Комедія помилок - Сторінка 2
- Вільям Шекспір -
О, від вас
На голові я справді марки маю.
Від пані ж кілька марок є на плечах,
Та все ж тут тисячі не набереться.
Коли б їх вашій милості вертав я,
То ви б їх так терпляче не приймали.
АНТІФОЛ СІР. Від пані, дурню? Від якої пані?
ДРОМІО ЕФ. Дружини ж вашої й моєї пані,
Що вашу милість в "Феніксі" чекає
І постує, ждучи вас на обід,
І просить поспішити до обіду.
АНТІФОЛ СІР. Ти що, глузуєш з мене просто в очі,
Хоч я тобі й заборонив? То на ж,-
Ось маєш, пане шалапуте! Маєш!
(Б'є його)
ДРОМІО ЕФ. Та що ви, пане?! Що ви, схаменіться,
Бо дремену я звідси!
(Тікає)
АНТІФОЛ СІР. їй же богу,
Хтось обмахорив йолопа цього
І спритно видурив у нього гроші.
В цім місті, кажуть, сила волоцюг,
Майстерних шахраїв, що очі сліплять,
Чарівників, що плутають думки,
Відьбм, що душу й тіло убивають,
У машкарах лукавців язикатих
Та інших, що погрузли у гріхах.
Якщо це так, то треба швидше їхать!
Піду в "Кентавр" негідника шукати;
Боюсь,— він грошей не зумів сховати!
(Виходить)
ДІЯ ДРУГА
СЦЕНА 1
Майдан.
Входять Адріана й Люціана.
АДРІАНА Додому не вертаються ні муж мій,
Ані слуга, що я його послала,
Щоб якнайшвидше пана розшукав!
Вже десь година друга, Люціано.
ЛЮЦІАНА Як запросив його котрийсь купець,
То з ринку він пішов кудись обідать.
Ходімо, сестро люба, й ми до столу,
І заспокойся зовсім, чоловік —
Володар над свободою своєю,
А час — то їх володар, і, йому
Покірні завжди, йдуть вони й приходять.
Вам треба буть терплячою, сестрице.
АДРІАНА Чого в них волі більш, ніж в нас,— цікаво?
ЛЮЦІАНА Бо поза домом мають різні справи.
АДРІАНА Зроблю так я,— він вибухне, мов порох!
ЛЮЦІАНА О, знай, що він — твоєї волі шори...
АДРІАНА У шорах може лиш осел ходити.
ЛЮЦІАНА Свавільні вчинки горе буде бити.
Поглянь кругом: живе усе в покорі,-
Чи в небі то, чи на землі, чи в морі;
І звірі, й риби, і крилаті птиці
Самцям своїм повинні всі коритись;
В мужчині ж більше бога, й він царює,
І світом всім, і морем він керує,
Душею вищий він за всіх тварин,
За риб, за птахів розумніший він,-
Скоряється йому також дружина:
Отож і ти скоритися повинна.
АДРІАНА Сама ж без мужа — рабства уникаєш!
ЛЮЦІАНА Ні, шлюбне ложе, знай, мене лякає.
АДРІАНА Скажи, а ти б корилась, шлюб узявши?
ЛЮЦІАНА Як полюблю, коритимуся завше.
АДРІАНА А став би він до іншої вчащати?
ЛЮЦІАНА Без докору мені його стрічати.
АДРІАНА Лиш хто спокійний, той терпіння має,
Той лагідний, хто прикростей не знає.
Всіх, що голосять, вражені бідою,
Ми хочемо словами заспокоїть;
Коли б же ми самі отак страждали,
То, мабуть, ми ще й гірше б закричали;
Отак і ти, що мужа ще не маєш
І всіх образ гірких не відчуваєш,-
Ти намагаєшся за всяку ціну
Навчить мене терпіння в цю хвилину;
Якби ж тобі вчинили цю образу,
Ти втратила б дурне терпіння зразу.
ЛЮЦІАНА Гаразд, на спробу одружусь колись;
Твій муж десь близько: ось слуга,— дивись!
Входить Дроміо Ефеський.
АДРІАНА Скажи, чи тут уже твій пан-забарник?
ДРОМІО ЕФ. Ні, тут його немає, а проте руки його побували
отут, на моїй голові; найкращий тому доказ — мої вуха.
АДРІАНА Ти говорив із ним? Що він сказав?
ДРОМІО ЕФ. Од слів його болять у мене вуха.
Ну ж і рука!.. Я ледве щось утямив.
ЛЮЦІАНА Хіба він говорив так неясно, що ти не міг його
зрозуміти?
ДРОМІО ЕФ. Ні, він бився так ясно, що мені аж свічки в
очах засвітилися; а воднораз так неясно, що я ледве-ледве з того
щось уторопав.
АДРІАНА Скажи ж, прошу, чи він іде додому?
Мабуть, він хоче догодить дружині.
ДРОМІО ЕФ. Сказився мій господар, як рогатий...
АДРІАНА Рогатий?!
ДРОМІО ЕФ. Так. Але мов бик, не муж!
його додому я прошу обідать,
А він у мене грошей вимага:
"Вже час іти обідати",— кажу я;
"Де золото поділось?" — каже він;
"Печеня ваша пригорить",— кажу я;
"Де золото поділось?" — каже він;
"Чи ви додому йтимете?" — кажу я;
"Де золото поділось? — каже він.
"Мерзотнику, де гроші, ті, що дав я?!"
"Таж порося,— кажу я,— пригоріло";
"Де золото поділось?" — каже він;
"Моя ласкава пані..." — я кажу;
"На шибеницю ту ласкаву пані!
Я жодної не знаю. Хай їй біс".
ЛЮЦІАНА Хто так сказав?
ДРОМІО ЕФ. Таж мій господар, пані.
"Не знаю,— каже він,— ні дому я,
Ані жони, ні пані!" й через те
Доручення, що виконати мав
Лише язик мій, дякуючи пану,
Тепер на плечах я несу додому,
Бо, врешті, він мені їх відчухрав.
АДРІАНА Вертайсь назад, негіднику, мерщій,
І приведи його додому!
ДРОМІО ЕФ. Як?
Вертатися назад, щоб він мене
Удруге гнав додому стусанами?
Ні, бога ради, хай біжить хтось інший!
АДРІАНА Назад, негідний рабе, а як ні,
Розкраю навпіл я твою макітру.
ДРОМІО ЕФ. А він його києм своїм покропить,
І сподоблюсь я через вас вінця.
АДРІАНА Геть, дурню язикатий! Ну, біжи
І приведи господаря додому!
ДРОМІО ЕФ. Невже ж для вас я круглий м'яч, що ви
Так підкидаєте мене ногами?
Ви звідси женете, а він сюди;
Коли я маю вам іще служити,
Вам слід би шкірою мене обшити.
(Виходить)
ЛЮЦІАНА Соромся, сестро,— гнів тебе спотворив.
АДРІАНА Напевне, він коханок розважає,
В той час як усмішки лиш прагну я.
Коли зів'яла вже краса моя
І рожі щік,— то він тут завинив;
Чи ж я нудна? Чи розум мій ступів?
Якщо дотепності я розучилась
І жвавості в розмові,— спричинилась
Лише його байдужість зла до того,
Що схожа я до мармуру твердого.
Чи їх убрання так його чарує?
Не винна я: все ж в і н мені купує!
Які ще вади у мені вражають,
Що спричинив не він? Коли зникають
Мої принади — то його вина!
Усмішка сонячна його одна
Враз воскресить мою красу зів'ялу;
Але йому — мене вже надто мало...
Мов олень дикий, він з припони рветься
І поза домом десь собі пасеться.
ЛЮЦІАНА То мучать ревнощі тебе! Фі, досить!
АДРІАНА Ці муки можуть лиш бездушні зносить!..
Десь інша вже йому милує очі,
Бо чом же тут сидіти він не хоче?
Він ланцюжка купить пообіцяв;
Якби ж цього лиш він не пам'ятав!
А то й від ложа він свого тікає!
Й клейнод красу свою, бува, втрачає,
Як не оправ, і золото псується,
Коли за нього часто хтось береться;
Ну, а людей — брехня й розпуста губить.
Коли краси моєї він не любить,
Сльозами я сліди її зітру.
І плакатиму, доки не помру!
ЛЮЦІАНА О, скільки дурнів так безглуздо тужать
І ревнощам безумним вірно служать!
Виходять.
СЦЕНА 2
Там само.
Входить Антіфол Сіракузький.
АНТІФОЛ СІР. Все золото, що Дроміо я дав,
Лежить в "Кентаврі" ціле, мій же блазень
Блукає десь, шукаючи мене.
Виходить так,— та й каже це господар,-
Не міг я з Дромйо говорить, відколи
Я вперше відіслав його... Та ось він!
Входить Дроміо Сіракузький.
Ну, друже мій? Минув веселий гумор?
Як любиш стусани, то' знов жартуй!
Не знаєш ти "Кентавра"? Не давав
Тобі я золота? Тебе послала
По мене пані — на обід покликать?
Я в "Феніксі" живу? Скажи, чи з глузду,
Бува, не з'їхав ти в той час, коли
Безглуздо так мені відповідав?
ДРОМІО СІР. Відповідав? Коли ж це, пане мій?
АНТІФОЛ СІР. Ось саме тут,— тому лиш півгодини.
ДРОМІО СІР. Та я вас і не бачив ще відтоді,
Як золото мені ви наказали
Додому звідси віднести в "Кентавр".
Аміфол Сір. А ти ж казав, шахраю, що тобі
Не віддавав я золота, й молов
Все про якусь там пані й про обід;
Я сподіваюсь, добре ти відчув,
Як це мені припало до вподоби.
ДРОМІО СІР. Я тішуся, що бачу вас веселим;
Що означа цей жарт? Скажіть-бо, пане!
АНТІФОЛ СІР. Глузуєш з мене знов? Смієшся в очі?
Гадаєш, я жартую? Маєш!.. Ще раз!
(Б'є його)
ДРОМІО СІР. Стривайте, пане, бога ради!.. Жарт ваш
Стає серйозним надто!.. Чим же я
Такої плати заслужив у вас?
АНТІФОЛ СІР. Лиш через те, що часом я з тобою
Поблажливо, як з блазнем, поведуся,
Погомоню,— глузуєш ти зухвало
З моєї доброти й нахабно лізеш
Із жартами в поважний час до мене.
Як сяє сонце, хай собі танцюють
Веселі комарі, проте в щілини
Хай лізуть, як воно проміння згасить.
Коли зі мною хочеш жартувати,-
Глянь спершу на лице моє й поводься
За виразом його, а ні — то я
Втовкмачу це в твою малу макітру!
ДРОМІО СІР. Макітру, кажете? Я волів би, щоб мій мозок міс-
тився в голові, а не в макітрі, і щоб ви перестали товкти мене;
а якщо ви не припините атак, то доведеться мені добре укріпити
ту фортецю або шукати розуму в хребті. А проте зробіть ласку,
пане, скажіть, за що ви мене віддубасили?
АНТІФОЛ СІР. Хіба ти сам не знаєш?
ДРОМІО СІР. Нічогісінько, пане; знаю тільки, що ви мене від-
дубасили.
АНТІФОЛ СІР. І ти хочеш, щоб я сказав тобі — чому?
ДРОМІО СІР. Авжеж, пане, і за що; бо, як то кажуть, кожне
"чому" має своє "тому".
АНТІФОЛ СІР. За те, що кпив із мене, і тому,
Що вдруге намагався це зробити.
ДРОМІО СІР. Чи ще кого отак нізащо бито?
"За що" й "тому" — безглуздя цілковите...
Та добре, пане, дякую красненько.
АНТІФОЛ СІР. Ти дякуєш мені? За що?
ДРОМІО СІР. Та за оте дещо, пане, що ви його дали мені
за ніщо!
АНТІФОЛ СІР. Я відшкодую тебе іншим разом і за дещо не
дам тобі нічого. Проте скажи мені, чи не час обідати?
ДРОМІО СІР. Ні, пане, я гадаю, що м'ясу ще бракує того, що
я вже одержав.
АНТІФОЛ СІР. Дозволь же запитати: чого саме?
ДРОМІО СІР. Його не досить бито.
АНТІФОЛ СІР. То нічого, печеня буде не досить м'яка, та й
тільки.
ДРОМІО СІР. Тоді прошу вас, не їжте тієї печені.
АНТІФОЛ СІР. Чому?
ДРОМІО СІР. Бо ви розгніваєтеся, що м'яса не побито як
слід, і знову почнете товкти мене.
АНТІФОЛ СІР. Що ж поробите, пане! Навчіться жартувати
вчасно; на все свій час.
ДРОМІО СІР. Наважився б я заперечить, але боюся, щоб ви
знову не розгнівались.
АНТІФОЛ СІР. Яким же чином заперечить?
ДРОМІО СІР. Таким же ясним, як ясний лисий череп старого
батька Часу.
АНТІФОЛ СІР. Кажи. Послухаємо.
ДРОМІО СІР. Немає часу для того, щоб вернути волосся тому,
хто волею природи облисів.
АНТІФОЛ СІР. А хіба немає жодного засобу повернути собі
волосся?
ДРОМІО СІР. Та, мабуть, є один засіб — купити перуку, але
таким чином повернеш собі волосся, відібравши його в іншої
людини.
АНТІФОЛ СІР. А чому час такий скупий на волосся, коли
взагалі волосся так багато?
ДРОМІО СІР. Це, бачте, тому, що волосся — благословення,
яким час обдарував тварин; що ж до людей, то він відбирає в
них стільки волосся, скільки додає їм розуму.
АНТІФОЛ СІР. Адже ж є багато людей, які мають далеко
більше волосся, ніж розуму.
ДРОМІО СІР. Проте немає жодного, кому забракло б розуму
втратити своє волосся.
АНТІФОЛ СІР. Але ж ти щойно зробив висновок, що волосаті
люди дурніші за інших?
ДРОМІО СІР.
На голові я справді марки маю.
Від пані ж кілька марок є на плечах,
Та все ж тут тисячі не набереться.
Коли б їх вашій милості вертав я,
То ви б їх так терпляче не приймали.
АНТІФОЛ СІР. Від пані, дурню? Від якої пані?
ДРОМІО ЕФ. Дружини ж вашої й моєї пані,
Що вашу милість в "Феніксі" чекає
І постує, ждучи вас на обід,
І просить поспішити до обіду.
АНТІФОЛ СІР. Ти що, глузуєш з мене просто в очі,
Хоч я тобі й заборонив? То на ж,-
Ось маєш, пане шалапуте! Маєш!
(Б'є його)
ДРОМІО ЕФ. Та що ви, пане?! Що ви, схаменіться,
Бо дремену я звідси!
(Тікає)
АНТІФОЛ СІР. їй же богу,
Хтось обмахорив йолопа цього
І спритно видурив у нього гроші.
В цім місті, кажуть, сила волоцюг,
Майстерних шахраїв, що очі сліплять,
Чарівників, що плутають думки,
Відьбм, що душу й тіло убивають,
У машкарах лукавців язикатих
Та інших, що погрузли у гріхах.
Якщо це так, то треба швидше їхать!
Піду в "Кентавр" негідника шукати;
Боюсь,— він грошей не зумів сховати!
(Виходить)
ДІЯ ДРУГА
СЦЕНА 1
Майдан.
Входять Адріана й Люціана.
АДРІАНА Додому не вертаються ні муж мій,
Ані слуга, що я його послала,
Щоб якнайшвидше пана розшукав!
Вже десь година друга, Люціано.
ЛЮЦІАНА Як запросив його котрийсь купець,
То з ринку він пішов кудись обідать.
Ходімо, сестро люба, й ми до столу,
І заспокойся зовсім, чоловік —
Володар над свободою своєю,
А час — то їх володар, і, йому
Покірні завжди, йдуть вони й приходять.
Вам треба буть терплячою, сестрице.
АДРІАНА Чого в них волі більш, ніж в нас,— цікаво?
ЛЮЦІАНА Бо поза домом мають різні справи.
АДРІАНА Зроблю так я,— він вибухне, мов порох!
ЛЮЦІАНА О, знай, що він — твоєї волі шори...
АДРІАНА У шорах може лиш осел ходити.
ЛЮЦІАНА Свавільні вчинки горе буде бити.
Поглянь кругом: живе усе в покорі,-
Чи в небі то, чи на землі, чи в морі;
І звірі, й риби, і крилаті птиці
Самцям своїм повинні всі коритись;
В мужчині ж більше бога, й він царює,
І світом всім, і морем він керує,
Душею вищий він за всіх тварин,
За риб, за птахів розумніший він,-
Скоряється йому також дружина:
Отож і ти скоритися повинна.
АДРІАНА Сама ж без мужа — рабства уникаєш!
ЛЮЦІАНА Ні, шлюбне ложе, знай, мене лякає.
АДРІАНА Скажи, а ти б корилась, шлюб узявши?
ЛЮЦІАНА Як полюблю, коритимуся завше.
АДРІАНА А став би він до іншої вчащати?
ЛЮЦІАНА Без докору мені його стрічати.
АДРІАНА Лиш хто спокійний, той терпіння має,
Той лагідний, хто прикростей не знає.
Всіх, що голосять, вражені бідою,
Ми хочемо словами заспокоїть;
Коли б же ми самі отак страждали,
То, мабуть, ми ще й гірше б закричали;
Отак і ти, що мужа ще не маєш
І всіх образ гірких не відчуваєш,-
Ти намагаєшся за всяку ціну
Навчить мене терпіння в цю хвилину;
Якби ж тобі вчинили цю образу,
Ти втратила б дурне терпіння зразу.
ЛЮЦІАНА Гаразд, на спробу одружусь колись;
Твій муж десь близько: ось слуга,— дивись!
Входить Дроміо Ефеський.
АДРІАНА Скажи, чи тут уже твій пан-забарник?
ДРОМІО ЕФ. Ні, тут його немає, а проте руки його побували
отут, на моїй голові; найкращий тому доказ — мої вуха.
АДРІАНА Ти говорив із ним? Що він сказав?
ДРОМІО ЕФ. Од слів його болять у мене вуха.
Ну ж і рука!.. Я ледве щось утямив.
ЛЮЦІАНА Хіба він говорив так неясно, що ти не міг його
зрозуміти?
ДРОМІО ЕФ. Ні, він бився так ясно, що мені аж свічки в
очах засвітилися; а воднораз так неясно, що я ледве-ледве з того
щось уторопав.
АДРІАНА Скажи ж, прошу, чи він іде додому?
Мабуть, він хоче догодить дружині.
ДРОМІО ЕФ. Сказився мій господар, як рогатий...
АДРІАНА Рогатий?!
ДРОМІО ЕФ. Так. Але мов бик, не муж!
його додому я прошу обідать,
А він у мене грошей вимага:
"Вже час іти обідати",— кажу я;
"Де золото поділось?" — каже він;
"Печеня ваша пригорить",— кажу я;
"Де золото поділось?" — каже він;
"Чи ви додому йтимете?" — кажу я;
"Де золото поділось? — каже він.
"Мерзотнику, де гроші, ті, що дав я?!"
"Таж порося,— кажу я,— пригоріло";
"Де золото поділось?" — каже він;
"Моя ласкава пані..." — я кажу;
"На шибеницю ту ласкаву пані!
Я жодної не знаю. Хай їй біс".
ЛЮЦІАНА Хто так сказав?
ДРОМІО ЕФ. Таж мій господар, пані.
"Не знаю,— каже він,— ні дому я,
Ані жони, ні пані!" й через те
Доручення, що виконати мав
Лише язик мій, дякуючи пану,
Тепер на плечах я несу додому,
Бо, врешті, він мені їх відчухрав.
АДРІАНА Вертайсь назад, негіднику, мерщій,
І приведи його додому!
ДРОМІО ЕФ. Як?
Вертатися назад, щоб він мене
Удруге гнав додому стусанами?
Ні, бога ради, хай біжить хтось інший!
АДРІАНА Назад, негідний рабе, а як ні,
Розкраю навпіл я твою макітру.
ДРОМІО ЕФ. А він його києм своїм покропить,
І сподоблюсь я через вас вінця.
АДРІАНА Геть, дурню язикатий! Ну, біжи
І приведи господаря додому!
ДРОМІО ЕФ. Невже ж для вас я круглий м'яч, що ви
Так підкидаєте мене ногами?
Ви звідси женете, а він сюди;
Коли я маю вам іще служити,
Вам слід би шкірою мене обшити.
(Виходить)
ЛЮЦІАНА Соромся, сестро,— гнів тебе спотворив.
АДРІАНА Напевне, він коханок розважає,
В той час як усмішки лиш прагну я.
Коли зів'яла вже краса моя
І рожі щік,— то він тут завинив;
Чи ж я нудна? Чи розум мій ступів?
Якщо дотепності я розучилась
І жвавості в розмові,— спричинилась
Лише його байдужість зла до того,
Що схожа я до мармуру твердого.
Чи їх убрання так його чарує?
Не винна я: все ж в і н мені купує!
Які ще вади у мені вражають,
Що спричинив не він? Коли зникають
Мої принади — то його вина!
Усмішка сонячна його одна
Враз воскресить мою красу зів'ялу;
Але йому — мене вже надто мало...
Мов олень дикий, він з припони рветься
І поза домом десь собі пасеться.
ЛЮЦІАНА То мучать ревнощі тебе! Фі, досить!
АДРІАНА Ці муки можуть лиш бездушні зносить!..
Десь інша вже йому милує очі,
Бо чом же тут сидіти він не хоче?
Він ланцюжка купить пообіцяв;
Якби ж цього лиш він не пам'ятав!
А то й від ложа він свого тікає!
Й клейнод красу свою, бува, втрачає,
Як не оправ, і золото псується,
Коли за нього часто хтось береться;
Ну, а людей — брехня й розпуста губить.
Коли краси моєї він не любить,
Сльозами я сліди її зітру.
І плакатиму, доки не помру!
ЛЮЦІАНА О, скільки дурнів так безглуздо тужать
І ревнощам безумним вірно служать!
Виходять.
СЦЕНА 2
Там само.
Входить Антіфол Сіракузький.
АНТІФОЛ СІР. Все золото, що Дроміо я дав,
Лежить в "Кентаврі" ціле, мій же блазень
Блукає десь, шукаючи мене.
Виходить так,— та й каже це господар,-
Не міг я з Дромйо говорить, відколи
Я вперше відіслав його... Та ось він!
Входить Дроміо Сіракузький.
Ну, друже мій? Минув веселий гумор?
Як любиш стусани, то' знов жартуй!
Не знаєш ти "Кентавра"? Не давав
Тобі я золота? Тебе послала
По мене пані — на обід покликать?
Я в "Феніксі" живу? Скажи, чи з глузду,
Бува, не з'їхав ти в той час, коли
Безглуздо так мені відповідав?
ДРОМІО СІР. Відповідав? Коли ж це, пане мій?
АНТІФОЛ СІР. Ось саме тут,— тому лиш півгодини.
ДРОМІО СІР. Та я вас і не бачив ще відтоді,
Як золото мені ви наказали
Додому звідси віднести в "Кентавр".
Аміфол Сір. А ти ж казав, шахраю, що тобі
Не віддавав я золота, й молов
Все про якусь там пані й про обід;
Я сподіваюсь, добре ти відчув,
Як це мені припало до вподоби.
ДРОМІО СІР. Я тішуся, що бачу вас веселим;
Що означа цей жарт? Скажіть-бо, пане!
АНТІФОЛ СІР. Глузуєш з мене знов? Смієшся в очі?
Гадаєш, я жартую? Маєш!.. Ще раз!
(Б'є його)
ДРОМІО СІР. Стривайте, пане, бога ради!.. Жарт ваш
Стає серйозним надто!.. Чим же я
Такої плати заслужив у вас?
АНТІФОЛ СІР. Лиш через те, що часом я з тобою
Поблажливо, як з блазнем, поведуся,
Погомоню,— глузуєш ти зухвало
З моєї доброти й нахабно лізеш
Із жартами в поважний час до мене.
Як сяє сонце, хай собі танцюють
Веселі комарі, проте в щілини
Хай лізуть, як воно проміння згасить.
Коли зі мною хочеш жартувати,-
Глянь спершу на лице моє й поводься
За виразом його, а ні — то я
Втовкмачу це в твою малу макітру!
ДРОМІО СІР. Макітру, кажете? Я волів би, щоб мій мозок міс-
тився в голові, а не в макітрі, і щоб ви перестали товкти мене;
а якщо ви не припините атак, то доведеться мені добре укріпити
ту фортецю або шукати розуму в хребті. А проте зробіть ласку,
пане, скажіть, за що ви мене віддубасили?
АНТІФОЛ СІР. Хіба ти сам не знаєш?
ДРОМІО СІР. Нічогісінько, пане; знаю тільки, що ви мене від-
дубасили.
АНТІФОЛ СІР. І ти хочеш, щоб я сказав тобі — чому?
ДРОМІО СІР. Авжеж, пане, і за що; бо, як то кажуть, кожне
"чому" має своє "тому".
АНТІФОЛ СІР. За те, що кпив із мене, і тому,
Що вдруге намагався це зробити.
ДРОМІО СІР. Чи ще кого отак нізащо бито?
"За що" й "тому" — безглуздя цілковите...
Та добре, пане, дякую красненько.
АНТІФОЛ СІР. Ти дякуєш мені? За що?
ДРОМІО СІР. Та за оте дещо, пане, що ви його дали мені
за ніщо!
АНТІФОЛ СІР. Я відшкодую тебе іншим разом і за дещо не
дам тобі нічого. Проте скажи мені, чи не час обідати?
ДРОМІО СІР. Ні, пане, я гадаю, що м'ясу ще бракує того, що
я вже одержав.
АНТІФОЛ СІР. Дозволь же запитати: чого саме?
ДРОМІО СІР. Його не досить бито.
АНТІФОЛ СІР. То нічого, печеня буде не досить м'яка, та й
тільки.
ДРОМІО СІР. Тоді прошу вас, не їжте тієї печені.
АНТІФОЛ СІР. Чому?
ДРОМІО СІР. Бо ви розгніваєтеся, що м'яса не побито як
слід, і знову почнете товкти мене.
АНТІФОЛ СІР. Що ж поробите, пане! Навчіться жартувати
вчасно; на все свій час.
ДРОМІО СІР. Наважився б я заперечить, але боюся, щоб ви
знову не розгнівались.
АНТІФОЛ СІР. Яким же чином заперечить?
ДРОМІО СІР. Таким же ясним, як ясний лисий череп старого
батька Часу.
АНТІФОЛ СІР. Кажи. Послухаємо.
ДРОМІО СІР. Немає часу для того, щоб вернути волосся тому,
хто волею природи облисів.
АНТІФОЛ СІР. А хіба немає жодного засобу повернути собі
волосся?
ДРОМІО СІР. Та, мабуть, є один засіб — купити перуку, але
таким чином повернеш собі волосся, відібравши його в іншої
людини.
АНТІФОЛ СІР. А чому час такий скупий на волосся, коли
взагалі волосся так багато?
ДРОМІО СІР. Це, бачте, тому, що волосся — благословення,
яким час обдарував тварин; що ж до людей, то він відбирає в
них стільки волосся, скільки додає їм розуму.
АНТІФОЛ СІР. Адже ж є багато людей, які мають далеко
більше волосся, ніж розуму.
ДРОМІО СІР. Проте немає жодного, кому забракло б розуму
втратити своє волосся.
АНТІФОЛ СІР. Але ж ти щойно зробив висновок, що волосаті
люди дурніші за інших?
ДРОМІО СІР.