Клуб веселощів і удачі - Сторінка 4

Тебе запросив твій батько. Тож нема про що говорити.

— Яка різниця між єврейським і китайським ма-джонґом? — якось поцікавилася я у матінки. З її відповіді я так і не зрозуміла, чи то сама гра чимось відрізнялася, чи лише її ставлення до євреїв і китайців.

— Зовсім інший спосіб гри, — повчальним тоном відповіла вона англійською. — В єврейському ма-джонґу стежать лише за своїми кісточками, грають лише очима.

Потім вона перейшла на китайську:

— У китайському ма-джонгу грати потрібно з головою, дуже винахідливо. Мусиш також стежити за тим, хто що викидає, і пам'ятати це. А коли ніхто не вміє грати добре, тоді гра перетворюється на єврейський ма-джонґ. Навіщо грати? Якщо не існує стратегії. Просто стежиш за помилками гравців.

Через такі пояснення я подумала, що ми з матінкою розмовляємо різними мовами, як насправді і було. Я говорила до неї англійською, вона відповідала китайською.

— Тож яка різниця між єврейським і китайським ма-джонґом? — питаюся у тітоньки Лін.

— Ай-ай-ай, — вигукує вона, начебто сварить мене. — Чи твоя матір тебе нічому не навчила?

Тітонька Їнґ поплескує мене по коліну.

— Ти ж розумна дівчина. Дивись на нас і роби те саме. Допоможи нам зібрати кісточки і скласти чотири стіни.

Я повторюю за тітонькою Їнґ, але спостерігаю переважно за тітонькою Лін. Вона найпрудкіша, тож я встигаю за рештою, після того як подивлюся, що вона робить першою. Тітонька Їнґ кидає кубики, і мені кажуть, що тітонька Лін стає Східним вітром. Я стаю Північним вітром, тобто останнім гравцем. Тітонька Їнґ стає Південним вітром, а тітонька Ан-мей — Західним. Потім ми починаємо брати кісточки, кидати кубики, відрахувувати відповідну кількість кісточок, розбираючи стіну. Я упорядковую свої кісточки, послідовність бамбуків і символів, пари з кольоровими номерами, непарні кісточки, які ні до чого не пасують.

— Твоя мати була найкращою, грала як профі, — каже тітонька Ан-мей, повільно сортуючи свої таблички, уважно розглядаючи кожну.

Тепер ми починаємо грати, дивимось на кісточки в руках, скидаємо одні, беремо інші, все робимо у спокійному, приємному темпі. Тітоньки — члени Клубу веселощів і удачі починають розмовляти, але не слухають одна одну по-справжньому. Вони говорять своєю особливою мовою, наполовину на ламаній англійській, наполовину на їхньому китайському діалекті. Тітонька Їнґ каже, що на якійсь авеню купила за півціни пряжу. Тітонька Ан-мей вихваляється светром, що вона його була зв'язала для нової дитинки своєї дочки. — Вона вирішила, що він магазинний, — гордо каже вона.

Тітонька Лін розповідає, як вона розсердилася на продавщицю в магазині, яка відмовлялася прийняти назад спідницю з несправною змійкою. — Я вийшла з себе, — вона і досі роздратована, — розгнівалась на смерть.

— Але, Ліндо, ти все ще з нами. Ти не померла, — піддражнює її тітонька Їнґ, а тоді, поки вона сміється, тітонька Лін каже: "Панґ!" і "Ма-джонґ!", а потім відкриває свої кісточки, і тепер вже вона сміється над тітонькою Їнґ, підраховуючи свої очки. Ми знову починаємо перемішувати кісточки, і настає тиша. Я починаю нудьгувати, і мене тягне на сон.

— Хочу вам щось розповісти, — голосно каже тітонька Їнґ, і всі здригаються. Тітонька Їнґ завжди була тітонькою-дивачкою, не від світу цього. Моя матінка часто казала: "Слухати тітоньку Їнґ неважко. Її важко розуміти".

— Минулими вихідними поліція заарештувала сина місіс Емерсон, — каже тітонька Їнґ так, начебто гордиться, що першою розповіла таку визначну новину. — Місіс Чан розповіла мені в церкві. У нього в машині виявилися зайві телевізори.

Тітонька Лін швиденько каже: "Ай-ай-ай, місіс Чан така добра пані", маючи на думці, що місіс Чан не заслуговує на такого жахливого сина. Але зараз я бачу, що це також сказано для тітоньки Ан-мей, чийого молодшого сина також заарештували два роки тому за продаж крадених автомобільних радіол. Тітонька Ан-мей старанно протирає кісточку перед тим, як скинути її. Вона виглядає ображеною.

— В Китаї тепер усі мають телевізори, — змінює тему тітонька Лін. — Всі наші тамтешні родичі мають телевізори — і то не чорно-білі, а кольорові і з дистанційним керуванням! У них все є. Тож коли ми питали їх, що їм привезти, вони казали, що нічого не потребують, досить уже того, що ми їдемо їх провідати. Проте ми все одно купили їм різні речі, відео і плейєр Хоні для дітей. Вони казали: "Ні, не потрібно", але, гадаю, їм це сподобалося.

Бідна тітонька Ан-мей ще сильніше протирає свої кісточки. Я згадую, як моя матінка розповідала мені про поїздку Гсу до Китаю три роки тому. Тітонька Ан-мей зібрала дві тисячі доларів, щоб витратити їх на сім'ю свого брата. Вона показувала моїй матінці свої важкі валізи. Одна була набита солодощами Sее's Nuts & Сhews, М & М's, горіхами кеш'ю в карамелі, розчинним гарячим шоколадом з крихітними зефіринками. Матінка казала, що в другій валізі був найбезглуздіший одяг, який тільки можна було придбати, весь новий: яскравий пляжний одяг, бейсбольні кашкети, бавовняні штани з еластичними поясами, пілотські куртки, бавовняні спортивні фуфайки з символікою стенфордського університету, короткі товсті шкарпетки.

Моя матінка казала їй: "Кому потрібен цей непотріб? Їм просто потрібні гроші". Але тітонька Ан-мей сказала, що сім'я її брата така бідна, а вони, у порівнянні з ними, такі багаті. Тож вона знехтувала порадою моєї матінки і повезла до Китаю свої важкі сумки і дві тисячі доларів. І коли вони нарешті дісталися до Ханчжоу, там на неї чекала вся сім'я, яка приїхала з Нінбо. Там був не лише братик тітоньки Ан-мей, але також зведені брати і сестри його дружини, і якась далека кузина, і чоловік цієї кузини, і дядько цього чоловіка. Всі вони привезли своїх тещ і свекрух, і дітей, і навіть сільських друзів, тих, у кого не було закордонних родичів похвалитися.

Як розповідала моя матінка:

— Перед поїздкою до Китаю тітонька Ан-мей плакала, гадаючи, що вона зробить свого брата дуже багатим за комуністичними стандартами і щасливим. Проте коли вона повернулася додому, вона плакалась мені, що кожен отримав те, що бажав, лише вона залишилась з порожніми руками.

Підозри моєї матінки справдилися. Ніхто не потребував тих спортивних фуфайок, тих нікудишніх речей. Солодощі зникли, як випарувалися. І коли валізи спорожніли, родичі запитали, а що ж іще привезли Гсу.

З тітоньки Ан-мей і дядька Джорджа витрусили не лише телевізори і холодильники на дві тисячі доларів, але й ночівлю для двадцяти семи осіб в готелі "Біля Озера", бенкет на трьох столах в ресторані, що обслуговував багатих іноземців, по три спеціальних подарунки для кожного родича і, нарешті, позичку в п'ять тисяч юанів в іноземній валюті для так званого дядька тієї далекої кузини, котрий хотів придбати мотоцикла, але потім назавжди зник з грошима. Коли наступного дня потяг рушив з Ханчжоу, Гсу зрозуміли, що їхні статки схудли десь на дев'ять тисяч доларів. За декілька місяців, після надихаючої різдвяної проповіді в Першій китайській баптистській церкві, тітонька Ан-мей спробувала відшкодувати свої втрати, кажучи, що воістину благословенний не той хто бере, а той хто дає, і моя матінка погодилася — її давнішня подруга отримала благословення на ще декілька життів.

Слухаючи тепер тітоньку Лін, яка похвалялася чеснотами своїх китайських родичів, я ясно розумію, що тітонька Лін не помічає страждання тітоньки Ан-мей. Що це, негідна поведінка, чи моя матінка ніколи і нікому, окрім мене, не розповідала цю ганебну історію про зажерливих родичів тітоньки Ан-мей?

— І що, Джінґ-мей, ти десь навчаєшся? — питається тітонька Лін.

— Вона тепер Джун. Вони тепер називаються по-американськи, — каже тітонька Їнґ.

— Ні, ви назвали мене правильно, — погоджуюсь я і не кривлю душею. Серед народжених в Америці китайців стає навіть модно користуватися своїми китайськими іменами.

— Але я вже не студентка, — кажу я. — Вже більш ніж десять років як покинула навчання.

Від здивування брови у тітоньки Лін піднімаються.

— Може, мені йшлося про чиюсь іншу доньку, — каже вона, але я напевне знаю, що вона нещира. Я розумію, що, можливо, моя матінка казала їй, що я збираюся довчитися, щоб отримати диплом, тому що колись недавно, може, з півроку тому, ми знову сперечалися про мене, про те, що я невдаха, "недоучка", про те, щоб я повернулася до навчання і закінчила курс.

І знову я говорила те, що хотіла почути від мене матінка:

— Маєш рацію. Я займуся цим.

Мені завжди здавалося, що нас об'єднувало невисловлене розуміння щодо цих речей — що насправді вона не вважала мене невдахою, а я була щирою, що намагатимуся більше поважати її погляди. Але, слухаючи зараз тітоньку Лін, я знову згадала — насправді ми з матінкою ніколи по-справжньому не розуміли одна одну. Ми витлумачували значення сказаного одна одній і схоже, я чула менше, аніж було сказано, в той час як матінка чула більше. Безумовно, вона казала тітоньці Лін, що я збираюся повернутися вчитися, щоб отримати докторський диплом.

Тітонька Лін і моя матінка були одночасно найліпшими подругами і хитрими ворогами, що все життя порівнювали своїх дітей. Я була на місяць старша Веверлі Джонґ, геніальної дочки тітоньки Лін. Від самого народження наші матері порівнювали складки в наших пупках, пропорційність форми мочок вух, швидкість, з якою загоювалися наші подряпані коліна, густоту та темноту волосся, кількість пар зношуваного щорічно взуття, а пізніше, наскільки вдало Веверлі грає в шахи, скільки нагород вона дістала минулого місяця, у скількох газетах згадали її ім'я, у скількох містах вона побувала.

Я знаю, що матінці було не до шмиги слухати тітоньку Лін, коли та розповідала про Веверлі, якщо вона сама не мала нічого розповісти у відповідь. Попервах матінка намагалася розвинути якийсь прихований у мені талант. Вона прибирала у пенсіонерки, колишньої вчительки гри на піаніно, поверхом нижче нас, а та, навзамін, давала уроки і вільно пускала мене до інструмента. Коли з'ясувалося, що з мене не вийде ані концертна піаністка, ані навіть акомпаніатор для дитячого хору в церкві, вона нарешті знайшла пояснення, що я належу до людей, у кого талант розквітає пізніше, як у Ейнштейна, якого всі вважали розумово відсталим, допоки він винайшов бомбу.

Цю партію ма-джонґу виграла тітонька Їнґ, тож ми підраховуємо очки і починаємо спочатку.

— Чули, Ліна переїхала до Вудсайда? — питає тітонька Їнґ з неприхованою гордістю, дивлячись на кісточки і звертаючись ні до кого особисто.