Координати чудес - Сторінка 23

Всі і вся помирають, Кармоді, байдуже, ким і чим хто харчується.

— Ти кепкуєш з мене! — завив Кармоді.— Якби ти справді себе поїдав, то за тиждень у могилу б лягав.

— Деякі комахи живуть однісінький день,— сказав Виграш.— Отже, нам, виграшам, як бачиш, поталанило, ми довгожителі. Затям собі, що більше ми споживаємо, то менше нас треба годувати і на довше вистачає запасів їжі. А час у самоїдстві відіграє значну роль. Більшість виграшів ще в дитинстві з'їдає своє майбутнє, залишаючи свій організм неторканим до повного визрівання.

— Як це вони з'їдають своє майбутнє?

— Не можу пояснити. Просто з'їдаємо, й усе. Я, наприклад, зжер те своє тіло, яке б могло бути в мене між вісімдесятим і дев'яносто другим роками мого життя,— це, до речі, вже старечі літа і радості від них уже ніякої. Тепер, перевівши самоспоживання на карткову систему, сподіваюся дотягти до сімдесяти років.

— В мене вже в голові замакітрилось,— сказав Кармоді,— аж нудити починає.

— Справді? — обурився Виграш.— Ну й нерви! Нудити! Кровожерний різнику, скільки відрубів тварин поглинув ти за своє життя? Скільки зжер безборонних яблук? Скільки салату бездушно зірвав на грядці? Мені, будь певен, трапилося з'їсти лише якогось оріті, але Судного Дня ти ще станеш перед чередами тих, кого ти зжер! Вони, Кармоді, стоятимуть перед тобою: сотні карооких корів, тисячі безборонних курей, нескінченні череди лагідних ягнят, не кажучи вже про ліси окрадених фруктових дерев та акри сплюндрованих городів. Я заплачу за спожитого оріті, але як тобі заглушити передсмертні зойки тварин і плодів, якими ти харчувався? Як, Кармоді, як?

— Заткай пельку! — попросив Кармоді.

— Ох, нехай уже,— похнюплено погодився Виграш.

— Їм, бо мушу, Я частина природи. Оце й усе пояснення.

— Ну, що хочеш, те й кажи.

— А я, нехай йому біс, уже сказав! А тепер ти замовкнеш нарешті й даси мені зосередитись?

— Слова більше не почуєш. Тільки можна спитати: на чому ти хочеш зосередитися?

— Це місто дуже схоже на моє рідне,— пояснив Кармоді.— Намагаюся з'ясувати: воно чи не воно?

— Невже так важко? Хто ж не впізнає рідного міста?

— Коли я тут жив, то не дуже до нього придивлявся. А відколи виїхав, то, мабуть, не згадував.

— Коли сам не добереш, де твій дім, а де не твій, ніхто вже не добере. Сподіваюсь ти це пам'ятаєш?

— Пам'ятаю,— зітхнув Кармоді й поволі закрокував по Мейплвуд-авеню. Раптом він з жахом усвідомив, що йому ніколи не пощастить відшукати рідного дому.

РОЗДІЛ 27

Йдучи, Кармоді розглядався, а розглядаючись, підмічав. Усе було таким, яким і повинно бути. В Мейплвудському театрі сьогодні показували "Сагу Елефантини", італо-французький пригодницький фільм Жака Мара, блискучого молодого режисера, що вже подарував світові зворушливу "Пісню моїх ран" і хвацьку комедію "Париж о чотирнадцятій". Перед початком виступала — "проїздом і тільки один раз" — нова вокальна група "Яконнен і Фунгі".

— Фільм, здається, цікавий,— сказав Кармоді.

— Не для мене,— кинув Виграш.

Кармоді зупинився біля галантереї Марвіна, заглянув у вітрину. Побачив мокасини й напівкеди, джинси з торочками "собача шарпанина", нашийні хустини з легковажними малюнками, білі сорочки з відкладними комірцями. Поряд, у крамниці канцтоварів, кинув оком на свіжий "Кольєрс", погортав "Ліберті", зауважив ще "Мансі", "Чорного кота" і "Шпигуна". Якраз надійшов ранішній випуск "Сан". (Тижневики і газети, що давно припинили своє існування.)

— Ну? — запитав Виграш.— Твоє місто?

— Рано казати,— відповів Кармоді.— Поки що ніби й воно.

Він перетнув вулицю і зазирнув у закусочну Едгара. Вона не змінилася. Біля шинкваса, попиваючи содову, сиділа гарненька дівчина — Кармоді її зразу впізнав.

— Лейна Тернер! (Друзі Кармоді — відомі кінозірки.) Гей, як ся маєш, Лейно?

— Прекрасно, Томе! Давненько не бачились.

— Я упадав за нею в старших класах,— пояснив він Виграшеві вже на вулиці.— Забавно, як усе пригадується.

— Забавно, забавно,— з сумнівом проказав Виграш.

На перехресті Мейплвуд-авеню та Південногірської вулиці стояв полісмен. Він посміхнувся Кармоді між двома змахами жезла.

— А це Берт Ланкастер,— сказав Кармоді.— Був незмінним захисником у найкращій команді за всю історію школи "Колумбія". А глянь туди! На того чоловіка, що заходить у залізні товари, що он махає мені! Це Кліфтон Уебб, директор нашої школи. А ту блондинку за квартал звідси бачиш? Це Джін Харлоу, була офіціанткою в ресторані.— Кармоді стишив голос.— Всі казали, що любила гульнути.

— У тебе багато знайомих,— сказав Виграш.

— Ще б пак! Я тут виріс! А це міс Харлоу, вона йде в П'єрів салон краси.

— Ти й П'єра знаєш?

— Атож! Тепер він перукар, а під час війни був у французькому Опорі. Стривай, як його прізвище?.. Згадав! Жан-П'єр Омон, ось як! Взяв собі дівчину з місцевих, Керол Ломбар.

— Цікаво,— знудженим голосом сказав Виграш.

— Так, для мене цікаво. А ось ще знайомий... Добридень, пане мер! — Добридень, Томе! — привітався чоловік, торкнувшись капелюха, й пішов далі.

— Це Фредрік Марч, наш мер,— пояснив Кармоді.— Грізна особа! Дотепер пам'ятаю його дебати з місцевим радикалом Полом Муні. Варт було послухати!

— Гм-м, щось тут не так, як треба, Кармоді,— сказав Виграш.— Щось моторошне, щось фальшиве. Не відчуваєш?

— Та ні! Кажу тобі, що я виріс серед цих людей. Знаю їх краще, ніж самого себе! О, он Полетт Годдар, ось там... Помічниця бібліотекаря. Привіт, Полетт!

— Привіт, Томе! — відгукнулася жінка.

— Не подобається мені все це,— наполягав Виграш.

— З нею я не був надто близький,— сказав Кармоді.— Вона зустрічалася з хлопцем з Мілбурна на ім'я Хемфрі Богарт. Він завжди носив краватку-метелик, можеш таке уявити? Якось він побився з Лоном Чейні, шкільним сторожем. До речі, надавав йому. Я це добре пам'ятаю, бо якраз зустрічався з Джун Хевок, а її найближчою подругою була Мірна Лой, а Мірна знала Богарта, і...

— Кармоді,— стривожено урвав Виграш.— Остерігайся! Ти чув будь-коли про псевдоакліматизацію?

— Не сміши! Кажу тобі, що знаю цих людей! Я виріс тут, і це були мої найкращі роки! Люди тоді не були такими нікчемами, вони справді були чогось варті, вміли за себе постояти. Вони були особистостями, а не юрмищем!

— А ти певний? Твій хижак...

— Дурниці! Не хочу більше й слухати! Глянь! Он Девід Найвен. Його батьки з Англії.

— Ці люди простують до тебе!

— Ну, звісно. Вони так давно мене не бачили.

Він стояв на розі, а його друзі рушили до нього по тротуару й бруківкою, виходили з крамниць і крамничок. їх були сотні, буквально сотні, всі давні друзяки. Серед них він упізнав Ала-на Ледда, Дороті Ламур і Ларрі Бестера Кребба. А за ними — Спенсер Трейсі, Лайонел Баррімор, Фредді Бартолом'ю, Джон Уейн, Френсіс Фармер...

— Щось тут не так! — стривожився Виграш.

— Все як слід,— відмахнувся Кармоді. Скрізь були його друзі. Вони підходили ближче, простягали руки, і за всі ті роки, прожиті далеко від рідного дому, він ніколи не був щасливіший, ніж зараз. Як він міг їх забути? А тепер усе пригадалося.

— Кармоді! — крикнув Виграш.

— Що тобі?

— У твоєму місті завжди така музика?

— Про що ти?

— Про музику. Ти не чуєш?

Тільки тепер Кармоді звернув увагу на музику. Грав симфонічний оркестр, та годі було зрозуміти, звідки долинають звуки.

— Давно вона грає?

— Як тільки ми тут з'явилися, коли ти рушив вулицею, залунав тихий барабанний дріб. Коли проходив повз театр, почувся жвавий пасаж сурми. Коли ти заглянув у закусочну, вступили сотні скрипок — досить солодкава мелодія. Відтак...

— Музичний супровід кінофільмів,— похмуро сказав Кармоді.— Вся ця клята вистава за сценарієм, а я навіть не помітив.

Франшо Тон торкнув його за рукав. Гері Купер поклав на плече свою величезну лапу. Лерд Крегар по-приятельськи облапив його, як ведмідь. Шірлі Темпл вчепилася в праву ногу. Інші обступали тісніше й тісніше, все ще посміхаючись.

— Сітрайте! — заволав Кармоді.— Сітрайте, Бога ради!..

А далі все сталося трохи швидше, ніж він спромігся збагнути.

Частина п'ята

ПОВЕРНЕННЯ НА ЗЕМЛЮ

РОЗДІЛ 28

Кармоді знову потрапив у Нью-Йорк, на цей раз на ріг Ріверсайдського шосе і 99-ї вулиці. На заході над набережною Джерсі сонце сідало за Горизонт-Хаус, а з правого боку у всій красі засяяла реклама "Спрай". Закіптюжене листя дерев Ріверсайдського парку мляво ворушилося потоками вихлопних газів з Вестсайдського шосе. Дикі верески істеричних дітей переривалися лайкою не менш істеричних і роздратованих батьків.

— Це твоя домівка? — запитав Виграш,

Кармоді поглянув униз і побачив, що після нової метаморфози Виграш обернувся на годинник "Дік Тресі" з умонтованим стереогучномовцем.

— Здається, схоже,— відповів Кармоді.

— Цікаве місце,— зауважив Виграш.— Жваве. Мені подобається.

— Угу,— неохоче погодився Кармоді,— не зовсім певний своїх почуттів щодо диму вітчизни.

Він рушив до центру. У Ріверсайд-Парку засвітилися ліхтарі. Мами з дитячими колясками поспішали звільнити його для грабіжників та поліцейських патрулів. По-котячому безшумно скрадався смог. Заблуканими велетнями проглядали крізь нього будинки. Стічні води весело дзюрчали в Гудзон, а Гудзон весело вливався в каналізаційні труби.

— Гей, Кармоді!

Кармоді озирнувся. Його наздогнав чоловік у потертому піджаку, капцях, котелку і з білим полотняним шарфом на шиї. Картці впізнав Джорджа Марунді, знайомого художника, злидаря, не дуже пригрітого успіхом.

— Привіт, чоловіче! — звернувся Марунді, підходячи й подаючи руку.

— Привіт, привіт! — відгукнувся Кармоді, по-змовницьки посміхаючись.

— Як ся маєш, друже? — запитав Марунді.

— Сам знаєш,— сказав Кармоді.

— Звідки мені знати, коли навіть твоя Гелен не знає.

— Та ну!

— Факт! Слухай, у Дікі Тейта в суботу збіговисько. Не хочеш примотати?

— Заскочу,— сказав Кармоді.— Як там Тейт?

— Сам знаєш, друже.

— Та знаю,— з гіркотою сказав Кармоді.— Він ще й досі теє?..

— А ти як думав?

Кармоді знизав плечима.

— А мене тут хтось відрекомендує? — подав голос Виграш.

— Заткайся! — порадив Кармоді.

— Слухай, друже! Що то в тебе за штука? — Марунді нахилився і вп'явся очима в зап'ясток Кармоді.— Мінідиктофончик, га? Сила, друже! Клас! Запрограмований?

— Я не запрограмований,— обурився Виграш.— Я автономний.

— Ох ти! — вигукнув Марунді.— Ну й фірма! Гей ти, Мікі Маусе, що ти ще скажеш?

— Іди ти к бісу! — лайнувся Виграш.

— Припини! — загрозливо просичав Кармоді.

— Ну й ну! — заусміхавшись, сказав Марунді.— Жвавий у тебе парубійко, га, Кармоді?

— З ним трапляється,— відповів Кармоді.

— Де дістав?

— Дістав? Ох далеко.

— Десь мотався? Так от чому я кілька місяців тебе не бачив.

— Мабуть, тому,— погодився Кармоді.

— А де тебе носило? — запитав Марунді.

У Кармоді на язиці крутилося сказати, що він був у Майамі.