миколі, валився мішком у сани: "На базарь!" — не знявши балахона, тільки ковпака відкинувши на спину, — червоний, огрядний, похмурий посувався вздовж прилавків, де малі мурзи порозкладали берестяні книжечки, коряві свої саморобки.