Книга пісень (Канцоньєре)

КАНЦОНЬЄРЕ
І
Вступ
До вас, слухащих, ці мої рядки
Незграйні, із любовними жалями.
На себе озирнусь: яка нетяма
Стає в очу мені віддалеки.
Хай рвучий, а зворушливий таки
Мій голос залунає поміж вами,
І обізветься не ворожим гамом,
А спочуванням, юнки й юнаки.
Я бачу, що від люду відтепер
За суєту мені лише ганеба.
І сам сміюся з себе, вітрогон.
Ось підсумок гордині і химер:
Покута й розуміння — так не треба,
Бо світські втіхи всі — короткий сон.

ІІ
Як поет став жертвою
любовних каверз
Радіючи, що можна відомстити,
За кривду відплатити чималу,
Амур уклав у лук свою стрілу,
Чекаючи, мов той злочинник, миті.
Хоч думав я, що добре був прикритий
Чеснотою і невразливий злу,
Незчувсь, як того воя на валу,
Струснув мене удар несамовитий.
Збентежена від замахів таких,
Вона не мала ні снаги, ні власті,
Щоб битися, пустивши в діло бронь.
Як не здолала, Боже оборонь,
Мене від фатуму прикрить напасті,
Завмерши перед ним ні в сих ні в тих.
III
Страсна п 'ятниця стала тим днем,
коли поет закохався
Був день, коли, здається, й сонце гине
З розп'ятим на хресті, аж це заблис
Огонь з очей, о діво, зовсім близь,
І відтепер я став його зорина.
Чи ж думав я, що саме в цю годину
Мені б крицеві лати придались
Від стріл, що щастя і скорботи вись
В душі моїй зіллються воєдино.
Беззбройного побачили Амура.
До серця від очей відкрита путь,
За царину йду лити сльози знову.
Але чи ж так почесно й гонорово
Стрілять, як ти бредеш понуро,
А Сильну за щитом не похитнуть.
IV
Поет славить те місто у
де народилася Лаура
Хто зодчим став усього світострою,
Наповнивши його чергою див,
Хто цю і ту півсфери сотворив,
Юпітерові Марс послав слугою.
Хто об'явився з вірою живою
Для душ заблудлих серед всохлих нив,
Петра й Івана біля моря стрів
І рай їм дав, повівши за собою.
Різдвом своїм не Рим, а Іудею
Почтив, бо був прихильний звіку
До всіх тихолюбивих і малих.
А нині городку, яких без ліку,
Дав сонце — ту, що вродою своєю
Прославила свій край і нас усіх.
V
Обігрування імені Лаури
Коли я зву тебе, моя вродлива,
Домолюючись іменем твоїм,
Ласкають вуха чимось неземним
Солодких звуків ніжні переливи.
Але утишує ці радісні пориви
Хтось, з словом обертаючись крутим:
"Ні, хлопче, випадає не таким
У божества коханцем стать щасливим".
Чудовий лику, будь благословенний:
До тебе величальна ця од мене,
Я в захваті, як кожен чоловік.
Та й Аполлон уже віддавна звик,
Коли в його гіллі вічнозеленім
Хвалу возносить сміливий язик.
VI
Поет відчуває, як його долає
жага
Яка безтямна ця любовна хіть:
Жену, не розбираючи дороги.
Вона ж попереду. її прудкіші ноги
Стопою легко рвуть Амура сіть.
Що впертіше я рвусь її зловить,
То більше розбира мене знемога.
Не стримують коня ні віжки, ні остроги —
Мій пал сліпий коханню йде устріть.
Не можу я ніяк його збороть —
Зухвало рве він з рук моїх оброть
І мчить мене простісінько до кручі,
Де Лавр, приткнувшись, у гіллі ховає
Незрілий плід, для уст такий жагучий,
Що рани лиш ятрить, а не зціляє.
VII
Другові з закликом працювати
над собою
Прожера, ледацюга і лежуг
Занапастять у світі добре діло
Відтоді, як усе в нас зледащіло
Й до голосу природи всяк оглух.
На небі світ благих світил потух,
І людську форму геть життя роз'їло,
І серед нас нема таких, хто сміло
Підтримує живим пісенний дух.
"Вітати мирт, кохатися в лаврині?
А любомудріє таке убоге!" —
Заводить звичну пісню добродбай.
З тобою, друже, цим шляхом не многі:
Тим паче без вагань по нім рушай
І так уже й держись його віднині.
VIII
Посилаючи у дар пташок
У стіп горбів, там, де на себе шати
Земні колись вродливиця прибрала,
Щоб змусити страждати ще чимало
Того, хто нас тобі унадивсь слати,
Свобода нам була як рідна мати,
І ні тенет, ні згубливого жала,
І кожна твар, хоч скільки б побажала,
Могла в гаях-полях буяти.
IX
Проте у нашій нинішній неволі.
Коли ми терпимо пригоду люту,
І гибель нам віщує наша доля,
Шукаємо ми втіхи в нашій знуті:
Той, хто зловив довірливих у полі,
Волочить сам такі важенні пута.
IX
Посилаючи у дар фрукти
Коли земля, що пори відміряє,
Виходить, повернувшись, на Тільця,
Ллє благодать вогонь її вінця
І все пишає навкруги розмаєм.
У полі й місця голого немає,
Природа всюди радує серця,
Та і в землі, де лише пітьма ця,
В глибинах зріє щось і оживає.
Так вруна всюди вруняться рясні,
Так і вона, хто між подруг сіяє,
Пускаючи в мій бік проміння-паруси,
Викохує любов, химери і пісні.
А що вона їх сходи не плекає,
То й не мені дари весни усі.
X
Стефанові Колонні
Колона горда, наших мрій опора,
Латинське вікопам'ятне ім'я,
Кого і гнів грізного Гримія
Огнем і блискавицею не зборе.
Тут ні театру, ні палат просторих,
Тут трави, ліс, струмочка кручія,
Та ще гора, де радо з віршем я
У діл спускаюсь чи беруся вгору.
Тут все над світом розум підіймає.
І соловей, що слух тонкий скоряє,
Завзявшись цілу нічку щебетать,
Любовні думи в серце насилає.
Проте тутешня меркне благодать,
Як пригадаю, що тебе немає.
XI
Балада
Проти фати своєї донни
На сонці, в затінку скидать свою фату
Ви перестали, діво,
Заледве розпізнали, як жаждиво
Я споглядаю вашу ліпоту.
Допоки з повабом я вмів таїтись,
Чий хтивий пал загин мені приніс, —
Ви не були до мене так суворі;
Але Амур зробив на мене виказ, —
І ось фата прикрила сяйво кіс,
З нудьги пішли у себе ніжні зори.
Я втратив все, що мав, собі на горе.
І так віднині світом нуджу,
1 вмру, коли ні в сквар, ні в стужу
Не блисне погляд ваш мені крізь темноту.
Поет сподівається, що старість
буде сприятливіша для нього
Якщо не докона мене гризота
І я переживу навалу бід,
Узрівши вас уже на схилі літ, —
Погаслі очі, світлозорі доти,
І в кучерях осеребріє злото,
І сукня мішурою не блищить,
Змарніє лик, пригожий у цю мить,
Перед яким тремтіть тобі і всоте, —
Тоді, либонь, таки наважусь сміло
Повідать вам, як важко все ж у світі
Години, дні, літа прожить без цілі,
І якщо серць нам більше не зігріти,
Нехай мої зітхання запізнілі
Зуміють хоч тепер мене нагородити.
XIII
Краса донни веде поета
до найбільшого блага
Коли у колі перевесниць впору
Сама Любов в її подобі йде,
Росте мій пал: вона і тут, і де
Над усіма у світі візьме гору.
Благословляю місце, час і пору.
Немарно бродить тут бажання молоде.
Я дякую тобі, душе, за те,
Що ти явила рай моєму зору.
Дає вона мені думок любовних рій,
Що до високої возносять благостині,
Ганьбуючи добром, таким звабливим нині;
Вона осмілює мене у цій пустині
І в небеса веде по стежечці крутій,
І вже мені дарує упокій.
XIV
Балада
Прощання з донною
Коли здіймаю вас, нещасні очі,
На ту, що вас хупавістю убила,
Я б не зітхав безсило,
Та доля грізні дні пророчить.
Лиш смерть удатна плину дум моїх
Шлях заступить у порт благословенний,
Тоді як, очі біднії, у вас
Відраду вашу, скарб, для вас священний,
Відняти може куди менший гріх, —
Адже ви поступались їм не раз.
Тому, поки не вибив час
Для сліз, а він близький, цей час розлуки
Напередодні муки,
Ловіть хвилину, скільки мочі.
У час розлуки з донною
Коли здіймаю вас, мої сердешні очі,
На ту, хто має такий гожий вид,
Благаю, обережно це робіть,
Бо знайте: вам Амур біду наврочить.
Любовним думам лише смерть завада
На їхньому шляху у порт благий,
Тоді як, очі горопашні, в вас
Ясну зорю, надію всіх надій,
Забрати може навіть менша вада,
Ніж ваша. Для плачу надходить час.
Отож, поки біда не почалась, —
Вона не за горами вже розлука, —
Напередодні затяжної муки
Ловіте кожну мить урочу.
XV
Покидаючи свою донну
Зроблю два ступні й озирнусь назад,
Тягну до вас розбиту ношу тіла,
І запах любого мені приділа
Вдихаю, бідолаха, рад-не-рад.
І думаю, що більш нема відрад,
Незчуєшся — життя вже пролетіло,
І завмираю, знов бреду несміло,
І сльози долу градом капотять.
Я в сумнівах питаю мимохіть:
"Не віриться, невже ми так живемо,
Щоб це і тіло, і душа окремо?"
На це Амур: "А уяви на мить,
Що випала така коханцям доля:
Усюди на землі їм вольна воля".
XVI
Поет порівнює себе з прочанином,
що йде поклонитися Христові
В дорогу рушив дід, уже збуй-вік,
Від любих місць, де роки пролетіли,
Утримати його було несила,
Такий несхитний дав собі зарік.
У мандри довгі не ходив старик, —
Долаючи знемогу в хирнім тілі,
Бреде, кульгає до своєї цілі,
Зморився, але духом не поник.
І от він добирається до Рима,
Аби узріть зображення того,
З ким в небесах побачення жде скоро.
Так в зорах інших, хто проходить мимо,
Розшукую блаженства я свого —
Блиск вашого чаруючого зору.
XVII
Що поета засмучує
і що втішає
Зітхаю, ніби листом вітровій
Шурхоче сумно, сльози набігають,
Коли дивлюсь на вас і відчуваю,
Що я у цьому світі геть чужий.
Усмішки вашої узрівши світ благий,
Життя не пеклом бачу я, а раєм.
Та й інших насолод вже не шукаю:
Любуй на вроду, упивайсь, радій.
Та ви підете, і я вже в зажурі,
Коли отерпло все, холоне кров,
Фатальну усмішку ловити мушу.
Й ключі любовні взявши у Амура,
Тепер я вийму з тіла хвору душу,
Аби за вами йти, моя любов.
XVIII
Коли поет тікає, його переслідує
жага
Коли в думках туди я лину, звідки
Мадонна пречудова ллє свій світ,
І думаю, як палить він, цей світ,
Й що визволу нема мені нізвідки, —
Я в серце бідне заглядаю, звідки
Життя поволі убуває світ,
І, як сліпець, бреду, згубивши світ,
Бозна-куди і невідомо звідки.
Так прагну я від зазіхання смерті
Уберегтись, проте любов услід
Спішить, щоб мучити мене, як завше.
Іду, безмовний я, щоб голос смерті
Зустрічних не лякав: мені не слід
На людях плакать, а тихцем, як завше.
XIX
Поет порівнює себе з метеликом
На світі трохи знайдеться звірят,
Що сонця не бояться їхні очі,
А інші виглядають тільки ночі —
На темний промисл вийти без завад.
А є ж іще такі, які летять
В огонь, для них такий урочий,
І розлучаються з життям охоче, —
От я себе і ставлю з ними в ряд.
Дівоча врода так мене сліпить, —
Я в тінь ховаюсь, як її побачу,
Не хочу, щоб скоріше ніч зайшла.
Сльозиться зір, одначе їй навстріч
Я пориваюсь, з пристріту неначе,
Щоб в сяєві її згоріть дотла.
XX
Поет не може достойно
оспівати свою донну
В душі іноді відчуваю стид,
Що досі не співець я ваших чарів,
Хоч з дня, як стрів, я тільки й марю
Прекрасний образ віршами різьбить.
Та тут же, збезнадіявшись за мить,
Похоплююсь: забракне в мене дару, —
І все натхнення пропадає даром,
І можна вже себе не гарячить.
Не раз я говорити був готовий,
Та звуки із грудей не виривались.
Ні, не мені буять у височінь!
Не раз виводив на папері слово,
Та думка і перо мої здавались,
Нічого не придумавши.