Клуб веселощів і удачі - Сторінка 5

Посмішка швиденько зникає з її обличчя, вона намагається бути скромнішою. — Зрозуміло, у них не найкращий там будинок, не коштує мільйон доларів, зовсім ні. Проте це добре вкладення грошей. Краще, аніж винаймати приміщення. Краще, ніж коли тебе одним мізинцем можуть викинути на вулицю.

Тепер я знаю, що дочка тітоньки Їнґ, Ліна, розповіла їй, що мене виселили з квартири на Російському Пагорбі 6. Хоча з Ліною я і досі приятелюю, ми пильнуємо, щоб не сказати зайвого. Хоч як мало ми розповідаємо одна одній, наші слова часто повертаються зовсім у іншому вигляді. Триває давня гра в зіпсований телефон.

— Вже пізно, — кажу я, після завершення чергової партії. Я починаю підводитися, проте тітонька Лін штовхає мене назад у крісло.

— Сиди, сиди. Ще трохи поговоримо, цікаво, як ти живеш, — каже вона. — Давно тебе не бачили.

Я розумію, що її протест, це жест ввічливості з боку тітоньок — членів Клубу веселощів і удачі — насправді, вони не проти, щоб я йшла, коли мені потрібно.

— Дякую, дякую, тепер мені вже правда час іти, — кажу я, зрадівши, що згадала, як витримати ритуал.

— Але ти мусиш залишитися! Ми маємо передати тобі щось важливе, від твоєї матері, — як завжди, занадто гучно виголошує тітонька Їнґ. Решта почувається незручно, начебто не так вони хотіли повідомити мені цю неприємну новину.

Я сідаю. Тітонька Ан-Мей хутко виходить з кімнати і повертається з мискою арахісу, потім тихенько причиняє двері. Усі замовкли, начебто не знають, з чого почати. Нарешті тітонька Їнґ починає.

— Гадаю, що твоя матір померла, думаючи про важливу річ, — каже вона ламаною англійською. Потім, говорячи спокійно, неголосно, вона переходить на китайську.

— Твоя матір була дуже сильною людиною, доброю матір'ю. Вона дуже любила тебе, більше за життя. Саме тому ти можеш зрозуміти, чому така матір ніколи не могла забути про інших своїх доньок. Вона знала, що вони живі, і хотіла розшукати їх у Китаї.

Ті немовлята в Ґуйліні, подумала я. Я не була однією з тих малят. Ті малята в хустці за її плечима. Інші її дочки. І тепер я почувалася, начебто була в Ґуйліні під час бомбардування і могла розгледіти тих малят, вони лежали при дорозі, витягнувши свої великі пальчики з ротиків, і пронизливо кричали, вимагаючи, щоб їх забрали. Хтось підібрав їх. Вони в безпеці. А моя матінка назавжди покинула мене і повернулася до Китаю, до цих немовлят. Я ледве чула, що там говорить тітонька Їнґ.

— Вона багато років розшукувала їх, писала скрізь листи, — каже тітонька Їнґ. — Минулого року їй повідомили адресу. Вона якраз збиралася розповісти про це твоєму батькові. Ай-ай-ай, як шкода. Чекати все життя.

Тітонька Ан-Мей схвильовано перебиває мене:

— Тож твої тітоньки і я разом з ними, ми написали на цю адресу, — каже вона. — Ми написали, що певна особа, твоя матінка, хоче зустрітися з певними особами. І звідти прийшов лист у відповідь. Джінґ-мей, це твої сестри.

Мої сестри, повторюю я собі, вперше вимовляючи ці два слова.

Тітонька Ан-Мей простягає аркуш паперу товщиною, як обгортковий папір. Я бачу написані синьою авторучкою ідеально рівні рядки китайських ієрогліфів. Одне слово розмазане. Від сльози? Тремтячими руками я беру листа, дивуючись, як добре мої сестри читають і пишуть китайською.

Тітоньки усміхаються до мене так, начебто я помирала, але щойно дивом воскресла. Тітонька Їнґ подає мені інший конверт. У ньому чек, виписаний на Джун Ву, на тисячу двісті доларів. Я не можу цьому повірити.

— Мої сестри прислали мені гроші? — питаю я.

— Ні, ні, — удавано сердито каже тітонька Лін. — Щороку ми відкладаємо гроші, що вигравали в ма-джонґ для гучного бенкету у вишуканому ресторані. Частіш за всіх вигравала твоя матір, отож це переважно її гроші. Ми додали зовсім трохи, тож ти можеш дістатися Гонконга, там сісти на потяг до Шанхая побачитися зі своїми сестрами. До того ж ми вже занадто товсті, такі жирні, — на підтвердження своїх слів вона ляскає себе по животі.

— Побачитися з моїми сестрами, — ціпенію я. В мені все тремтить від такої перспективи, я намагаюсь уявити, що на мене чекає. І я збентежена цією неправдою про бенкет наприкінці року, що її мені сказали тітоньки, щоб приховати свою великодушність. Я плачу, схлипуючи і сміючись одночасно, бачачи їхню відданість моїй матінці, проте не розуміючи цього.

— Ти повинна зустрітися зі своїми сестрами і розповісти їм про те, як померла твоя матір — каже тітонька Їнґ. — Але найважливіше це те, що ти повинна розповісти їм, як вона жила. Тепер вони повинні дізнатися про матір, якої вони не знали.

— Побачитися з моїми сестрами, розповісти їм про матінку, — киваю я. — Що я їм скажу? Що я можу розповісти їм про мою матінку? Я нічого не знаю. Вона була мені матір'ю.

Тітоньки дивляться на мене так, начебто я прямо на їхніх очах божеволію.

— Не знаєш своєї власної матері? — з недовірою каже тітонька Ан-Мей. — Як ти можеш так казати? Ти з нею однієї плоті!

— Розкажеш їм про свою сім'ю, те, як ви тут жили. Як вона досягла успіху, — пропонує тітонька Лін.

— Розкажеш їм те, що вона тобі розповідала, чому вчила, що ти знаєш про її думки, які

стали твоїми думками, — каже тітонька Їнґ. — Твоя мати дуже кмітлива жінка.

Кожна з тітоньок відчайдушно згадує, що має бути передано, і лунає хор "Скажи їм,

скажи їм".

— Про її доброту.

— Про її кмітливість.

— Про її обов'язковість щодо сім'ї.

— Про її надії, про те, що було для неї важливим.

— Про ті чудові страви, що вона готувала.

— Подумайте тільки, донька, яка не знає власної матері!

І тоді я розумію. Вони злякались. В мені вони бачать власних дочок, так само необізнаних, так само байдужих до усіх тих ідеалів і надій, що вони їх привезли до Америки. Вони бачать своїх дочок, які дратуються, коли їхні матері розмовляють китайською, які нудяться, коли вони намагаються щось пояснити їм своєю каліченою англійською. Вони бачать, що веселощі й удача для їхніх дочок означає щось зовсім інше, що для їхніх зашкарублих, народжених в Америці дочок словосполучення "веселощі і удача" нічого не означає, просто не існує. Вони бачать своїх дочок, що носять їхніх онуків, які народяться без об'єднуючої покоління надії.

— Я про все їм розповім, — кажу я щиро, а тітоньки дивляться на мене з сумнівом.

— Я все про неї згадаю і розповім їм, — кажу я впевненіше. І поступово, одна за одною, вони усміхаються і поплескують мене по руці. Вони все ще виглядають стурбованими, начебто втратили душевну рівновагу. Проте, також видно, вони мають надію, що мої слова, справдяться. Що ще вони можуть попрохати? Що ще я можу пообіцяти?

Вони знову починають їсти розварений арахіс, розмовляючи між собою. Вони перетворилися на молодих дівчат, які згадують про добрі минулі часи і про прийдешні, які ще не настали. Брат з Нінбо, який змусить сестру розплакатись від щастя, коли поверне їй дев'ять тисяч доларів, ще й з відсотками. Молодший син, чиї справи з ремонтом приймачів і телевізорів підуть так добре, що він пересилатиме зайві гроші до Китаю. Дочка, чиї малята можуть плавати, як риби в розкішному басейні на Вудсайді. Такі добрі історії. Найкращі. Вони найщасливіші.

А я сиджу на місці моєї матінки за столом для гри в ма-джонг, на Сході, там, звідки все починається.

(c) Ami Tan. The Joy Luck Club, 1989.

(c) Сергій Снігур, 2005, переклад.

------------------------

Примітки:

1 Амі Тан народилась 19 лютого 1952 року в Окленді, штат Каліфорнія, США. Вивчала англійську і мовознавство в університеті Сан-Хосе (диплом магістра гуманітарних наук, 1974) і в університеті Берклі, штат Каліфорнія. 1987 року, разом зі своєю матір'ю-емігранткою, вона відвідала Китай. Там Тан вперше зустрілась з двома єдинокровними сестрами. Враження від подорожі та зустрічі частково використані в її першій повісті, Клуб веселощів і удачі (The Joy Luck Club (1989); екранізовано Вейн Вонґом, американцем азійського походження в 1993 році). 1989 року цю книжку нагородили Національною книжковою премією і книжковою премією газети "Лос-Анджелес таймз".

На створення другого роману, Дружина Бога Кухні (The Kitchen God's Wife (1991), її надихнула історія життя матері. В ньому йдеться про китаянку-матір, яка не може пристосуватися до американського способу життя, та її стосунки зі своєю цілком замериканізованою донькою. Потім Тен написала роман Сто таємних почуттів (The Hundred Secret Senses (1995), про американку, яка поступово вчиться цінувати свою єдинокровну сестру-китаянку і її знання, і два оповідання для дітей, Пані з Місяця (The Moon Lady (1992) і Китайська сіамська кішка (The Chinese Siamese Cat (1994). (Тут і далі примітки перекладача.)

Перекладено за виданням: Ami Tan. The Joy Luck Club. / The Granta Book of American Short Story, Granta Books, London, 1992. — Pp. 599-618.

2 Haba-haba — вперед, швидко (американський армійський сленг).

3 Обов'язкові під час гри в ма-джонґ повідомлення про наявність у гравця певної комбінації табличок.

4 Галушки, фаршировані присмаченим спеціями свинячим фаршем, подаються в супі.

5 Китайсько-американська страва з грибів, м'яса, креветок тощо, які подаються з підсмаженою локшиною.

6 Район в Сан Франциско, поруч з Чайнатауном, місце проживання китайців.