Кись - Сторінка 31

Что я должна знать?", К.Ли. "Максимальная нагрузка в бетоностроении: расчёты и таблицы. На правах диссертации";

Чехов, Чапчахов, "Чахохбили по-карски", "Чух-чух. Самым маленьким";

Анаис Нин, Нина Садур, "Ниневия. Археологический сборник". "Ниндзя в кровавом плаще", "Папанин. Делать жизнь с кого";

"Евгения Грандэ", "Евгений Онегин", Евгений Примаков, Евген Гуцало, "Евгеника — орудие расистов";

"Гамлет — Принц Датский", "Ташкент — город хлебный", "Хлеб — имя существительное", "Уренгой — земля юности", "Козодой — птица вешняя", "Уругвай — древняя страна", "Кустанай — край степной", "Чесотка — болезнь грязных рук";

"Гигиена ног в походе", "Ногин. Пламенные революционеры", "Ноготки. Новые сорта", "Гуталиноварение", "Подрастай, дружок. Что надо знать юноше о поллюциях", "Руку, товарищ!", "Пошив брюк", "Старина четвероног", "Шире шаг!", "Как сороконожка кашку варила", "Квашение овощей в домашних условиях", Фолкнер, "Федорино горе", "Фиджи: классовая борьба", "Шах-намэ", Шекспир, Шукшин;

"Муму", "Нана", "Шу-Шу. Рассказы о Ленине", "Гагарин. Мы помним Юру", "Татарский женский костюм", "Бубулина — народная героиня Греции", Боборыкин, Бабаевский, Чичибабин, "Бибигон", Гоголь, "Дадаисты. Каталог выставки", "Мимикрия у рыб", "Вивисекция", Тютюнник, Чавчавадзе, "Озеро Титикака".

Боючись переконатися, тремтячими руками перебирав Бенедикт скарби; за восьмий номер він уже й не думав, нема його, — переживем, чи й не горе, але ж — книга за книгою, книга за книгою, журнал за журналом, — все вже було, було, було, читав, читав, читав... Та невже, невже все прочитав? А шо ж сьогодні читатиму? А завтра? А на той год?

У роті пересохло, ноги ослабіли. Високо підняв у руці свічку, синювате світло розганяло пітьму, танцювало по полицях, по книжкових корінцях... мо', десь угорі пошукати...

Платон, Плотин, Платонов, "Плетення жіночих жакетів", Плисецкий Герман, Плисецкая Майя, "Плиссировка и гоффрэ", "Плевна. Путеводитель", "Пляски смерти", "Плачи и запевки южных славян", "Плейбой". "Плитка керамическая. Руководство по укладке". "Планетарное мышление". "Плавание в арктических водах". "План народного развития на пятую пятилетку". "Плебеи Древнего Рима". "Плоскостопие у детей раннего возраста". "Плевриты". "Плюшка, Хряпа и их веселые друзья". Все читав.

Все. Кінець. "Всё кончено, — пробормотал Владимир". Нічого не передбачалось. А отепер вже й передбачилось... Бенедикт якусь хвильку постояв, капаючи свічним салом на підлогу, осмислюючи жах, який з ним стався. Отак бенкетує собі людина на багатому бенкеті, у трояндовому вінку, радіє безтурботно, бо все життя попереду; бездумно все і ясно; кусь! наче граючись, шматок ватрушки, тільки рукою за другою, — аж раптом глип! — а стіл же порожній, чистий, вже й недоїдків нема, і світлиця наче мертва: ні друзів, ні красунечок, ні квітів, ні свічок, ні цимбал, ні танцюристів, ні ржавлі, а може, нема навіть і того столу, тільки сіно сухе... зі стелі поманеньку сиплеться... шарудить і сиплеться...

Поволі, поманеньку зайшов до столової світлиці, сів; шось там йому казали, їсти з бурчанням насипали... Каклєти... На тарілці — каклєта. Лежить. Каклєта... У Бенедикта на тарілці лежить каклєта. Дивився... дивився... Каклєта лежить. Не зрозумів... а шо про неї думать?.. про каклєту?

— Їж! Їж, поки не охололи! Підливкою полити?..

Хтось якісь слова каже; а хто це там балакає? Подивився, — і бачить: баберя така здорова, женського полу. Голова велика, посередині носик кирпатенький. По боках носика — щоки, — червоні, бурячком натерті. Два темних ока тривожних, наче осінньою водою налитих; як ото, бува, у лісі на моховиння наступиш, слід залишиш, — одразу бура вода у той слід набирається, заповнює. Над очима чорні брови дугою, посередині камінчик висить прозорий, од свічки синюватий. По боках брів — скроні, на скронях кільця скроневі, виті, кольорові, а поверх брів зовсім нема лоба, тільки волосся золоте, ґвинтом накручене, а над волоссям — кичка, а на кичці камінці дрібненькі зірочкою нашиті, та стрічки завірюхою, та низки бісерні дощем, — висять, колишуться, ряхтять, аж до підборіддя доходять; а під підборіддям, під ямочкою його, — одразу тулуб, як сани, широкий, а на тулубі — циці у три ряди. Овва-а-а-а-а! Яка краса невимовна, страшна; та невже ж це Оленька? — та це ж сама цариця шемаханська!

— Оленько!.. — обімлів Бенедикт. — Та невже ж це ти? Яка ж ти, тьху-тьху, гарна стала! Коли ж це ти встигла?.. Квітко лісова!.. Русалко!

— Кантраліруй себе... — колихнулася Оленька. Але очей не відвела.

Кантралірувать Бенедикт навіть і не збирався, та й Оленька то більше за звичкою, або ж сказать, для проформи мовила, тож днів зо три, чи може чотири, а то й п'ять, а вважай і всі шість, та чого вже там, — цілий тиждень Бенедикт із Оленькою гарцював по-всякому, наче у дурмані якомусь, — і не пригадаєш, шо ж там витворяли. Теща, побачивши такеє діло, викотила з погріба діжку квасу яєчного, міцненького, — хильнеш, — аж памороки забиває, аж сльози з очей; хароший квас, добрячий. Буянили сильно, каталися-валялися, у чехарду гралися. Рачки бігали, Оленька — прямо так, у чому народилася, а Бенедиктові заманулося кичку Оленькину собі на голову напнути, бісером шарудіти, а до того місця, де раніше хвіст був, — колобашки прив'язати, шоб гуркоту більше було; отак мотузочок візьмеш, колобашки нанижеш, та й прив'яжеш, а торохтить! — мої ж ріднесенькі, прям тобі гроза в началі мая; а ще й на додачу козляком мекати.

А потім, так би мовити, — штиль, тихо. Розсудливість вступила.

ЩА

"Жил в городе Дели богатый водонос, и звали его Кандарпакету...". І цю читав.

І шо ж його тепер робить. І чим жить. І знов наче якась тривога; як наче сам себе загубив, а де, коли, — і не помітив. І якось моторошно. Нещодавно думав: багач, — а спохопився, — всі оті багатства де й ділися, спливли за водою. Попереду — велика суша, пустеля. Жил в городе Дели богатый водонос...

Озирнувся. Тиша. Мишак не шарудить. Тихо. Потім звуки проступають: у будинку — ножі раз-по-раз стукають, то, мабуть, м'ясо на пельменьчики рублять, а то ще — звук рівний, глухий, — то, мабуть, тісто качають. За вікном природа шумить, сама на себе скаржиться: зудить, скрипить; то як заплаче раптом завірюхою-метелицею, сипоне снігом у вікно, і знов гуде, гуде, гуде у верхівках дерев, кубла гойдає, верхівки коливає. Сніги глухі, сніги великі; оточили терем, заносять через три огорожі; хлів, комори, — все кругом замітають, усе вкрите пухнастим, нічним, поривчастим снігом. А нема серця у того снігу, а навіть якшо є, — зле воно, сліпе. Повіває сніг, немовби рукавами помаває, аж до покрівлі здіймається, через огорожі пересипається, та й понісся по слободі, по вулицях, через плетені тини, поганенькі стріхи, за місто, через лани, у непролазні ліси, — а там і дерева де-не-де попадали, — мертві, білі, наче кістка людська; там північний чагарник можевел шпичаки свої розчепірив: чи пішого проколоти, чи санного; там і стежинки покрутилися, позапетлялися: за ноги ухопити, сповити; там і суччя напоготові — шапку збити; і колючка звісилася: за коміра рвонути. Вдарить снігом по спині, обплутає, повалить, підійме на сук: засмикаєшся, заб'єшся, а вона зачула, кись, — вже й зачула...

...Аж увесь пересмикнувся, головою замотав, шоб не думати, очі заплющив, вуха пальцями заткнув, язика висолопив і прикусив; геть її з думок, гнати її, гнати!.. Тіло у неї довге, гнучке, голівонька пласка, вуха притиснуті... Геть!.. Сама вона бліда, затужавіла така, безбарвна, — наче сутінки, чи наче риба, чи наче в кошака на животі між ногами шкіра... Нє, нє!.. Нє!!!

...А свербить, свербить їй під пазурями... А бачити її не можна, ніззя її бачить...

Почав стукатися головою об стіну, шоб аж зірка у очах зблиснула, шоб хоч якесь світло у пітьмі зблискувало, бо очі, вони ж такі: заплющуй — не заплющуй, а під повіками, у червонуватому мороці, все одно шось наче вовтузиться, перебігає: зліва направо — то якась волосінь швиденько промайне, то шось як зарябіє-затанцює, і не проженеш, то штукенція якась непрохана вибіжить і наче підсміюється, а потім сама собою: раз! — і розтане.

Трошки розплющив очі; побігли червоні та жовті колеса, голова закрутилася… Та осьо ж вона, навіть із розкритими очима видно! Прицмокує трошки та обличчя скривила...

Став гупати ногами: гуп! гуп! гуп! гуп! Руками махати, потім у волосся руки запустив та я-як смикнув! Та ще раз! А-а-а-а-а-а-а-а-а!!! — заволав. — О-о-о-о-о-о-о-о-о-о!!! Жив у горадє Делі багатий ваданос, і звалі єво Кандарпакєту!!! Жив багатий ваданос, жив багатий ваданос! Жив — жив, жив — жив, жив багатий ваданос! Та гопля люлечки мої! Та тритатулечки мої! Та багатий ваданос, та пребагатий ваданос!

От би зараз рило комусь начистити, страх і злість зірвати; може, Оленьку відлупцювати — а н-на тобі колобашки! — чи може, розбігтися і тещі під дупу носаком зацідити: нехай потім дві години колишеться!..

Скотився вниз по сходах, не розбираючи дороги, розбив вазона з квіткою, зіткнувся з тестем, крикнув:

— Книги закінчилися!!! От бля!..

— От бля!!! — луною відгукнувся тесть, заблискав очима, тупнув, тицьнув Бенедиктові у руки, — і де тільки взяв, — заточеного гака, шарпнув двері у комірчині, — кинув Бенедиктові балахона; накрило Бенедикта, засліпило на мить, але прорізи самі впали на очі, все кругом, наче крізь шпарину, видно, всі справи людські, дрібні, боязкі, все їхнє копирсання; їм аби тільки борщу та на ліжко, а вітер виє, завірюха свище, а кись летить; летить-торжествує, прямо над містом; — "Іскуство гине!" — гукнув тесть; сани зі скреготом розверталися на поворотах; червоним полум'ям палають наші балахони серед завивання завірюхи, — дорогу, дорогу! — красна конниця бурею летить через місто, і два стовпи світла, світла сила, виходять з тестевих очей, освітлюючи дорогу; надія, захист, натиск, — відступає кись, не дамося, нас багато! — вперед, санітари, іскуство гине! — у розкритих хатніх дверях білі оладки переляканих облич, — а-а-а, вже й обісцялись з переляку?! — книгу! Кн-нигу! — а голубчик верещить-розривається, ліктем затуляється, ногу виставив, тіні бігають-метушаться, — держи його!!! у піч пхає!!! — а-а-а-а, іскуство палити?! — і гаком його, гаком; — "Та вивертай же!" — дикий крик тестя, чи когось іншого, під балахоном не видно; — "Вивертай гака, розтуди твою!" — вивернув, смикнув, шось лопнуло, потекло, десь заойкали, вирвав книгу, притис до серця і аж затрусився, — отепер живу!!! — ногою тільки штурх! — і одним стрибком вилетів у завірюху!

...Бенедикт плакав, лежачи у ліжку, ядучі сльози капали без упину, теща міняла подушки, тесть звелів жінкам ходити навшпиньки, говорити пошепки і не турбувати хворого тривожними розпитуваннями.