Кись - Сторінка 32

Сам сидів у Бенедикта на ліжку, скраєчку, відпоював тепленьким, нависав, гойдав головою, побивався.

— Та як же ж це ти, га? І чо' ти такий неспритний... казав я тобі: обережненько гака вивертай, легесенько так... Од плеча, од плеча... А ти шо: хрясь! І все.

Бенедикт давився слізьми, тихенько, тоненько підвивав, ослабілі пальці тремтіли, відчуваючи холодного вертлявого гака, хоч ніякого гака у пальцях вже не було, а тільки кухоль із канпотом.

Не було — а наче й досі був, рука аж по лікоть відчувала хрускіт, от наче жука давиш: замість того, шоб зачепити книгу і підсмикнути, вирвати, — попав голубчикові прямо по шиї, по шийній жилі, а як вивернув гака неспритними пальцями, — жила й висмикнулася, і шось чорне потекло, і голова набік, і оченята згасли, і з рота теж наче відригнулося.

Ніколи Бенедикт людей, чи то голубчиків, не вбивав, навіть і гадки не мав; побити, одколошматити, — то вже друге діло, домашнє, буденне; ти його, але ж і він тебе, і все гаразд, ну там хвінгала наб'ють, чи шось вивихнуть, — ну, це вже, як завжди. Та й перш ніж бити голубчика, треба ж на нього розсердицця, важкість на серці накопичити, похмурість, шоб хвінгал чи вивих оту похмурість врівноважили, наче на вагах зважують: сюди товар, сюди гирі, — а тоді я-як вцідиш кулаком з розмаху, — та й буде справедливо.

А того голубчика, якого задавив, він до того навіть і не знав, і на очі не бачив, не сердився на нього, нічого проти нього не мав, — живе, і нехай собі живе, ріпу садить, із жінкою своєю балакає, діточок маленьких на колінці качає.

Він тільки книгу забрати хотів, бо одсталость в обчестві велика, народ темний, марновірний, книги під ліжком ховає, а бува і в ямку сиру закопує, а книга од того гине, гниє, розсипається, цвіллю покривається, дірками, червоточиною; книгу рятувати треба, у місці сухому та світлому тримати, пестити, плекати, берегти та цілувати, — вже іншої не буде, нема де іншу взять, бо стародавні люди, які тую книгу написали, вже перевелися, вимерли, і сліду не лишилося, і не повернуться, не прийдуть! Нема їх, нема!

А вони, голубчики наші темні, — ти гля, які! — ні собі, ні людям, заховали книги і гноять, і нізашо не покаються, шо, мовляв, книга у нього захована, а одсталость велика і Болєзні бояться, а причому тут Болєзнь, Болєзнь тут ні при чому, оно, Бенедикт — таку купу книг прочитав і, диви, здоровий.

А на голубчика він не сердився, то все ваданос із Делі, а звали його Кандарпакєту, то все тесть, — під руку підліз, гака підсунув, коли не треба було, коли серце осліпло, коли сніг біснувався, далеке завивання розуму позбавило!.. Бач, шо вона з людями витворяє: розуму позбавляє, летить у заметілі, голодна, бліда, і себе не пам'ятаєш, і в очах зоряні колеса, і рука не туди повертається: хрусь! — і потекло.

...А книгу таки зберіг. Книго! скарб мій невимовний! життя, дорога, простори морські, вітром овіяні, золота хмара, синя хвиля! Розступається пітьма, далеко видно, розкрилася широчінь, а у тій широчіні — ліси світлі, сонцем пронизані, галявини, тульпаном усипані, вітер весняний зефір гілку гойдає, біле мереживо коливає, а теє мереживо обернеться, віялом розкриється, а у ньому, наче у якійсь чаші візерунчастій, Княжа Птаха, сама біла, а рот червоний, безневинний: не їсть, не п'є Птаха Павліна, тільки повітрям живе та поцілунками, ані шкоди од неї ніякої, ані біди не буває. А посміхнеться Княжа Птаха тульпановим ротом, підніме світлі очі, — все про себе пресвітлу думає; опустить очі додолу, — все собою милується. А побачить Бенедикта, та й скаже: ходи сюди, Бенедикте, у мене завжди весна, у мене завжди кохання...

— Золотенький ти мій... серце твоє золотеє... — побивався тесть, — чи я тебе не вчив, чи я тобі не казав... Якої ти... Вивертай, казав, гака, вивертай... Казав тобі? Казав! А ти?.. Бач, шо накоїв...

Тесть головою гойдав, сидів, зажурившись, рукою підпершись, дивився отак докірливо.

— Поспішив, еге ж? От і поспішив... людину не уберіг... Тепер його вже — лєчи, нє лєчи! Хіба ж тепер вилєчиш?.. Га?.. — Тесть низько схилявся, світив Бенедиктові у очі, дихав смородом.

— Та я ж ненарошне! — тоненько квилив Бенедикт крізь сльози. Слова якісь наче верескливі получалися. — То вона мене налякала!

— Хто налякала?

— Та кись же ж!.. Налякала мене! Я й промахнувся!

— Дівчата, ану ідіть звідси, — тесть вигнав жінок зі світлиці. — Не бачите, чи шо — зять засмучений, — у таку халепу втрапив. Переживає. Ану, не плутайтеся під ногами. Канпоту ще давайте. Каклєт несіть білих, м'якеньких.

— Не хо-о-о-очу-у-у!

— Нада. Нада поїсти. Бульйончику теж. Оно, як у тебе серце... б'ється... — Тесть рукою обмацував Бенедиктові груди, шарив твердими пальцями.

— Не чіпайте мене! Дайте мені спокій!

— Як це не чіпайте. Я ж медицинський Работник. Состояніє твоє мені нада знать? — нада. Диви: всього аж трусить. Ану, давай. Ану, отак. Ням! Ану, ще.

— Книгу...

— Ту, шо вилучили?.. Не хвилюйся. В мене книга.

— Дайте...

— Не можна тобі, не можна! Ти шо? — ти, давай, лежи. Перехвилювався. Хіба можна самому? Краще я тобі сам почитаю. А книга ж хароша... Книга, дорогенький мій, самий, можна сказать, вищий сорт...

І Бенедикт лежав укутаний, давився бульйоном та слізьми, а тесть, освітивши сторінки очима, водив пальцем по рядках, поважним, грубим голосом читав:

Ко-мар пі-щіт,

Под нім дуб трє-щіт,

Віндадори, віндадори,

Віндадорушкі мої!

Парасьоначок яїчко сньос,

Куропаточка бичка роділа,

Віндадори, віндадори,

Віндадорушкі мої!

Сєла баба на баран,

Поєхала по горам,

Віндадори, віндадори,

Віндадорушкі мої!

ЦИ

У Феофілакта вилучали, у Бориса вилучали, у Євлалії — дві. Кліментій, Лаврентій, Йосип, Зюзя, Ривольт, — до цих даром тільки з'їздили, нічого не знайшли, одні обривки. У Малюти в сарайчику три книги були закопані, всі чорними плямами пішли, ні слова не розбереш. Вандалізм... Клоп Юхимич, — хто б міг подумать? — цілу скриню мав, і навіть не ховав, дві дюжини сухих і чистих. А тільки хоч би слово по-нашому, а замість букв карлючки невідомі: якісь гачки, гвіздки гнуті. В Уляни — лише з картинками. Мафусаїл та Чурило, близнята, за річкою жили, мишаків на праценти давали, — одна, маленька, подерта. Ахметко встиг спалити: сполохали... Зоя Гур'ївна спалила. Авенір, Маковій, Неніла заїката, Язва, Рюрік, Іван Єлдирін, Сисой, — у цих нічого. В Януарія, мабуть, були, та хтозна-куди поділися, тільки у комірці всі стіни картинками обвішані, а на картинках дівки голі.

Темнота.

— Скільки ж гидоти у народі, — казав тесть, — ти тільки вдумайся. Ще хтозна-коли сказано було: книг у хаті не тримати! Сказано? — сказано. Ні, тримають. Аби тільки по-їхньому. Гноять, паплюжать, у палісадніку закопують. Чуєш?

— Еге ж, еге ж.

— Дірок понавиколупують, сторінки виривають, самокрутки крутять...

— Ой, не кажіть! Жах!...

— Замість кришок на горщики кладуть...

— Не ятріть душу! Не можу того чуть!..

— Чи вікно на горищі книгою заткнуть, а піде дощ, сторінки на кашу й порозкисають... А то ще й заховають, у димарь повісять, — сажа, кіптява страшенна, а потім пих! — і згоріла... А є й такі, шо дровець пожаліють, книгами піч топлять...

— Мовчіть, замовкніть, не треба!..

— А є й такі, — чуєш, зятю? — шо сторінок понаривають та у нужну комірку занесуть, а там на гвоздичок для своїх потреб повісять... А потреби їхні — знамо, які...

Бенедикт не витримував, підхоплювався з тубарета; запустивши руки у волосся, бігав по світлиці: на серці вузол тісний, на душі сум'яття та кривизна, наче нахил якийсь, наче підлога під ногами накренилася, як ото уві сні, а він зараз, прямо зараз, прямо з тельбухами так і покотиться до бездонної ями, у колодязь, не знамо куди. Ми собі сидимо, чи на ліжку в теплому теремі лежимо, кругом у нас чисто, культурно, з кухні блинами пахне, жінки в нас статечні, білі, рум'яні, у бані напарені, розчепурені: намиста, та кокошники, та сарахвани зі стрічками, та спідниці, та другі, та треті, та ще чого понавидумували: у білі шалі понаряджалися, у шелестливі, з мереживного пера, з чистого, візерунчастого; — а там, у містечку, голубчики у неметених хатах, у кіптяві та срачах своїх невідбутніх, з побитими рилами, з поглядами каламутними, пальців не обтерши, за книгу цоп; рвуть із тріском, сторінки виривають, — упоперек, навпіл; ноги коням одривають, голови красуням; зіжмакавши, кидають морські човни у ненажерливий вогонь; крутять-натоптують з білих доріг самокрутку: сизим димком звивається шлях, тріщать, гинуть квітучі кущі; зі стогоном валиться, під корінь зрубане, дерево Сірєнь, валиться береза золота, витоптано тульпан, загиджено таємничу галявину; з диким криком, з розірваним ротом падає з гілля Княжа Птаха Павліна, — догори ногами та об камінь головою!

Спалиш — не повернеш, уб'єш — не повернеш; что бы вынес ты из горящего дома?.. Хто — я? Хіба ж не знаєте? А ще Істопник! Ще й загадку мені загадував, чи то ділєму: кабы выбирать, что б ты вытащил: кошку али картину? Голубчика али книгу? Чи й не питаннячко! Та ще й, чуєш, мучився, сумнівався, головою хитав, бородою крутив!.. "Не могу решить, триста лет думаю..." Кішку, та пря-ямо там! Та кішці, — чи по-научному, кошакові, — та йому піддать ногою, шоб аж летів, шоб під ноги не ліз, шоб роботу свою знав: мишаків ловити! а не картину!.. Голубчики?! Голубчики — прах, трухлявина, гімно, дим пічний, глина, у глину й повернуться. Срачі од їх, сало свічне, волосся на підлозі...

Ти, Книго, чисте моє, світле моє, золото співоче, обітниця, мрія, поклик дальній, —

О, призрак нежный и случайный,

Опять я слышу давний зов,

Опять красой необычайной

Ты манишь с дальних берегов!..

Ти, Книго! Ти одна не обдуриш, не вдариш, не образиш, не покинеш! Тиха, — а смієшся, кричиш, співаєш; покірна, — вражаєш, дражниш, заманюєш; мала — а в тобі народів без ліку; жменька буквочок і тільки, а схочеш — голову задуриш, заплутаєш, закрутиш, затуманиш, сльози запузиряться, у грудях захолоне, а душа аж заполощеться, наче полотно на вітру, захвилюється, крилами змахне! А то ще якесь відчуття безсловесне завовтузиться у грудях, гамселить кулаками у двері, у стіни: душно мені! випусти! — а як же ж ти його, голе та шорстке, випустиш? якими словами одягнеш? Нема в нас слів, ми слів не знаємо! Все одно як у дикої звірюки, сліповрана, чи русалки, — нема слів, мукання одне! А книгу одкриєш, — отам вони, слова, чудові, летючі:

О, город! О, ветер! О, снежные бури!

О, бездна разорванной в клочья лазури!

Я здесь! Я невинен! Я с вами! Я с вами!..

...чи коли жовч, смуток, жаль, чи спустошення очі осушать, тоді теж слів шукаєш, а осьо ж вони:

Но разве мир не одинаков

В веках, и ныне, и всегда,

От каббалы халдейских знаков

До неба, где горит звезда?

Всё та же мудрость, мудрость праха,

И в ней — всё тот же наш двойник:

Тоски, бессилия и страха,

Через века глядящий лик!

Бенедикт вибігав на галерею, дивився з верхотури на слободу, на містечко, на пагорби його та низини, на стежки, між тинами уторовані, на занесені снігом вулиці; дуло й шерехтіло снігом, із шурхотом сипалося з даху за комір.