Кись - Сторінка 40

Мимо проїжджав, та отак прямо й дьорнуло: а шо, як у нього?.. Нічого не було, одні червирі на мотузочку. А то був сигнал несправжній.

А бува сигнал справжній і несправжній: якшо сигнал справжній, то оте видіння, шо в голові, — воно наче дужчає, або ж сказать, щільнішає; книга, яка тобі явилася, усе важчає, важчає: спочатку вона прозора, водяниста, а потім густішає, папір у неї такий білий, або жовтуватий, шорсткий, кожну цяточку, чи плямочку, чи подряпинку видно, наче зблизька на шкіру дивишся. Дивишся і аж смієшся од радості, наче прямо зараз любицця надумав.

Букви теж: спочатку бігають-плигають, як оті мурашки, а потім рівненькими такими рядками полягають, чорненькі, шось шепочуть. Які з них відкриті, або ж сказать, розкриті, ті аж наче запрошують: заходь!

Оце буква "он", віконце кругле, і наче дивишся крізь нього з горища на гулкий весняний ліс, — дале-е-еко видно, струмки побачиш і галявини, а якшо повезе, націлишся оком, то ще й Птаху Білу, малу, далеку, наче ото білу смітинку. Оце буква "покой", — так це ж двері, отвір дверний! А шо там за ним? — невідомо, може, життя нове, нечуване-небачене! Якого ще не й бувало!

А осьо "хер", а то ще "живете" — ті, навпаки, дорогу перегороджують, не пускають, вихід навхрест забивають: сюди не пущу. Зась!

"Ци" і "ща" — з хвостами, наче Бенедикт до весілля.

"Черв" — наче стуло перевернуте.

"Глаголь" — на гака схоже.

Тож якшо сигнал справжній, то все це разом: і папір, і букви, і картини, які через букви видно, і шепіт перебігаючий, і гул якийсь, і вітер, шо від перегорнутих сторінок здіймається, — пилякуватий, теплуватий, — все це зненацька я-як згуститься, з'явиться, приплине, повітря кругом наче якоюсь хвилею заллє, отоді вже й знаєш: о, оце воно! Вже йду!

І миттю одлинула, одплинула, одступилася, на ліжку залишилася вся важкість, весь млявий смуток, все густе, тілесне, м'ясне з боку на бік качання; ні непокою, ні ліні, ні болота душевного, тягучого, липкого; весь одразу піднімаєшся, єдиним поривом, наче нитка натягнена, легкий та дзвінкий; бо є мета в голові: знаєш, шо робити, зібраний та веселий!

Зникла, кажу, уся важкість тягуча , — тільки порив! тільки душа!

Сам собою, наче верхня, зачарована шкіра, ліг на плечі балахон, надійним захистом ліг на обличчя ковпак; бачити мене не можна, я сам всіх наскрізь бачу! Зброя міцна, вертлява, сама до руки приросла, — вірний гак, буквою "глаголь" заломлений! Глаголем жечь сердца людей! Пташиним, переливчастим свистом, помахом руки закликаю товаришів; завжди готові!

Диво, а не товариші, летючий загін! Чи з двору гукнеш, чи з галереї — вони вже тут! Наче не сплять, не їдять, кожна дюжина — як одна людина! Готові, вперед! Суворе, світле воїнство, піднялись і летимо, чи в спеку, чи в люту завірюху, — нема нам перешкод, розступаються народи!..

Вламуємось і беремо; рятуємо. Якшо сигнал був справжній, — беремо й рятуємо, бо вона й справді там, Книга. Покликала, поманила, голос подала, явилася.

А якшо сигнал несправжній — ну, тоді нема нічого. Як у Костянтин Леонтича. Нічого, крім сміття.

А з Костянтин Леонтичем безглуздо вийшло: а чого, — а того, шо їхав Бенедикт сам-один у санях, темніший за хмару, весь набряк і оплив од дум, а думи теж темні та слізливі, наче хмари осінні, — оце, шо на небі хмари, шо в грудях, правильно фєласофія каже, — нема ніякої різниці! Сам, і не бачивши знав, шо очі кров'ю налилися, шо під очима провалилося, шо личко потемнішало, кучері потьмяніли, позлипалися, нечесані, немиті, — голова стала пласка, як все'дно ложка; горло аж склеїлося од курива, неначе глини наївся. Саме за ріг завертали, аж раптом як наче дьорнуло: та ондечки ж. У тій хаті.

Тож і допустив самовольство, або ж нарушеніє техніки: наскоком, не подумавши, сам-один пішов, без товаришів. Стій! — це Миколі; віжки натягнув, зупинив: чекай тут; накинув ковпака, пнув ногою хвіртку.

Кажуть же: самому на вилучення ходить — то самовольство, і правильно кажуть: за каганцями ж сам не підеш? Бо ще здогадається каганець, шо то людина, і заверещить, і згасне, і других попередить? А то й несправжній попадеться? І в нашому ділі так само: наука, вона єдина.

Репетував Костянтин Леонтич і пручався, і по руці Бенедикта вдарив — ой, як боляче. По-научному — чинив опір.

Сусідів гукав, аж захрип, — не прийшли, поховалися; зірвав ковпак і впізнав Бенедикта, і завищав, і по лицю бив, упізнавши.

Дряпався сильно і бунтівно; навіть і повалив.

А от за гака даремно руками хапався: гак двосічний, не треба за нього руками хапацця.

Він не для того.

Гак для того, шоб книгу схопити, підчепити, підтягти, до себе підсмикнути; він не тика; він для чого загострений? — а для того, шоб не кортіло голубчикові книгу тримати, не оддавати, як її вилучають, бо вони завжди в тую книгу як учепляться; тож він і загострений. Ні, не вдержиш, миттю руки собі поріжеш, і пальці геть усі до єдиного!

І зовні, і всередині він страшне, який вигострений, того ж і вправність потрібна, схопити його та ним вертіти; того ж на кожній вилученій книзі й надріз од гака, наче ранка. Неспритний санітар може книгу ненароком навіть і пошматувать, а цього ні в якому разі не можна допускать, не можна іскуство вбивать. Якшо робота хароша, чиста — книгу одним рухом можна підсмикнуть, хіба шо маленький надріз залишиться.

Тож і працюють гуртом, або ж бригадою: один товариш книгу вилучає, а остальні голубчиків, шо в хаті були, своїми гаками за одежину, за комір, підчеплюють, намотують.

А чим отой гак іще зручний: як, бува, голубчик буянить, то дуже харашо йому гаком під коліна піддати, шоб одразу впав, а для того є іще напохваті рогатина: теж научний струмент, але простіша, а з вигляду як буква "ук", або ж рогач. Тільки якийсь упав, одразу йому рогатиною шию до підлоги — хопа-а! — і притиснути, шоб не дригався.

Раніше санітарам іще тику видавали, тиць! — і по всьому; а тепер ні, тепер гуманність.

А ще санітар повинен шануватись, охайним буть, руки в нього завжди мають бути чисті. На гаку од голубчика завжди якась нечистота остається: сукровиця, чи блювота, та мало там чого; але руки повинні бути чисті. Тому Бенедикт руки обов'язково мив.

Бо книгу ж, після вилучення, у руках триматимеш. У Санях, коли назад їдеш.

Отака, в обчем і в цілому, технологія, або ж прийоми, або ж научна організація труда; здається, — просто; та ні-і, не просто. Тісно в хаті, темно, один на одного натикаються, — на це багато хто скаржиться.

Отже, самовольство тут недоречне, а Бенедикт, як завжди, допустив, — от і отримав од Костянтин Леонтича побої: і на руках, і на личку, і на грудях теж; та ще й ногу підвернув. І, головне, ні за який чорт, сигнал несправжній виявився, книги не було.

Якраз Октяберський Вихідний був, Костянтин Леонтич на щорічний перещот збирався, шмаття своє прав у кориті, — сподні, сорочку. Ну, то й недощитаються мурзи Костянтин Леонтича, одним голубчиком менше буде. Помітять у казьонних списках: взятий на лєченіє.

Не все тобі, мурза, людей щитать.

У декабрі, у найтемнішу пору року, окотилася Оленька трійнею. Теща зайшла, покликала Бенедикта подивитися на приплід, проздравила. Він саме лежав, спустошений та дебелий, дожидав сигналу; сигналу не було. Та ла-адно, пішов подивитись.

Діточок троє: одна наче самичка, малесенька, пищить. Другий наче хлопчик, але так одразу й не розбереш. Третє — хтозна, шо воно таке, а на вигляд наче куля — волохате, страхопудне. Кругленьке таке. Але з оченятками. Взяли його на руці, поколихати, легенько попідкидати: "Гоп-ця-ця, гоп-ця-ця! Гопцяцюлечки-ця-ця!", — а воно тільки штовх! — відштовхнулося, та й на підлогу скок, по підлозі клубком прокотилося, та й шусть у шпарину. Кинулися переймать, руки розчепірювать, тубарети, лави рухать, — та де там.

Бенедикт постояв, подивився, наче крізь туман, проздравив Оленьку з благополучним окотом. Пішов до себе. Теща побігла звать Терентія Петровича, шоб подивився, які ж у неї внуки.

Заліг на ліжко, шо аж охнуло та застогнало, — глибоку пролежав у ньому яму за порожні роки, за незліченні безрадісні ночі, — думав, спохмурнівши: якби ж то тільки під підлогу шаснуло, то ще нічого; та хоч би не вилізло, та не почало книги гризти; мо', шпарини позатикати? Мостини вже зовсім нікудишні. Сім'я за день цілі копиці нашкрябує, другим разом ходиш, дивишся — наче волосся з цілої голови на підлогу впало! Не дай Боже, вилізе оте, шо зслизнуло у шпарину, та й шусть у світлицю, де книги стоять. Палітурки поїсть, чи ще шось... Там же клей. А де-не-де й шкіра.

От не було мороки... Та погризе ж, неодмінно погризе! Йому ж нада їсти? Звідусіль іскуству загрози: то од людей, то од гризунів, то од вологи! Який тільки Бенедикт аж до цього дня сліпий та дурний був, як все одно сліпці на базарі: співають-заливаються, а самі у темряві живуть, їм і опівдні темно! Ніякого понятія у нього не було, наче у того червиря! Питання ставив дурні, лоба морщив, рота ширше одкривав, шоб думати зручніше було, а все'дно не розумів.

А чо' це, мовляв, у нас мишаків нема? Чо' це нам мишаків не нада? Та того й не нада, шо жизня духовная: книги, іскуство в нас тут зберігається, а мишак вилізе та нашу скарбницю й погризе! Зубками своїми малесенькими, гостресенькими дир-дир-дир, та й погризе, попсує!

А в голубчиків жизня інша, їм треба на мишака спиратися. Куди ж їм без мишака — та ясно, шо нема куди. З нього ж і борщик, з нього ж і печеня, і сіряка пошити, і міну якусь на базарі зробити, налог сплатити, або ж ясак, — домовий, подушний, пічний, — на все мишак потрібен. Отже, книгу їм у хаті ні в якому разі не можна мать! Тут уже або це, або те.

А чо' іще на жизню духовну кажуть, мовляв, возвишенна? — а того, шо книгу десь вище ставлять, на верхній ярус, на полицю, бо як трапиться таке нещастя, шо тварюка у будинок пробереться, так шоб якнадійніше скарб уберегти. От чого!

А чого в тестя, в тещі, в Оленьки на ногах пазурі? — та все того ж! Духовність стерегти! Проти мишаків на варті стояти! Повз нас не прошмигнеш! Того ж і три огорожі кругом терему понаставлено! Того ж і охорона сувора! Того ж і обшукують на вході! Бо хто б ти не був, хоч би й жених, хоч би й якийсь інший винятковий відвідувач, а теж із собою мишеня пронести можеш, і навіть не помітиш.

Якшо ковтунець у волоссі — воно там може кубельце звити.

Бува й у кишенях.

Бува й у валянку.

До того ж уже ясно — ясніше й не буває, а от не розумів.