Кись - Сторінка 35

Тепер уже й не згадаєш, шо ж то за книга була, велика чи мала, і як називалася: бо злякався тоді, ще не звик, нічого не розумів, тільки те й зрозумів, шо страшно.

Це вже теперечки, як людина грамотна, делікатна, а, можна сказать, і досвідчена, він би отой скарб, канєшно, оцінив: обмацав би, у руках покрутив, порахував скільки сторінок, та які букви: дрібні чи великі; та чи довго її читать; а, прочитавши, на яку полицю, у палітурочку цмокнувши, поставить.

Це вже тепер, трепетний, навчений, він уже знав, шо книга, — ніжна подруга, біла птаха, маків цвіт, — води боїться.

Миленька! Води боїться, вогню боїться, од вітру тріпоче; коряві, грубі пальці людські синці на ній залишають, і не зникнуть вони! Так і залишаться!

А є, які й руки не помиють!..

А є, які й чорнилом попідкреслюють!..

А є, які й сторінки повиривають!..

Та й він колись такий самий був: дикий-неотесаний, такий, бач, кроманьон, шо слинявим пальцем дірку протер! —..."и свеча, при которой она читала полную тревог и обмана жизнь..." — протер, бовдур, дірку, Господи! прости! — та це ж те саме, шо розшукавши якимсь дивом у лісі таємничу галявину, — всю в яскраво-червоних тульпанах, золотих деревах, — обійняв би нарешті солодку Птаху Павліну, і, обіймаючи, тицьнув би їй брудним пальцем у світле, у самозакохане око!..

А Варвара Лукинишна казала, шо тую книгу їй Нікіта Іванич дав, — от і вбрехався, діду! Є, є в тебе книги, у п'яниці старого, тільки ти їх десь подалі тримаєш, переховуєш, людям добрим не оддаєш... У хаті їх нема, Бенедикт ту хату знає, заходив... У сараї теж нема, у сараї ми пушкіна різали... У комірці — одна ржавля... Хіба шо в бані?..

Бенедикт подумав про баню і розсердився, аж відчув, як йому личко почервоніло од гніву: в бані ж сиро, будь-яка книга одсиріє. Ну, ти гля: і заходив, і прохав, і мінятися пропонував, і гостинця безцінного приніс, — не пошкодував; і мало не півдня з ними, Прежніми, сидів, балаканину їхню слухав, — ні, брехали, прикидалися, за носа водили, морду од нього одвертали, руками одмахувалися: нема, мовляв, у нас книг! нема!.. вибачай!..

А вонючу скатіну, перевертня, бач, за стіл посадовили: "да Тєрєньтій Пєтровіч, да как ви щітаєтє, да нє угодна лі ржаві..." Нагодували-напоїли, а потім чогось розсердились та на сніг, наче той мішок, викинули... та заслужив, канєшно, по злодію й кара.

Але ж і з Бенедиктом вони так само: посміялися та й виперли, з дулею за пазухою...

А ще дід казав: "На небе и в грудях одно и то же, и ты это запомни". А шо ж там на небі? — на небі морок та завірюха, та вихори бунтівні; а влітку — зірки: Корито, та Миска, та Хвощі, та Нігтики, та Пуп, та ще оно скільки! А то ще казав: "А все они в книгу записаны, а книга та за семью воротами, а в той книге сказано, как жить, а только страницы все перепутаны... И буквы не наши... А ищи, пушкин искал, и ты ищи..."

Та вже ж ішшу, оно, вже скільки народу перетрусили: Феофілакт, Малюта, Зюзя, Неніла заїката, Мафусаїл із Чурилою, — близнята; Йосип, Ривольт, Євлалія... Авенір, Маковій, Зоя Гур'ївна... Януарій, Язва, Сисой, Іван Єлдирін... Всіх гаком підчепили, по підлозі проволочили, всі за столи, за тубарети чіплялися, всі волали до нестями, як їх на лєченіє забирали... Мовляв: нє-є-є! не на-а-ада-а-а!..

Як це не нада, — сказано ж: книг у хаті не тримати, а хто тримає, — не ховати, а хто ховає, — лєчить.

Бо Федір Кузьмич, слава йому, всіх розпустив. А хто ж тоді найпершу книгу під себе підгріб, собі одному залишив, — оту, саму главну, де сказано, як жить?.. Оно, були ж у Клоп Юхимича книги, по-ненашому написані, — навіть і не ховав, дві дюжини сухих і чистих, а чи не там отой алмазний сувій?.. Та нє-є-є, каже ж: "…за семью воротами, в долине туманной"... Тож і думай, Бенедикте...

Чи піти Тетерю запрягти. А шоб не розпатякував, зайвого не казав, помовкував у тряпочку, знайшов йому Бенедикт і тряпочку, чи, як-то кажуть, кляп; із ганчір'я рулькою скрутиш, мотузочок протягнеш, та й заткнеш тому патякалові рота: ганчірочку в зуби, зав'язочки за вуха. І — з Богом, галопом, але вже без пісень!

— А куди це ти, Бенедикте, проти ночі?

— Та... нада мені... про іскуство побалакать...

Пускай глядит с порога

Красотка, увядая, —

Та добрая, та — злая,

Та злая, та — святая;

Что — прелесть её ручек!

Что — жар её перин! —

Давай, брат, отрешимся,

Давай, брат, воспарим!

А погода ж погана: каламуть у повітрі, тривога, і сніговії мокрі, навпіл із водою, а сніг вже не мерехтить, як завжди, а чогось липне. А на рогах, на перехрестях, на майданчиках люди купками стоять, більше трьох збираються, то на небо дивляться, то про шось гомонять, чи так просто стоять, занепокоєні.

Шо ж за неспокій у народі?.. Оно, двоє мимо прочимчикували — личка заклопотані, очі бігають. Оно й другі пробігли, руками махають. А оно ті — кількома словами перекинулися, та й до хати, та й ворота на засуви. Бенедикт підвівся у санях, знайомих видивлявся: промайнув, наче колесо, Півторак, і нема його: він же ж на трьох ногах, хіба його наздоженеш.

Оно, жіночку попід руки ведуть: сама не може йти, рукою себе в груди б'є, зойкує: "Ой, Бо-оже! Ой, Бо-о-ожечку!.." та весь час осідає, осідає. Та шо таке...

— Агов, Костянтин Леонтичу!!! — гукнув Бенедикт. — Костянтин Леонтичу!.. Стій, погодь! Шось сталося, чи шо?

Костянтин Леонтич, засмучений, без шапки, сіряк не на той гудзик застібнутий, не своїм голосом:

— Так оце ж оголосили: год високосний!

— Та ти шо, знову?..

— Еге ж! Ми всі такі занепокоєні... Нас з роботи трошки раньше відпустили.

— А з якого б це? — захвилювався й Бенедикт. — Яка причина, не казали?

— Нічого поки шо не знаємо... Поспішаю я, голубчику, дуже вибачаюся... Жінка ще ж нічого й не підозрює. І худоба не почищена, і вікно тре' забити на горищі, та шо там казать...

Поспіхом потис Бенедиктові руку холодними двома. Побіг.

Он воно шо... Високосний год: чекай нещастя! Волохаті зірки, недорід, худоба миршава... На полі збіжжя повиростає нікудишнє, — це якшо засуха; а якшо навпаки, повені, бурі, — як попруть хвощі у висоту, наче їх водою понадимає, вище дерев повиростають, корінням суглинки порозривають, на яких містечко наше стоїть: почнуться зсуви, обвали, нові балки з'являться... Гаї аж обсипле несправжніми каганцями; а як заґавишся, то ще й чеченець нападе, а то й мамай якийсь! А якшо літо випаде холодне, з вітрами-ураганами, то, чого доброго, ще й упирі попрокидаються! Не приведи Господи!

І чо' це одні роки трапляються високосні, а другі — прості, звичайні? Невідомо! А шо робить? Нічого не поробиш, терпи!

А тільки у народі завжди неспокій та сум'яття піднімаються, злість, невдоволення, а чого? а того шо ні, шоб отой год поганий якось коротшим зробить, навпаки: навмисне знущаються, довшим роблять. Зайвий день додають: осьо, мовляв! нате вам! А зайвий день — то ж і робота зайва, і налоги зайві, і всілякий тягар людський, — хоч сядь, та й плач! А додають його, той день, у хівралі, і навіть стіх є такий:

Февраль! Достать чернил и плакать!

— ну, та то вже, мабуть, про писців написано, але ж інші робітники теж плачуть, — кухарі, дроворуби, а вже за тих, кого на дорожні роботи забрали, годі й казать!

А дехто, бува, каже: та воно, канєшно й справді — робота зайва, але ж і до життя шось додається, так же ж? Зайвий день на білому світі поживеш, зайвого блина, чи там пиріжка з'їси! Хіба ж погано? Отак, диви, вже й помирав би, — та ні, ще один світанок побачиш, сонечко, а надвечір от би станцювать, та ще й випить! Якби ж то тільки додавали той день не взимку, коли й без того тяжко жити, а влітку, як тепло.

Аякже, щас! Як тепло! Та якби ж вони хотіли полегшення народу зробить, то й додавали би отой день не у високосний год, а у прості, та й не один день, а два чи три, а то й тиждень, та й оголошували б вихідний!

...Тим часом дісталися до хати, де Варвара Лукинишна жила.

— Стій отут.

Тетеря шось мугикнув із кляпом у роті, очима показав.

— Кому кажу: стій мовчки.

Ні, знов шось мугикає, валянком показує.

— Ну чого тобі? Чого?

Валянка зняв, руку випростав, одв'язав кляпа, цвіркнув плювком:

-...говорю: знаю это место.

— Ну то й шо? Я теж знаю.

— Ты знаешь, как груши околачивать, а я знаю, что тут бензоколонка была.

— Та мало там шо та де було.

— А где бензоколонка, там горючее. Под землей. Спичку бросить, бздык! — и летим.

Бенедикт подумав.

— А нашо, чи то зачєм?

— Не зачем, а куда. К такой-то матери.

Бенедикт відкрив було рота, шоб нагадать: "ану, стули пельку, твоє мєсто в узьдє", але відповідь уже знав і не став на матюки наривацця; бо, диви, вже й мозоля на нозі од штурханів, а тому скатінє хоч би хни, штурхай його — не штурхай, він уже звик; отож нічого казати не став, потримав рота одкритим, та й знов закрив, як і було.

— Бензин, говорю. Тут его хоть жопой ешь... Бензин, бензин, ферштейн? — вода такая, но — горит. — Тетеря засміявся. — Гори, гори ясно, чтобы не погасло! Птички летят, колокольчики звенят... Цыгарку-то оставь мне, пока ты там того-этого.

— А ще чого!

— Ну и хрен с тобой. Фашист.

Оці перевертні, їй-бо, гірші за собак, собаку обматюкаєш, — а їй нема чого й відповісти. Гав, гав, — оце і вся відповідь; ще можна видержать. А цим же рот не закривається, чіпляються до людей. Сядеш у сани, — а він знов за своє: і дорога йому не така, і провулок паршивий, і перехрестя перегороджене, і государство неправильно управляється, і в мурз рила не такі, і шо б він кому зробив, якби його воля, і кто у чому винуватий, і як вони з братаном бозна-коли козу водили, і шо пили, і скільки вижлуктити могли, і де та шо купив, і де відпочивав, і яку рибу в материному селі ловив, і яке в неї хазяйство чималеньке було: і молочко своє, і яєчка, а шо ще нада; і якого кошака задавив, та їх усіх нада передавить, шоб знали, і з якими кралями жартував, і як одна Генеральша без нього жити не могла, а він їй, мовляв: всьо, пройшла любов, нє жді, нє надєйса, а вона: нєт, майо сєрце разабйоцца, прасі, што хочєш; а вже далі, — шо тоді почому було, а послухать його, — так прямо задарма оддавали, набирай і тягни; а ще перехожим усякі замічанія, а ще жінкам та дівчатам вигуки неподобні, а на додачу ні, шоб напряму їхать, а весь час вкругову норовить.

А то ще каже: вода більзін, — сама вода, а сама горить.