Книга пісень (Канцоньєре) - Сторінка 5

Жить лишилось мало.
І мариться — мені ще гірше стало,
Так остогид для мене білий світ.
Любов солодка, благо всякий гніт,
Благаю, щоб життя торжествувало
Над лихом, тільки б сперш не завітала
До донни свашка очі їй склепить.
Я зараз тут, а серцем рвусь кудись,
Та більше, ніж я можу, вже незмога,
Бажати дужче, сил нема в бажання.
Я не зів'яв, пробившись крізь пороги.
Нові у давній пристрасті страждання
Свідкують: я такий, як був колись.
СХХ
Антонію Беккарі з Феррари у відповідь
на його канцону, де цей поет оплакує
Петрарчину смерть, звістка про яку
поширилася тоді
Довідавшись з віршів таких сумних
Про те, яка мені належить шана,
Приготував паперу я зарані,
Щоб повідомить вас, що, аби міг,
Давно б уже сконав, бо я не з тих,
Для кого смерть — це тільки щось погане,
Вона мене іноді навіть манить,
А раз до неї вже було лиш змиг,
Та відступивсь я, збитий з пантелику,
Що прочитати не зумів на брамі,
Коли ж до мене прийде смертний час.
Отож я вдячен вам за честь велику,
Та вибір зроблений невдало вами:
Достойніші є люди серед нас.
СХХІ
Мадригал
Гляди, Амур, як діва яснолиця
Тебе не велича і нехтує мене,
Між ворогів двох навіть не моргне.
Ти з луком, вона боса, у спідниці,
Та ще і коси зовсім розпустила,
Мене не милує, з тобою надто сміла.
Я бранець, та, як єсть у тебе стріли,
Оборонити честь ще можеш ти,
За двох нас, пане, добре відомсти.
СХХІІ
У сімнадцяту річницю
поетового кохання
Сімнадцять літ кружляє неба звід
Відтоді, як палаю непогасно,
Дивлюся в себе й помічаю ясно,
Що пломінь уже холодом кипить.
Нам легше, за прислів'ям, шерсть змінить,
Ніж звичку. Пристрасті яріють повсякчасно,
Людське життя безповоротно гасне,
На плоть мою лягає тяжкий гніт.
Гай-гай, чи я іще діждуся зміни,
Коли я озирнусь на збіглі роки,
Прорвавши це кільце вогню і мук?
Чи прийде час, як, вийшовши із тіні,
До неї підійду я вільним кроком
І гляну в оч, стлумивши серця стук?
СХХІІІ
Розлука
Блідота та, що розлилась, як стій,
По ще рожевих, як зоря, ланитах,
Як тільки я устиг її вловити,
У відповідь і вид покрила мій.
В коханні я повівся як німий,
Так у раю блаженні можуть жити
І сяйвом лиш на лицях говорити,
Бо те, що думав, я відчув у ній.
Як в ангела світився лик урочий,
Сама любов стояла он яка —
Не буде порівняння за провину?
І натяком, схиливши долу очі,
Вона мені сказала мовчака:
"Невже мій вірний друг мене покине?"
СХХІУ
Поет не знає, звідки його біди
і як їх лікувати
Амур, фортуна, розум, що утік
Од дійсності в життя давноодбуте,
Такі тяжкі, що заздрість не відчути
Не можу я до тих, що по той бік.
Амур мені рве серце, жереб звик
Діймать його, — що мою думку скуту
Лютить до сліз; ось так живу я в знуті,
Воюючи з гризотами повік.
Не повернуть до того, що було,
З тим, що лихе, ще більше лихо спіє,
Шляху я половину встиг покрить.
Не на алмази схожі, а на скло
Снує моя рука бліді надії,
І рветься посередині їх нить.
СХХУ
Канцона
Одвідуючи місця, де ступали ноги
його донни, поет нарікає, що й тут
не знайшов полегші од своїх гризот
Аби ж тому, що рве
Мене, моїй запеклій страсті,
Вдалось убратися в шарлат,
Тоді чуття це огневе
Могло б і серцю передаться,
Що звикло спать.
І рідше б випало стрічать
Слід одинокий
На долах і горбах,
І рідше б ув очах
Стояли сльози, отоді жорстокий
Спахнув би лід —
Причина лих і бід.
З Амуром я на прю,
За ним не бачу світу,
Рядки терпкі, у голові сумбур.
Оглянувши кору
Або листок чи віти,
Судить про серцевину — цур!
У серце хай Амур
Очима тої гляне,
Що завдала мені удар,
Цей любосний пожар,
Ісплакавшись, лише квилінням стане.
Тоді вже й інший враз
Заквилить од ураз.
Де щебет рим дзвінких,
Народжених рядками?
Де грація? Де лавр мій серед піль?
Хто б цього серця міг
Розбити камінь,
Аби полегшить звичний біль?
І голос чуть відтіль —
Це річ Амур заводить,
Про неї править лиш
Куди сильніше, ніж
У мене це, на превеликий жаль, виходить.
Що ж, цей раз не вдалось.
О фатуме! О льос!
Як те хлоп'я,
Вродившись язикате,
Вже хоче забалакати, як стій,
Рвусь мовить я,
Щоб дать про себе знати,
Моїй врагині, поки я живий.
А може, щастя їй
Лише одне малює
На весь широкий світ —
Пригожий власний вид.
Зелений падоле, щоб не зітхати всує,
Хоч ти понад водою рознеси
Цей гук вітальної яси!
Гарніша ще стопа
На землю не ступала,
Ніж та, що тут лишила слід.
Любов моя сліпа
Тебе одну обрала,
Готовий завше я сюди спішить.
Аби ж то між суцвіть
Зберігся ніг відбиток,
Своїм чуттям я б вихід дав
І не блукав би серед трав,
Приречений на спиток.
Ти ж не зійдеш з тропи?
Отож, душе, терпи!
Куди не позирну,
Як славно все і мило,
І скільки тут розлито ясоти!
Рву кітку запашну
І думаю: її ж бо породила
Земля, якою гарно так брести.
І трави ці густі
Вона потолочила,
Присівши, тут пройшла вона —
Про це билинка зна.
Нічого не проочив я на схилі.
Блаженний будь,
Хто відкриває путь.
Простацький, вбогий спів!
Ти сам же зрозумів:
Лишайся тут, серед полів.
СХХУІ
Канцона
Біля Воклюзького ключа
Спокійний плюск води,
Що кликав освіжиться
Вродливицю (пригадую, зітхання!),
І дерево, куди
Любила прихилиться, —
Підпора для її стрункого стану.
І майова поляна,
Де янголина грудь
Лежала, і повітря чисте,
Де очі променисті
Явив мені Амур, щоб серце одімкнуть.
Почуйте ж хоч востаннє
Жаління ненастанне.
Якщо урветься нить,
Як небо порішило,
І вже мені Амур замкне повіки,
Хай тіло моє спить
Десь біля вас в могилі,
А дух витає в небесах довіку.
Страшного смерті лику
Я не боюсь, вона усім дана.
Та в смутний час розпуття
Не можу дорікнуть я
Душі, бо вірю, що вона,
Плоть склавши і стражденні кості,
Знайде догідну гавань в високості.
Прийде, можливо, час,
Коли в земну оселю
Тиран поверне, добрий і прекрасний,
І де, на щастя, нас
Застав той день веселий,
І зір її погасне,
Заставши персть безгласну
Серед каміння, й тут
Любові бог крилатий
Навчить її зітхати,
І небеса до страдника зійдуть
І покривалом очі
Втиратимуть охоче.
Розкішний цвіт
(У пам'яті священний!)
З гілля струмує на її коліна,
1 в славі цій вона сидить,
Погідна і смиренна,
А на її одіння
Спадають квіти плинно,
Блищать в косатій голові,
Рахтять достоту,
Як перла й злото,
А інші ще на хвилях й на траві.
А деякі, б'ючи легкі поклони,
Шепочуть: "Тут Амур наш пан законний!"
Не раз я говорив
У захваті урочім:
"Ця народилася у кущах раю!"
Обличчя, вигин брів,
Небесна стать, сяйливі очі
І сміх, який дзвінцем лунає,
Чаруючи без краю,
Допевнились, що геть забув
Я істину од щастя —
Як міг сюди попасти?
Я ж бо на небі, очевидно, був.
Відтоді я не зустрічав ніколи
Тихішого за ці зелені доли.
Аби ж то ти убралась до вподоби,
То ти б, не боячись уже огуди,
Із лісу вийшла і пішла б у люди.
СХХУІІ
Канцона
Поет скрізь віднаходить образ
своєї донни
Куди мене спонукує Амур,
Журливі рими й спрямувати маю —
Крилатому це богу данина.
Як починати? Як дійти до краю?
Чимало випало мені душевних бур.
Амур мою любовну повість зна,
В моїй душі записана вона
Його нетерпеливою рукою.
Хоч од зітхань на мить передихну,
Повідаю про цю ману
І біль мій трошки заспокою.
Куди не поверну,
На що лиш погляд перевожу,
Усюди донна, її личко гоже.
Відтоді як недоля навісна
Мене із моїм скарбом розлучила,
Амур мені все держить впам'ятку.
А якщо так, тоді, мов юність мила,
На землю повернулася весна.
Як зійде перша травка на горбку,
Я знову бачу гостру і їдку
Вродливицю, якій підвладний чарам.
І коли сонце в небі запала,
Випалюючи все дотла,
Хіба не схоже це з любовним жаром?
Та ось вечірня мла
Всі барви крок по кроку пригасила.
Лише вона стоїть у всій жіночій силі.
У лісову вступивши засторонь,
Що килими уже під ноги стеле,
Як холод тепла змінює пора,
Фіалки бачу я і всяке зело, —
Для бою це Амур привичну бронь
Серед квіток старанно добира.
А чи не ця ніжнісінька кора
Дівоче укривала тіло,
Де нині пробува її душа,
І зараз воскреша
Про неї спомин милий?
І вслід руша
Й моя душа, захоплена ще дужче із роками,
Причиною втішання і нестями.
Коли сія у горах чистий сніг,
Під сонцем золотим такий урочий,
Малюється мені небесний лик,
Що сповнює сльозами мої очі
Здаля, а поруч сліпить їх,
Бо серце підкоряти звик.
Під золотом, під снігом віддалік
Я бачу те, що іншому не вздріти:
До мене усміхається вона, —
І пал, що перешкод не зна,
Поймає душу полум'ям неситим,
Бентежачи її до дна.
І вже його ніколи не вгасити
Ні віхолам зими, ні грозам літа.
Коли минеться горобина ніч
І в темнім небі інеєм-росою
Світила поспішають розцвісти,
У відповідь на муки перед мною
Розпуститься прегарне сяйво віч,
Палаючи, мов зорі з висоти.
Як у минулі дні із-під фати
Я бачив їхній блиск погідний.
Коли огонь охопить небозвід,
Я ладен все любить.
А коли день мине і світ західний
Перестає горіть,
Мені здається, відвернулись очі,
Мене на тьму обрікши ночі.
Угледівши у чаші золотій
Густо-червоні і сніжисті рожі,
Мені вже уявляється вона,
З ким порівнятися ніхто не може.
Три доскональства зібрані у ній:
Кіс злото, шиї білина —
Білішої й набіл на зна —
Та ще той полумінь рожевий,
Що так пасує до її ланит
І ніжно так горить.
Коли бриз тихо торгає дерева,
Мій дух туди летить,
Де мені вперше бачить довелося,
Як вітер рвав її огненні коси..
Я ніби зорі в небі полічив,
Або усі, як є, на світі води
В одну скляницю захотів зібрать, —
Щоб міг я те, що є в природі,
Серед її великих див,
З коханою своєю порівнять.
На всьому тут лежить її печать.
І як мені захочеться порою
Од цього наслання втекти,
Я знаю — всі путі
Закриті для рятунку перед мною.
І вже як не крути —
На звук лише єдиного імення
З грудей зітхання вирвуться у мене.
Канцоно, знаєш, що мої слова
Ні крапельки не годні передати,
Як я натерпівсь од Амура бід,
Гнобив би й далі гніт
Мене, якби не помисли крилаті.
І ось вам вочевидь:
Я лементом живу на цьому світі,
То й смерть звеліла скін мій відрочити.
СХХУІИ
Канцона
До італійських княжат
Італіє моя! Я знаю, марно
Гоїть речами рани,
Якими зранено твою прекрасну плоть.
Та все ж мовчать не стану
На Тибрі, і на Арно,
І тут на По, де пропадаю от.
Молю тебе, Господь,
На землю оберни пресвітле око
І змилуйся над бідним краєм,
Де боїще триває,
Криваве і жорстоке.
Скажи, мій пане, доки?
Відкрий, зм'ягчи і примири
Серця, що Марс убрав у крицю.
Хай істина хоча б з ції пори
З негідних уст моїх віститься!
О ви, кому талан примхливий
Під руку ниспослав чудовий люд,
Який для вас немов якесь маля, —
Чому товчеться це гультяйство тут?
Чому на рідних нивах
Чужинців розливається крівля?
Надія щось не те вам промовля,
Видющим заснітило очі:
Ті найманці готові
Свої кувати кови,
Продай-душа із віри знай регоче.
Отак вали охоче
Накотяться, зродившись у пустині,
Оселі мирні геть знесуть.
Хіба ж ми не повинні
Впинити їх? Інакше нам капут.
Турботлива природа од німоти
Поставила міцний, здавалось, щит,
Альпійський.