Кись - Сторінка 33

Стояв, витягнувши шию, крутив туди-сюди головою, вдивлявся, зморгував іній: у кого ж заховано? У кого, — у ганчірочці на печі, у скрині під ліжком, у ямці земляній, у берестяному коробі, — у кого? От би взнать!.. Адже є, є, є!.. Знаю, шо є, чую, нюхом чую: є! — тільки в кого? Примружившись, задивлявся у сліпий напівморок: сутеніє, кругом по хатах вогники засвічують; поспішають, дріботять отам, внизу, людці, бігом біжать у хатнє тепло, та на лаву, та до свого борщу, чи до рідкої мишачої юшечки... і як вони ту гидоту їдять, як їм не спротивить?.. Темненька така водичка, — оце як ноги помиєш, такого кольору... Тушки невеличкі на дно поосідали, червирями, аби солоне, приправлене... Народний анчоус... то Нікіта Іванич так на червиря казав... А як там дід, чи ще живий? А мо', провідать... Мо', в нього книга є? Мо', й почитати дасть? — і лєчить його не нада, сам оддасть...

Та якби ж моя воля, — все місто перетрусив би: здавай книги, туди його мать! Але ж тесть не дає, стримує: та тпру! зятю, як усіх заберемо та будемо лєчить — хто ж тоді працюватиме? Хто сніг розчищатиме, ріпу садитиме, берестяники плестиме? От уже ж підхід у тебе негосударствений: аби тільки норовом! та нахрапом! та все й одразу! — так тільки народ нажахаєш, порозбігаються! Ти на мишаків полював? Науку знаєш? — ото-ож!..

Авжеж, свого часу полював. Підгодовував. Аякже. Навіть на якусь там хвильку розбагатів. А потім? — сплило, як і не було! Від усього багатства — одні ватрушки, та й ті подгорілі!

А непогано було б прогулятися. У звіринець зайшов. Безкультур'я... Сморід такий звіриний, важкий. Козляки мекають. Тетеря з друзяками, як завжди, у карти ріжуться:

— А ми осьо вальтом!

— А мы его червонцем!

— Здурів, чи шо?

— А козырная!

— То й шо, шо козирна? Червонця вже нема! Скинули червонця! Махлює він, хлопці!

Як завжди — ні гній не почистили, нічого.

— Тетеря! Ану, ходь сюди. Запрягайся.

— Погоди, доиграем.

— Як це пагаді? Ти ж уже відпочив — ану, харош.

— Тек-с... Бабец, и ещё бабец! Вот вам!

— Тетеря!

— У меня пересменка... Берёш? — и вальта тебе впридачу.

— Тетеря!!! — затупав ногами Бенедикт.

— Ну, чего, чего... Разорался... У саней полозья погнумши.

— Не бреши! Весь час одне й те саме! Ану, взувайся, кататися поїду. П'ять хвилин тобі на збори!..

Бенедикт пішов уздовж кліток. Тут горобці. Дрібна пташка, наче мишеня, а така ж смачна. Тільки кісток забагато. Тут солов'ї були. Поїли солов'їв, нових нада ловить. Це вже весною. Вони зараз поховалися. А шо ж у нас тут. А туто древ'яниця.

— Древ'янице! — покликав Бенедикт. — Вилазь!

Не вилазить.

— Вилазь, суча дочко!

Не хоче. Причалапав із саньми Терентій, одним вусом всміхається.

— А ты громче.

Бенедикт як гаркнув.

— Да ты еще громче.

— Дре-в'я-ни-цееееееееееееееееееее!!!

Та шо таке — не вилазить!

— А ты так крикни, чтоб кишки лопнули. Она и выйдет. С кишок.

Бенедикт подивився із сумнівом: регочеться, падлюка, задоволений:

— Гы! Вы ж её съели!

— Та невже? Так чо' ж ти мені тут!..

Та шо за жарти за дурні... Так і голос зірвеш на морозі. Бенедикт обдивився клітки. Всі пташки, які слабкіші, у дуплі ховаються. Сліповран настовбурчився, голову під крило. Птиці-блядуниці збилися у кучу, одна одну гріють. Страждають! А-а-а, осьо-о-о вам! Знатимете, як на голови паскудити! Яка тільки птиця нікудишня! І м'ясо нікуди не годне, жилаве, тільки перевертнів годувать, а люди не їдять. І у лісі вона не хоче жити, а тільки у місті, блядуниця та.

У дальній клітці, там, де дерево голе, сук голий теж, — нікого не видно. Хто в ній живе — невідомо. А він у дуплі. А може й нема нікого: клітка чиста, ні посліду, ні пір'я. Може, з'їли його.

...Оно, з'їли ж древ'яницю! А він і не помітив, читаючи. Так він її до ладу й не розгледів. Коли ще другу зловлять. Вона у руки не дається, древ'яниця.

— Поехали, — сказав Тетеря. — Мёрзну.

— Ти мені, тварюко, ще й наказуватимеш! Буде нада — то й померзнеш!

Копнув носаком скатіну в бік, сів у сани, шкурою ведмежою вкрився.

— Ану, пшо-о-ов! Галопом — і з піснями!

ЧЕРВ

...Нікіта Іванич, а з ним іще один Прежній, Лев Львович, з дисидентів, сиділи за столом і пили ржавлю. Мабуть, давно вже пили, бо добряче набралися: казна-шо верзуть, а личка червоні.

Бенедикт зняв шапку.

— Доброго здоров'ячка.

— Беня?! Беня! Да ты ли это?! — Зрадів, заметушився. — Сколько лет, сколько зим! Нет, правда? Год, два?.. С ума сойти... Знакомы? Бенедикт Карпов, наш скульптор, народный Опекушин.

Лев Львович подивився із сумнівом, наче не впізнав, наче сам колись пушкіна нести не помагав; личко скривив:

— Кудеяровых зять?

— Еге ж.

— Слышал, слышал про ваш мезальянс.

— Спасіба, — подякував Бенедикт. Навіть розчулився. Ти ба, він теж чув.

Сів, Прежні посунулись. Та звісно, шо тісно. Хатинка з того разу наче ще менша стала. Свічка коптить, натікає, тіні танцюють. Стіни закіптюжені. На столі теж убозтво: дзбан, кухлі, тарілка горошку. Налили Бенедиктові.

— Ну, что же ты?.. Как?.. Ну ты подумай... А мы сидим вот, выпиваем... О жизни беседуем... О прошлом... То есть, конечно, и о будущем тоже... Вот о Пушкине нашем... Как мы его ваяли, а? Как воздвигали! Какое событие! Эпохальное! Восстановление святынь! Историческая веха! Теперь он снова с нами. А ведь Пушкин, Беня, Пушкин — это наше всё! Всё! Вот ты об этом подумай, запомни и усвой... Но — представляешь, жалость какая. Он уже требует реставрации...

— Шо він требує?!.. — аж підхопився Бенедикт.

— Чинить, чинить его надо! Дожди, снег, птицы... Вот если б он был каменный! О бронзе я уж молчу, до бронзы ещё дожить надо... И потом народ — народ совершенно дичайший: привязали верёвку, вешают на певца свободы бельё! Исподнее, наволочки, — дикость!

— Так ви ж самі хотіли, шоб народна тропа не заростала, Нікіто Іваничу! А тепер жалієтесь.

— Ах, Боже мой, Беня... Ну это же в переносном смысле.

— Пожалуста, перенесемо куди скажете. Холопів пригоню. На санях теж можна.

— О Боже мой, Господи, царица небесная...

— Н-нужен ксерокс, — то Лев Львович, насупившись.

— Не далее, как сто лет назад вы говорили, что нужен факс. Что Запад нам поможет. — то Нікіта Іванич.

— Правильно, но ирония в том...

— Ирония в том, что Запада нету.

— Что значит нету! Запад всегда есть.— розсердився Лев Львович .

— Но мы про это знать не можем.

— Нет уж, п-о-озвольте! Мы-то знаем. Это они про нас ничего не знают.

— Для вас это новость?

Лев Львович ще більше насупився і став колупати стіл.

— Сейчас главное — ксерокс.

— Да почему же, почему?!

— Потому что сказано: плодитесь и размножайтесь! — Лев Львович підняв довгого пальця. — Раз-мно-жай-тесь!

— Ну как вы мыслите, — питає Нікіта Іванич, — ну будь у вас и факс и ксерокс. В теперешних условиях. Предположим. Хотя и невероятно. Что бы вы с ними делали. Как вы собираетесь бороться за свободу факсом? Ну?

— Помилуйте. Да оч-чень просто. Беру альбом Дюрера. Это к примеру. Черно-белый, но это не важно. Беру ксерокс, делаю копию. Размножаю. Беру факс, посылаю копию на Запад. Там смотрят: что такое! Их национальное сокровище. Они мне факс: верните национальное сокровище сию минуту! А я им: придите и возьмите. Володейте. Вот вам и международные контакты, и дипломатические переговоры, да всё что угодно! Кофе, мощёные дороги. Вспомните, Никита Иваныч... Рубашки с запонками. Конференции...

— Конфронтации...

— Гуманитарный рис шлифованный...

— Порновидео...

— Джинсы...

— Террористы...

— Обязательно. Жалобы в ООН. Политические голодовки. Международный суд в Гааге.

— Гааги нету.

Лев Львович сильно помотав головою, аж свічний вогник заколивався:

— Не расстраивайте меня, Никита Иваныч. Не говорите таких ужасных вещей. Это Домострой.

— Нет Гааги, голубчик. И не было.

Лев Львович заплакав п'яними сльозами, торохнув кулаком по столі, — горошок аж підскочив на тарілці:

— Неправда! Не верю! Запад нам поможет!

— Сами должны, собственными силами!

— Не первый раз замечаю за вами националистические настроения! Вы славянофил!

— Я, знаете...

— Славянофил, славянофил! Не спорьте!

— Чаю духовного возрождения!

— Самиздат нужен.

— Но Лев Львович! Но самиздат у нас и так цветёт пышным цветом. Вы же сами в своё время настаивали, не правда ли, что это основное. И вот, пожалуйста, — духовной жизни никакой. Значит, не в том дело.

— У мене жизня духовная, — кашлянувши, втрутився Бенедикт.

— В каком смысле?

— Мишаків не їм.

— Ну, и?..

— Мені їх і не показуй. Тільки птицю. М'ясо. Коли-не-коли пиріжок. Блини. Грибці, канєшно. Соловей "марішаль" у клярі, хвощі по-савойськи. Фаршмак зі снігурів. Парфе з каганців а-ля-ліонез. А після всього — сир і хрукти. Все.

Прежні мовчали і дивилися на нього в чотири ока.

— А сигару? — вишкірився нарешті Лев Львович.

— Цигару курить у другу хату переходимо. До печі. Теща моя, Хевронія, за столом не дозволяє.

— Помню Хавронью, — сказав Лев Львович. — Папашу её помню. Дебил. Дедушку. Тоже был дебил. Прадедушка — тоже.

— Аякже, — підтвердив Бенедикт. — Роду стародавнього, з хранцузів.

— Плодились и размножались, — захихотів п'яненький Нікіта Іванич. — Вот вам! А? Лев Львович!

— А вот вам ваш духовный ренессанс, Никита Иваныч!

Налили ще по одній.

— Ну ладно... За возврат к истокам, Лев Львович!

— За вашу и нашу свободу!

Випили. Бенедикт теж випив.

— Отчего бы это, — сказав Нікіта Іванич, — отчего это у нас всё мутирует, ну всё! Ладно люди, но язык, понятия, смысл! А? Россия! Всё вывернуто!

— Не все-е-е, — засперечався Бенедикт. — Хіба шо як сиру поїси, тоді так унутрях замутірує, шо аж обригаєшся. А од пиріжка нічого не буде... Нікіто Іваничу!.. А я до вас із гостинцем.

Бенедикт пошукав за пазухою і вийняв, у чисту ганчірочку загорнуті, "Віндадори", — якшо чесно, шкода було аж до сліз, але ж не можна без гостинця.

— Осьо. Ета вам. Книга.

Нікіта Іванич здивувався, Лев Львович переполошився:

— Это провокация!.. Никита Иваныч!..

— Ета стіх, — пояснив Бенедикт. — Туто все про нашу жизню в стіхах. Ви оце сперечаєтесь, щас поб'єтесь, — а ви читайте. Я її напам'ять вивчив. — Бенедикт звів очі на темну стелю, — а так завжди легше згадувать, нічого не відволікає, — "Парасьоначєк яїчка сньос! Курапатачка бичка раділа! Віндадори, віндадори..."

— Не надо, — попрохав Лев Львович.

— Самі хочете? Я теж люблю сам, очима...