Книга пісень (Канцоньєре) - Сторінка 6

Та далась взнаки
Сліпа і безрозсудна ненасить.
І на здоровій плоті
Гнійні повикидало чиряки.
Ось так і вийшло, що вовки
Із вівцями живуть в одній кошарі.
І хто ж нас кривдить? Ця ж орда
Ґвалтівників без честі і стида.
Недарма Марій
Цій підлій тварі
Поров без роздуму живіт,
Не чула втоми і його рука,
І забував він їсти й пить,
Поки із кров'ю не стекла ріка.
Про Цезаря шкода і говорить,
Коли лилась на трави з їхніх жил
Гаряча кров із-під його заліз.
Яким лукавством нинішніх світил
Нам зав'язало світ?
Не так було колись,
Ці чвари завелись
При вас, країні несучи погубу.
За що ж когось розплатою карати —
Самі ви винуваті.
А що війна, признайтеся, вам люба,
То й щирите ви зуби
І кличете здаля
Тих, хто продав і кров, і душу.
І не злоріка, бачте, я,
Лише довести правду мушу.
Баварець і воює ненароком.
На смерть він пучку піднімає,
У хованки із нею ніби грати.
Чи є щось гірше од цього звичаю?
А ви крівцю ллєте потоком,
Рубаючись уперто і завзято.
Попробуйте з рання й до третіх чатів
Подумати, виходить так чого.
В неславі сам страхополох і винен.
Преславний пню латинян,
Жени цих зайд усіх до одного,
Кумиром не роби його
Для нашої породи.
А якщо він і вигляда сильнішим,
Не на природу,
А на нас недолік цей запишем.
Хіба ступив я не на ці терени?
Чи не у цім гнізді
Згодований? Не цьому краю
Віддав свої я сили молоді?
Чи ж інша батьківщина є у мене,
Земля, що стариків моїх ховає!
Дай Боже, щоб лиш без загаю
До вас дійшло це! Подивіться, як
Страждає люд в нужді останній
І прагне спочування
Од Бога і од вас. Подайте знак,
І тут же — чим вам не вояк! —
Підніме цнота зброю
Проти недолі у короткім герці,
Бо мужність із снагою
Іще не вмерли в італійськім серці.
Панове, час як іскорка мига,
Незчуєшся, життя вже пролетить.
І смерть нікому не дає вільготи.
Ви зараз тут, та уявіть відхід,
Коли душа, самотня і нага,
Опиниться на грізнім повороті.
Отож, як тут ви доти,
Облиште все лихе, дрібне й остиле,
То й вітер гожий
Вас скерувати зможе
Вже не на бешкет, а на гарне діло,
Щоб потім прогриміло
На весь наш білий світ
Діяння ваших рук або ума.
І будуть вас любить,
І в небо путь одкриється сама.
Ораціє моя,
Дотримуйся увічливого тону,
Бо ти вдаєшся до княжат,
Яким усі лише кадять
І гріють без кінця поклони.
Зате тебе, канцоно,
Почують ті,
Хто про добро уболіває щиро.
Тож ти повинна йти
І вимагати: миру! миру! миру!
СХХ1Х
Канцона
Поет нарікає на те, як важко
йому жити без донни
Од думи в думу, од шпиля на шпиль
Амур мене веде геть од шляхів
Протоптаних, веде кудись у хащі.
І там, де трапиться струмок чи тихий діл
Або тінистий серед гір масив,
Знаходить супокій душа боляща.
Амур, той знає краще,
Чому вона то рада, а то плаче,
І чом це на лиці поперемінно
З'являється одмінна міна,
Ховаючи під маску маску наче;
Умудрений, той говорити стане:
"Ба, він кохає, а чи ж він коханий?"
В високих горах і в дрімучій пущі
Знаходжу я якийсь передих. Оку
Ненависні людські оселі й ниви.
І раптом сум, здавалось, невсипущий,
На втіху обертається глибоку,
З якою знову я дивлюсь на діву,
І вже нетерпеливо
Покинуть рвуся цю солодку згубу.
І думаю: "А що, як сам Амур
Тебе рятує від сердечних бур —
Й, чужий собі, ти будеш іншим любий!"
І от нова сподіванка юнача:
"Тоді коли і як тебе побачу?"
У затінку узгір'їв або піній
Спиняюсь я і на якімсь бескетті
Малюю подумки прекрасний вид.
Коли ж прочнусь, зітхання спожаління
Розбуркала її всю неминуче,
Розжеврила у жилах зимну кров.
Щоб одмінилось любе личко знов,
Побігли сльози, як потоки з тучі,
Як у того, хто довго тебе мучить
І врешті відкликається на зов.
Щоб рожі серед снігу тиховій,
Розмаявши, відкрив слонову кість,
До мармуру подібну білизною.
Щоб спочивав на всьому погляд мій,
Допоки я, вже припізнілий гість,
Не розлучусь з дорогою земною.
СХХХІІ
Сумніви щодо природи кохання
Кохання це чи, може, щось иначе?
Мене то палить, то морозить знов.
Коли в нім благо — що ж так студить кров?
А як болить, то й радує одначе.
Як я палаю, чом від палу плачу?
Як захопивсь, не жалься на Любов.
На біль подібний її райський зов.
Страждання, страсті — ось вона що значить.
Позвав когось чи я коритись звик
Комусь?.. Скитаюсь баркою малою
По гриві хвиль, розгублений стерник,
Нешеретований, на знання не багатий,
Не знаючи, куди мені пристати.
У сквар — тремчу, зате горю зимою.
СХХХІІІ
Поет передає свої гризоти
за допомогою чотирьох
порівнянь
Підставлений Амуром я під стріли,
Як сонцю сніг, як вітрові імла,
Як віск огню. Ти, донно, там була.
Гукаю вас, а вам немає діла.
У вас з очей зненацька полетіла
Смертельна, щоб убить мене, стріла.
Від вас виходить, — думаю, зі зла, —
Вихр, сонце і вогонь осатаніло.
Думки — це стріли. Сонце — це ваш вид,
Огонь — бажання. Все це так кипить,
Засліплює, оглушує і коле.
І спів небесний, всі солодкі звуки,
Оскільки в них бринить сама розпука,
Мене не порятують вже ніколи.
СХХХІУ
Поет описує свою мізерію донні
Не мироносець я і не співець війни,
Тремчу і жду, палаю й крижанію,
Од всіх тікаю, й любі всі мені,
Ширяю в небі, в поросі дубію.
Сиджу в тюрмі, та ґрат нема в вікні,
Відкриті двері, та втікать не смію,
Не раб Амуру й не чужий, о ні,
Я без оков, та воля — тільки мрія.
Розбуркала її всю неминуче,
Розжеврила у жилах зимну кров.
Щоб одмінююсь любе личко знов,
Побігли сльози, як потоки з тучі,
Як у того, хто довго тебе мучить
І врешті відкликається на зов.
Щоб рожі серед снігу тиховій,
Розмаявши, відкрив слонову кість,
До мармуру подібну білизною.
Щоб спочивав на всьому погляд мій,
Допоки я, вже припізнілий гість,
Не розлучусь з дорогою земною.
СХХХІ1
Сумніви щодо природи кохання
Кохання це чи, може, щось иначе?
Мене то палить, то морозить знов.
Коли в нім благо — що ж так студить кров?
А як болить, то й радує одначе.
Як я палаю, чом від палу плачу?
Як захопивсь, не жалься на Любов.
На біль подібний її райський зов.
Страждання, страсті — ось вона що значить.
Позвав когось чи я коритись звик
Комусь?.. Скитаюсь баркою малою
По гриві хвиль, розгублений стерник,
Нешеретований, на знання не багатий,
Не знаючи, куди мені пристати.
У сквар — тремчу, зате горю зимою.
СХХХІІІ
Поет передає свої гризоти
за допомогою чотирьох
порівнянь
Підставлений Амуром я під стріли,
Як сонцю сніг, як вітрові імла,
Як віск огню. Ти, донно, там була.
Гукаю вас, а вам немає діла.
У вас з очей зненацька полетіла
Смертельна, щоб убить мене, стріла.
Від вас виходить, — думаю, зі зла, —
Вихр, сонце і вогонь осатаніло.
Думки — це стріли. Сонце — це ваш вид,
Огонь — бажання. Все це так кипить,
Засліплює, оглушує і коле.
І спів небесний, всі солодкі звуки,
Оскільки в них бринить сама розпука,
Мене не порятують вже ніколи.
СХХХІУ
Поет описує свою мізерію донні
Не мироносець я і не співець війни,
Тремчу і жду, палаю й крижанію,
Од всіх тікаю, й любі всі мені,
Ширяю в небі, в поросі дубію.
Сиджу в тюрмі, та ґрат нема в вікні,
Відкриті двері, та втікать не смію,
Не раб Амуру й не чужий, о ні,
Я без оков, та воля — тільки мрія.
Дивлюся без очей, кричу без язика,
Кирпату зву й сахаюсь: "Геть, мано!"
Себе ненавиджу й люблю істоту всяку.
Мені утіха — сум, а сміх — біда тяжка,
Життя і смерть мені те все одно, —
За все це, донно, вам моя подяка!
СХХХУ
Канцона
Поет порівнює себе з тим,
що в світі є найбільшою рідкістю
Химерне має буть,
Дивочне щось, чуденне,
Щоб це могло скидатися на мене.
Ось звідки появивсь, Амуре, я.
В країні, де займається зоря,
Пташина дивна там літає,
Одна одинцем, бо дружка немає,
Од самогубства оживать встига.
Отак, самотня, і моя жага,
Високими стремліннями повита,
До сонця у блаженстві повертає
І зараз же згасає,
Щоб знов палать без того, щоб втолити.
Горить, згорає, щоби відродиться,
Як диво-птиця, славна із славут.
Могутній риф стоїть
В індійськім морі, й, звісно, притягає
Залізо він до себе, й одриває
Його од дерева, й рокує не один
Кораблик на загин.
Так серед сліз у глибині чудова скеля
Вкоротить вік мій невеселий.
Мене утопить із гордині,
Бо у душі моїй віднині
Немає серця, одне одне
Не вкриють. І скалі любіш молоть
Замість заліза плоть.
Отож мене і тягне у безодню,
Готуючи мені страшну могилу,
Мій камінь милий, цей живий магніт.
Є землі на полуднє,
Де мешкає сумирний звір,
Ласкавий, тихий, та не вір
Його очам, бо в тих зіницях
Урочина і смерть таїться.
Аби не вразив той пристріт,
Переглядаться з ним не слід,
А в іншому — турботи мало.
Ось лише я, зухвалий,
Затято, з непохибністю сліпою
Уже на хресний шлях ступив,
Несе мене порив,
На гибель наражаючи, до тої,
Хто зором і небесним ликом кличе,
Мій янгол чарівничий, неосудний.
Опівдні ключ струмить,
Який од сонця іменем походить,
А тільки ніч заходить,
Вода кипить, а вранці — крижана.
(Що холодніш вона,
То вище сонце в небі.)
Я слізну воду теж точу із себе
Подібно до живця.
Лиш день дійде кінця,
І погляд мій живого сонця не застане,
Я весь горю,
Та тільки вздрю
Моє світило — серце в'яне.
Та ти, я бачу, геть змінився, друже:
Тремтиш од стужі, обернувшись в лід.
Ключ ще в Епірі б'є,
Як це відомо з опису, холодний,
Усяку він загашену походню
Запалює, запалену вгаша.
Огню любовного моя душа
Тоді не дознавала,
Та спалахнула палом,
Зітханнями заходячись уся,
Коли явилась зимна їй краса.
Побачивши полум'яну огнину,
Розчулилось би й серце кам'яне,
Але палій підпалить і дмухне,
Аби її задути в ту ж хвилину.
Отак палила серце і гасила
Не раз ця сила, джерело моє.
Дзюркочуть два ключі
На острові Везіння. Як схилиться
І з першого напиться,
Умреш зі сміхом, з другого пиття
Поверне до життя.
Я теж хотів би весело піти,
Та тільки на щасливій цій путі
Я визволу не бачу від зажур.
Отож мовчи, Амур,
До темних нір похмурих мій вожатий,
Про той живець, що повний до країв,
А надто вже тоді, як час наспів
Світилу із Тільцем лягати спати;
Як сльози вже течуть безперестану
І серце в'яне, душу всю рвучи.
Якщо, канцоно, хтось
Спита про мене, скажеш: з-під бескеття
Народжується в долах Сорги плин,
Там він один,
А з ним Амур і є ще третій —
Тієї образ, від якої гине,
Бо сиротині лиш тікати довелось.
СХХХУІ
Інвективи проти Авіньйона
Бий тебе грім, гріховний град, коли ж
З дубів і рік, — ось звідки тії статки, —
Придумав ти збирати ще й податки,
Лахва не бідним, а багатим лиш.
Кубло підступства і брехні, бо ти ж
Заводив скрізь нелюдяні порядки,
Ти винопій, про честь якусь — ні гадки,
Ти похоті даєш останній гріш.
Тут у танок пускає Вельзевул
Дів і дідів, розледащілих духом,
Серед дзеркал-вогнів і під оргійний гул.
А от раніш не так тобі велося,
Коли ти брів у стужу голий-босий.
Тепер ти труїш Господа сопухом.
СХХХУІІ
Той самий сюжет
Гріхом-мерзотою набитий без ощади,
Прорвав свій міх злочинний Вавилон:
Венеру й Вакха вихваля він, он,
А не благого Зевса і Палладу.
Нового з нетерпцем чекаю ладу!
Невдовзі, як приписує закон,
Новий султан уже посяде трон
І добру славу поверне Багдаду.
І гнитимуть розкидані кумири,
І капища погані упадуть,
Страж згине, спопелівши, у вогні.
Добром зігріті, інші душі щирі
На землю нашу знову принесуть
Вік золотий, що був ув оні дні.
СХХХУІН
Той самий сюжет
Храм єресі, розсадник заборон,
Криниця болещів, оселя злого гніву,
Усе, що прикре, шо нудне й спесиве,
Давніше Рим, а нині Вавилон.
Шахрайства горен, що пожер закон
І роззявляє знов несите зіво,
Ад для живих, велике буде диво,
Як не змете Спаситель цей притон.
Збудований в мізерії убогій,
На зодчих підіймаєш ти свій ріг,
Бахурцю! А спираєшся ж на кого?
На друзів гуль? На те, що приберіг
Свої скарби? Нема вже Константина,
Але тебе і сам харпак відкине.
СХХХІХ
Своїм відсутнім друзям
Коли бажання розгортає крила,
Аби до вас, о друзі, полетіть,
Звершити не дає мені політ
Фортуна невблаганна і всесила.
Та серця, хоч би як вона хотіла,
Не втримати.