Кись - Сторінка 41

І Болєзнь не розумів, казна-шо понавидумував; а Болєзнь — вона у головах, Болєзнь — то ж людське нєвєжества, дурота, самовольство, темнота, це коли думають: та-а-а, мовляв, нічого не буде, хай би книга і в одній хаті з мишаком побула. Та да-а-а, книга в одній хаті з мишаком! Навіть уявити страшно!

І ти гля, яка в них, у падлюк, упертість: можна подумать, — їм читати не дають, стіхи там забирають чи есе якесь! А для чого ж тоді государство писців завело, для чого Робочих Хат понастроїло, грамоті навчає, письмові палички видає, бересту обдирає, книжечки берестяні шиє? Йому ж, государству, то тільки морока зайва, клопіт! А все для народу, все для нього! Та налови ж уже собі мишаків, Бога ради, та зміняй на книжечку, та й читай, хай тобі повилазить!..

Стискав од гніву кулаки, качався на лежанці, а в голові все яснішало та яснішало, наче якийсь простір розширявся! Господи! Та зроду-звіку ж так було: і в давнину так само! "Но разве мир не одинаков в веках, і ныне, и всегда?.." Однаков! Однаков!

Здесь, на земле, в долинах низких,

Под сенью тёмных смрадных крыш,

Связала паутина близких,

И вьёт гнездо земная мышь.

Толпятся близкие в долине,

Шумят — но каждый одинок

И прячет у себя в пустыне

Застывший, ледяной комок.

О-он воно шо! І стародавній голубчик туди ж: фуліганив, самовольничав, книгу ховав: десь на морозі, у сирості, скрижанілу, грудкою! Тепер паня-я-ятно!

…Вот в щели каменные плит

Мышиные просунулися лица,

Похожие на треугольники из мела,

С глазами траурными по бокам…

Та пра-авильно, ніяк ти мишака не вдержиш! У всяку шпарку прошмигне!

...Жизни мышья беготня,

Что тревожишь ты меня?

А-а, брат пушкін! І ти туди ж! Теж сочинєнія свої од мишаків беріг! Він напише, — а вони з'їдять, він напише, а вони з'їдять! Тож він і тривожився! Того ж туди-сюди по снігу й роз'їжджав, по крижаній пустелі! Дзвіночок брязь-брязь-брязь! Запряже перевертня, та й у степ! Своє приховував, шукав, де б його сховать!

Ни огня, ни темной хаты,

Глушь и снег, навстречу мне

Только вёрсты полосаты

Попадаются одне!

Схованку шукав, де б його зарить... Все настільки стало зрозуміло, шо Бенедикт сів і спустив ноги з ліжка. Як же ж він і досі... Як же ж це він вказівку пропустив... А оце нещодавно! Шо вони тоді з Лев Львовичом співали!

Стєпь да стєпь круґом,

Путь дальок лєжит!

В той стєпі глухой

Умірал ямщік!

Ну? То чого б це його у степ понесло, як не книгу заховать? — "... у себя в пустыне застывший, ледяной комок".

А женє скажи,

Што в стєпі замьорз,

А любов єйо

Я с сабой уньос!

Яку це "любов"? Та книгу ж! Шо ж любити, як не книгу?! Га?!..

"С сабой уньос". А жінці просить переказати, шоб не шукала... Бо як схаменеться та як почне шукать... От тобі й стіхи! Хіба то стіхи, то притча! Руководяща вказівка в облегчоній для народу формі!

Того ж Лев Львович тоді й плакав! Теж, мабуть, зарив, а тепер не знайде! Хіба ж тут не заплачеш! Заспівав, та й пригадав!

А як вони Бенедикту натякали? Бенедикт їм: а чи нема у вас, мовляв, якоїсь книги почитать? А вони йому: а ти, мовляв, неграмотний. А він їм: чо' це я неграмотний, я грамотний! А вони йому: стєпь да стєпь круґом. Та то ж натяк такий. Притча. Отам, мовляв, книги і зариті. У хаті не тримаємо.

Так. Де в нас степ? Степ на півдні... А чо' ж він тоді розпатякує: запад нам паможет?.. А Нікіта Іванич йому: нізашо, мовляв, не поможе, самі должні. Тоді де? Де?

Теща постукала у двері:

— Дітей купать!.. Дивитись будете?

— Не мішать!!! — гаркнув Бенедикт на все горло, рукою з розмаху рубонув. — Двері закрить!!!

— Так купати ж?..

— Двері!!!

Збила з думки, туди його мать!.. Бенедикт поспіхом одягався, — сіряк, балахон, ковпак, — збіг по сходах, свиснув млявому Миколі запрягатися.

Поганяв нетерпляче, притопував у санях валянком. Обрій оглянути. Конче треба обрій оглянути. Поки не згасло слабке зимове світло, — оглянути обрій аж на чотири сторони.

До дозорної башти їхав Бенедикт, от куди. Ніколи він ще на дозорну башту не забирався, та й хто ж голубчика на неї пустить? Запретне одоробло, государствене, — тільки дозорні та мурзи на башту й допускаються, а чого? — а того, шо з неї далеко видно, а то діло государствене, і аби-кому зась! Нема чого простому голубчикові вдалечінь дивитися: не по чину! А може там, удалечині, військо якесь насувається! А може, лютий ворог на нашу світлу родіну покусився, палиці понагостряв, та й у похід виступив! То ж діло государствене! Не можна! А тільки Бенедикта ніхто й ніколи не зупинить, бо він санітар.

Не зупинили. Та я-ясно.

Дозорна башта за найвищий терем вища, вище дерев, вище александрійського стовпа. Нагорі — світлиця. У світлиці, на стінах її, — чотири вікна, чотири прорізи на чотири сторони світу. Зверху дах на чотири скати, шапкою. Такою, як мурзи носять. Знизу дивишся, — високо-високо вгорі, аж попід хмарами — дозорні, государеві работники, наче мурашки, метушаться — з місця на місце переповзають, чогось там сновигають. Нанизу охорона з бердишами. Бенедикт важко, неквапом піднявся в санях, глянув моторошними очима крізь багряні прорізи, підняв гака, — охорона й лягла ниць, на твердий морозний наст. Зайшов у башту. Воняло нечистими сіряками, наче як псиною, повівало дешевою ржавлею: сиру палили, неочищену, з остюками та соломою. Дерев'яні східці гриміли під ногами. Заледенілі гвинтові сходи, де не кинь оком, у жовтих патьоках — прямо тут і до вітру ходили, і недопалки затоптували; на стінах, шо зблискували памороззю, видряпували матєрне, звичне. Бездуховність... Підіймався довго, спираючись на гака, на підмостках між ярусами відпочивав. З рота клубочилася пара, та так і залишалася висіти клубком у захололому, засраному повітрі.

На верхньому майданчику нажахано здригнулись, обернувшись на червоний балахон, государеві работники.

— Ану, всі геть! — наказав Бенедикт.

Работники здриснули, кинулися вниз, штовхаючись та гуркочучи на всі вісім ніг.

З башти далеко видно. Ой, дале-е-еко!.. — нема й того слова, шоб сказать, аж куди видно з башти! А якби ж і було воно, теє слово, то його й вимовить страшно! Ого-го-о-о, аж куди! — у дальню далечінь, до крайнього краю, до крайньої межі, до смерті! Увесь корж земний, увесь небосхил, увесь холодний декаберь, усе місто з усіма своїми слободами, з темними кривенькими хатинками, — спорожнілими, прочиненими, прочесаними частим гребенем санітарних гаків, і ще заселеними, шо ще копошаться безглуздим, полохливим, упертим життям!..

О, мир, свернись одним кварталом,

Одной разбитой мостовой,

Одним проплёванным амбаром,

Одной мышиною норой!..

Захід сонця, — жовтий, страшний, вузький, — висів у західній бійниці, і Алатир — вечірня зоря виблискувала серед сяйва. Маленькою чорною паличкою серед плутанини вулиць стояв пушкін, тоненькою ниточкою здавався з височини мотузок із білизною, що петелькою охопив шию поета.

Схід густо-синьою завісою простягся у другому вікні, вкриваючи ліси, і річки, і знов ліси, і таємничі галявини, де сплять під снігом червоні тульпани, де зимує, вся у морозному мереживі, у крижаному візерунчастому яйці, з посмішкою на пресвітлому обличчі вічна моя наречена, нерозшукана любов моя, Княжа Птаха Павліна, і сняться їй поцілунки, сниться шовкова мурава, золоті мухи, дзеркальні води, де відображається невимовна її краса, — відображається, переливається, хвилюється, множиться, — і зітхає уві сні Княжа Птаха щасливим зітханням, і мріє про себе, ненаглядну.

А на півдні, моторошно підсвіченому подвійним світлом, — жовтим із заходу, синим зі сходу, — на півдні, заслоняючи собою непролазні сніжні степи з виючими вихорами, заметільними стовпами, на півдні, шо біжить, шо все біжить-тікає до синього, вітряного Моря-окіяну, на півдні, за яром, за потрійним ровом, аж на все вікно розпростерся червоний, візерунчастий, розписний, різьблений, стомаківковий, стоярусний терем Федіра Кузьмича, слава йому, Найбільшого Мурзи, довгої йому жизні.

— Гаа-гаа-га-а-а-а-а-а! — засміявся Бенедикт.

Радість бризнула, наче квас, пінистий, іскристий.

Радость, дочь иного края,

Дщерь, послушная богам!!!

Зненацька так усе стало ясно, прозоро, як у весняному струмочку. Просвітліло, наче опівдні. Так о-о-от де! О-осьдечки!.. Осьо, прямо перед ним, скарб незайманий, нетрачений, наче чаша, повна аж по вінця, наче чарівний сад у квітках та плодах, — у біло-рожевому кипінні, спливаючий солодким соком, наче сила-силенна стиглих каганців! Осьде він, набитий добром од лунких підземель до пахучого піддашшя, палац насолоди! Печера Алі-баби! Тадж-махал, бля!

Еге ж! На півдні, точно! От запад і поміг! Світло ж із заходу, зірка ж дороговказна! Усе й просвітила! Здогадався, обчислив, зрозумів натяки, прітчу зрозумів, — все зійшлося!

Примружився од щастя, міцно заплющив повіки, похитав головою; витягнувши шию, висунувся в отвір бійниці, шоб краще відчувати; вдихав аромат морозу та дерева, солодкого димку, шо вився з димарів Червоного Терему; з прикритими повіками він немовби краще бачив, гостріше й виразніше чув; там він, там, геть уже поряд, геть уже близько, за яром, за ровом, за потрійною стіною, за високим частоколом, — так через стіну можна ж перестрибнуть, під частокіл прослизнуть. От би зараз м'якесенько-тихесенько, нечутно, невидимо з башти зіскочити, у заметільному вихорі, наче легенька пилючка, через яр перелетіти, та й ф-фух! сніжним вихорем у слухове вікно! Повзком, стрибком, гнучко й довго, не упустити, сліду не загубити; ближче, ближче до терему, ні сліду на снігу не залишити, собаку не звалувати під ворітьми, худоби не сполохати!

І упитися, упитися, упитися буквами, словами, сторінками, їхнім солодким, запорошеним, гострим, неповторним запахом!.. О, маків цвіт! О, золото моє нетлінне, невечірнє!

— Ги-и-и-и-и-и-и!!!.. — вигукнув у блаженстві Бенедикт.

— Шо, зятьку, дозрів? — хтось тихо засміявсь позаду, над вухом. Бенедикт здригнувся і розплющив очі.

— Тю на вас, тату! Налякали!

Тесть підкрався без жодного звуку, мостини і не рипнули. Мабуть, пазурі втягнув. На ньому теж був червоний балахон, на голові — ковпак, тільки по голосу та по смороду знать, шо то й справді тесть, Кудеяр Кудеярич.

— То як? — прошепотів тесть. — Кидь?

— Не пойняв...

— Скинуть — охота? Федіра Кузьмича, слава йому, скинуть — готовий? Лиходія-мучителя? Недомірка чортового?

— Готовий, — рішуче прошепотів і Бенедикт.