Копійчаний роман - Сторінка 30
- Бертольт Брехт -
Розумію я й те, що люди, подаючи жебракові пенні, не дуже додивляються до його каліцтв. Вони просто переконані, що там, де вони завдавали ударів, мають бути рани! Як же могло статися, щоб через їхні махінації ніхто не пішов з торбами? Хіба можливо, дбаючи про власну родину, не виганяти на вулицю чужих? Усі вони заздалегідь переконані, що це з їхньої провини світ аж кишить смертельно пораненими й нужденними людьми. То навіщо ж додивлятися? Заради тих кількох пенсів, що їх вони й так готові віддати?
А ще іншого разу він сказав тільки:
— Ви не думайте, що я з лихої вдачі наказую вам так погано годувати собак; просто якщо вони будуть гладкі, це завдасть збитків підприємству.
А одного дня він прочитав Ф'юкумбі нотацію за спокійний вираз обличчя:
— У вас занадто вдоволений вигляд. Я всім своїм працівникам товчу, що вони повинні мати вигляд скривджених і зневажених; щоб позбутися такого неприємного видовища, люди охоче платять.
Він, напевно, дуже злякався б, якби усвідомив, що таке просторікання перед власними робітниками свідчить про тяжку душевну недугу, бо добре знав, що хворим людям нема чого сподіватись пощади.
Виявилося, що добути грошей на купівлю Коксових саутгемптонських суден не так легко.
Міллер із Депозитного банку тільки руками замахав, почувши, що Пічем хоче взяти в позику п'ятдесят тисяч фунтів. Щоб не образити й не відштовхнути постійного клієнта, він послався на свою відповідальність перед семи-
річною власницею банку. Він по вуха загруз в операціях з великими концернами, відверто кажучи — з концерном Крестона. Звістка про те, що Пічемові потрібна позика, здавалося, дуже налякала його; але насправді він злякався ще дужче, ніж здавалося.
У Пічема лежало в Національному депозитному банку десять тисяч фунтів. Але цих грошей він нізащо не хотів чіпати. Та їх би й не вистачило.
Фінні запевняв, що йому вже необхідно оперуватися, й весь час погрожував, що ляже в лікарню завтра ж такп. Тільки Істмен ще боровся, але й він не міг похвалитися великими успіхами.
А тоді їм ще звалилась на голову звістка, що Гейлові з морського міністерства загрожує скандал.
Кокс сам прийшов із цією звісткою до Пічема й сидів у конторі за оббитими залізом дверима, аж поки прибіг Істмен, за яким послали негайно.
Ось що він повідомив:
Гейл уже кілька днів підряд одержує листи від якогось шантажиста. Його дружину два роки тому поліція захопила під час облави в якомусь готелі для побачень із одним його знайомим. А тепер шантажист заявляв, ніби мав в своїх руках щоденник того знайомого, і з записів у цьому щоденнику видно, що Гейл знав про всю ту історію, але не вжив ніяких заходів. І ніби він навіть досі не розірвав із тим знайомим ділових стосунків...
Маклер довго й пильпо дивився в очі Істменові, до якого він головним чином і звертався. Той відвернув своє змучене обличчя до Пічема. Пічем теж раптом знову став схожий на тяжко хвору людину.
— Скільки коштує цей щоденник? — видушив він із себе, ухиляючись від Істменового погляду.
— Тисячу,— недбало кинув Кокс.
— Так у нього ж є тисяча. Він же одержав від ТЕТС дев'ять,— сказав Істмен.
Кокс терпляче пояснив:
— Нічого в нього нема. Його дружина багато тринькає на туалети. Інакше з нею ніхто й у готель для побачень не схотів би піти. А .решту грошей, одержаних від ТЕТС, він витратив на те, щоб зам'яти розслідування. Становище його трагічне.
— І що ж станеться, коли він не заплатить? — спитав Пічем.
6*
163
— Тоді йому доведеться подати у відставку. Це просто жах, що в людей, з. якими входиш у ділові контакти, є ще й особисте життя! Гейл відразу прибіг зі своєю бідою до мене, бо я його найближчий друг. Ні про яку грошову допомогу він спочатку й слухати не хотів. "Це все фальшива честь мундира,— сказав я йому.— Твоя біда — моя біда". Панове, треба якось зарадити лиху. Така людина, як Гейл, не повинна вилетіти за борт через якусь дурницю. Це була б непрощенна річ з погляду гуманності. Але й з чисто егоїстичних міркувань ми повинні врятувати Гейла, панове!
У крамниці, вже попрощавшись, Кокс іще на секунду затримався. Поправляючи капелюха, чи то хвацько приминаючи його, він спитав:
— Міс Поллі, напевне, ще не повернулася з Шамоні? V — Ще ні,— хрипко відповів Пічем.
Коксові набрехали, буцімто Поллі поїхала в Швейцарію, завершувати освіту. Пічем уже думав був заради повнішої ілюзії підробити поштові листівки від Поллі з пейзажами Шамоні. Але потім вирішив, що краще цього не робити. Адже і?ано чи пізно однаково доведеться відкрити Коксові всю прикру історію, коли її буде владнано. Тому краще не нагромаджувати зайвої брехні.
Кокс ні разу не забував спитати про Поллі.
Пічем мав зустрітися з Гейлом і Коксом уранці другого дня в лазні. Кокс принципово зустрічався з членами ТЕТС тільки в "Ваннах Фезера" й тільки по понеділках, не зважаючи ні на які втрати часу.
Кокс і Гейл зустрілися там за півгодини до того, як мав прийти Пічем. Вони неквапливо роздяглися самі, без допомоги масажисток. Гейл, гладкий чоловік років за сорок, сказав:
— Ти ж знаєш, Вільяме, я завжди був проти твоїх шурів-мурів з Евелін! Ти тільки посварив її з Ранчем. Хто-хто, а я добре знаю, які сцени ревнощів улаштовував їй Ранч через тебе! А її всякий нервовий струс на кілька днів вибиває з колії. Та й я теж весь час ходжу сам не свій, коли в неї щось не гаразд. Я ж так дорожу нею! Та й взагалі — готель для побачень! Це в тебе просто якась
* хвороблива пристрасть. Я просто дивуюсь, як вона не підхопила кропивниці. Там же простирала міняють що дві години, і вони ніколи не встигають як слід висохнути. А головне — самий факт: готель для побачень! Я не знаю жінки, вразливішої за Евелін. Напевне, оті вологі простирала мають для неї якусь протиприродну принаду. Це в неї просто збочення. А в усьому іншому вона така природна. Якраз це в ній найпривабливіше. Цієї історії я тобі ніколи не пробачу. Річ не в наслідках, їй же богу, мені на них начхати, ти ж мене знаєш. Але ж тепер доводиться принижуватись і канючити в цих крамарів якусь нещасну тисячу фунтів! Знаєш, як мені гидко! Яке їм діло до моїх особистих справ? Вони можуть з повним правом сказати: "Пане-доброДію, ми маємо з вами ділові стосунки, але оплачувати ваші особисті витрати ми не зобов'язані!" Найрадніше я зараз устав би й пішов звідси. Я, кінець кінцем, на державній службі!
Кокс глянув на нього й проказав за ним:
— Так, ти, кінець кінцем, на державній службі.
— Хотів би я знати, звідки той Гон узяв твого щоденника, — буркнув Гейл, кладучи на стільчик шкарпетки.
Обидва повлазили в дерев'яні шаплики. Гейл брав грязьову ванну, Кокс купався в настої з якихось трав.
— Подумай тільки,— лігши в воду, знову почав скаржитись Гейл,— до якого педантизму в питаннях честі зобов'язує нас служба! На дрібніші махінації в нас, звісно, дивляться крізь пальці. Я не хочу розповідати про те, що робилося й робиться в нас у міністерстві; Великобританії ми взагалі не будемо зачіпати. Я про все це нічого не знаю і як англієць не хочу знати. Але ж подумай, які ладі шматки уриває пан фон Бісмарк у себе в Німеччині! Ото справді велика людина! Збиває собі добрячі маєтки й водночас веде до розквіту свою країну. Нас, державних діячів, судять не завжди справедливо. Бачать ізольовано той чи інший урядовий захід і виносять йому вирок. А що вони про ті заходи знають? Кажуть, що той чи той дипломатичний крок його був хибний, але ж висновок цей роблять тільки з його зовнішніх, поверхових наслідків. Який наївний підхід/ Хіба вони знають справжню мету того заходу? Коли кайзер Вільгельм послав телеграму президентові Крюгеру, чиї акції тоді піднялись і чиї впали? Звичайно, про це питають тільки комуністи. Та все-таки, між нами кажучи, не тільки вони: дипломати теж. Такі міркування видаються примітивними, але вони дуже недалекі від істини. Навчитись мислити примітивно, елементарними уявленнями,— це головне. Примітивне мислення — це мислення великих людей. Політика — це продовження комерції іншими засобами. І саме тому ми повинні дбати, щоб на нашу особисту честь не впала навіть найменша тінь. Коли вийде наверх ця готельна історія, мене з ганьбою виженуть із міністерства. Проти такої підозри ніякі заслуги не допоможуть. Але, зрештою, я маю почуття честі, і воно не дозволяє мені торгуватися з цими гендлярами.
Його тираду перебив прихід Пічема. Всі троє прийняли парову ванну. Коли вони, підклавши під голови мокрі від пари рушники, лягли на тапчанах охолонути, Пічем нарешті озвався. Він говорив тихо, немов хворий; та він і справді був хворий:
— Наше співробітництво, містере Гейл, виявилося не надто щасливим. Усупереч нашим палким сподіванням, ви, як нам довелося почути, не змогли забезпечити купівлю суден урядом. Це означає для нас великі, величезні збитки.
Гейл у відповідь щось буркнув. Він лежав, випроставши ноги, й поплескував себе маленькими пухкими ручками по жирних грудях.
Пічем провадив далі, так само тихо, наче з зусиллям:
— Усі ми зовсім дрібні підприємці, і наші гроші зароблені в поті чола. Я сподіваюсь, ви зробили все залежне від вас?
Повернувши голову, він глянув на статс-секретаря. Той мовчав. Вигляд у нього був не надто імпозантний. Кокс зробив помилку, продемонструвавши його без мундира. Голяка це була надміру розжиріла, неінтелігентна людина, а не поважний урядовець. Дещо в його зовнішності особливо впало в око Другові Жебраків.
І його тон ледь помітно, але все-таки безперечно змінився:
— Ми чули від містера Кокса, що вас спіткали якісь особисті неприємності, і вони заважають вам у роботі. Нам дуже шкода. Чи допоможемо ми вам, якщо визволимо вас від тих турбот?
Гейл знову щось буркнув. Йому хотілося ззирнутися з Коксом. Розмова набирала непередбаченого напрямку.
— Ви знаєте,— вів далі Пічем,— що нам не пощастило з придбанням транспортних суден. При ближчому огляді ті судна виявились не такі добрі, як нам їх описали. Ми чули також, що й вам через це загрожують якісь труднощі. Ми добре розуміємо, що ваші особисті турботи ускладнюють подолання цих труднощів. Тут я змушений згадати й про деякі власні приватні обставини: я вбачаю у містері Коксові свого майбутнього зятя.
Кокс ліниво повернувся й ледь здивовано глянув на Пічема.
А ще іншого разу він сказав тільки:
— Ви не думайте, що я з лихої вдачі наказую вам так погано годувати собак; просто якщо вони будуть гладкі, це завдасть збитків підприємству.
А одного дня він прочитав Ф'юкумбі нотацію за спокійний вираз обличчя:
— У вас занадто вдоволений вигляд. Я всім своїм працівникам товчу, що вони повинні мати вигляд скривджених і зневажених; щоб позбутися такого неприємного видовища, люди охоче платять.
Він, напевно, дуже злякався б, якби усвідомив, що таке просторікання перед власними робітниками свідчить про тяжку душевну недугу, бо добре знав, що хворим людям нема чого сподіватись пощади.
Виявилося, що добути грошей на купівлю Коксових саутгемптонських суден не так легко.
Міллер із Депозитного банку тільки руками замахав, почувши, що Пічем хоче взяти в позику п'ятдесят тисяч фунтів. Щоб не образити й не відштовхнути постійного клієнта, він послався на свою відповідальність перед семи-
річною власницею банку. Він по вуха загруз в операціях з великими концернами, відверто кажучи — з концерном Крестона. Звістка про те, що Пічемові потрібна позика, здавалося, дуже налякала його; але насправді він злякався ще дужче, ніж здавалося.
У Пічема лежало в Національному депозитному банку десять тисяч фунтів. Але цих грошей він нізащо не хотів чіпати. Та їх би й не вистачило.
Фінні запевняв, що йому вже необхідно оперуватися, й весь час погрожував, що ляже в лікарню завтра ж такп. Тільки Істмен ще боровся, але й він не міг похвалитися великими успіхами.
А тоді їм ще звалилась на голову звістка, що Гейлові з морського міністерства загрожує скандал.
Кокс сам прийшов із цією звісткою до Пічема й сидів у конторі за оббитими залізом дверима, аж поки прибіг Істмен, за яким послали негайно.
Ось що він повідомив:
Гейл уже кілька днів підряд одержує листи від якогось шантажиста. Його дружину два роки тому поліція захопила під час облави в якомусь готелі для побачень із одним його знайомим. А тепер шантажист заявляв, ніби мав в своїх руках щоденник того знайомого, і з записів у цьому щоденнику видно, що Гейл знав про всю ту історію, але не вжив ніяких заходів. І ніби він навіть досі не розірвав із тим знайомим ділових стосунків...
Маклер довго й пильпо дивився в очі Істменові, до якого він головним чином і звертався. Той відвернув своє змучене обличчя до Пічема. Пічем теж раптом знову став схожий на тяжко хвору людину.
— Скільки коштує цей щоденник? — видушив він із себе, ухиляючись від Істменового погляду.
— Тисячу,— недбало кинув Кокс.
— Так у нього ж є тисяча. Він же одержав від ТЕТС дев'ять,— сказав Істмен.
Кокс терпляче пояснив:
— Нічого в нього нема. Його дружина багато тринькає на туалети. Інакше з нею ніхто й у готель для побачень не схотів би піти. А .решту грошей, одержаних від ТЕТС, він витратив на те, щоб зам'яти розслідування. Становище його трагічне.
— І що ж станеться, коли він не заплатить? — спитав Пічем.
6*
163
— Тоді йому доведеться подати у відставку. Це просто жах, що в людей, з. якими входиш у ділові контакти, є ще й особисте життя! Гейл відразу прибіг зі своєю бідою до мене, бо я його найближчий друг. Ні про яку грошову допомогу він спочатку й слухати не хотів. "Це все фальшива честь мундира,— сказав я йому.— Твоя біда — моя біда". Панове, треба якось зарадити лиху. Така людина, як Гейл, не повинна вилетіти за борт через якусь дурницю. Це була б непрощенна річ з погляду гуманності. Але й з чисто егоїстичних міркувань ми повинні врятувати Гейла, панове!
У крамниці, вже попрощавшись, Кокс іще на секунду затримався. Поправляючи капелюха, чи то хвацько приминаючи його, він спитав:
— Міс Поллі, напевне, ще не повернулася з Шамоні? V — Ще ні,— хрипко відповів Пічем.
Коксові набрехали, буцімто Поллі поїхала в Швейцарію, завершувати освіту. Пічем уже думав був заради повнішої ілюзії підробити поштові листівки від Поллі з пейзажами Шамоні. Але потім вирішив, що краще цього не робити. Адже і?ано чи пізно однаково доведеться відкрити Коксові всю прикру історію, коли її буде владнано. Тому краще не нагромаджувати зайвої брехні.
Кокс ні разу не забував спитати про Поллі.
Пічем мав зустрітися з Гейлом і Коксом уранці другого дня в лазні. Кокс принципово зустрічався з членами ТЕТС тільки в "Ваннах Фезера" й тільки по понеділках, не зважаючи ні на які втрати часу.
Кокс і Гейл зустрілися там за півгодини до того, як мав прийти Пічем. Вони неквапливо роздяглися самі, без допомоги масажисток. Гейл, гладкий чоловік років за сорок, сказав:
— Ти ж знаєш, Вільяме, я завжди був проти твоїх шурів-мурів з Евелін! Ти тільки посварив її з Ранчем. Хто-хто, а я добре знаю, які сцени ревнощів улаштовував їй Ранч через тебе! А її всякий нервовий струс на кілька днів вибиває з колії. Та й я теж весь час ходжу сам не свій, коли в неї щось не гаразд. Я ж так дорожу нею! Та й взагалі — готель для побачень! Це в тебе просто якась
* хвороблива пристрасть. Я просто дивуюсь, як вона не підхопила кропивниці. Там же простирала міняють що дві години, і вони ніколи не встигають як слід висохнути. А головне — самий факт: готель для побачень! Я не знаю жінки, вразливішої за Евелін. Напевне, оті вологі простирала мають для неї якусь протиприродну принаду. Це в неї просто збочення. А в усьому іншому вона така природна. Якраз це в ній найпривабливіше. Цієї історії я тобі ніколи не пробачу. Річ не в наслідках, їй же богу, мені на них начхати, ти ж мене знаєш. Але ж тепер доводиться принижуватись і канючити в цих крамарів якусь нещасну тисячу фунтів! Знаєш, як мені гидко! Яке їм діло до моїх особистих справ? Вони можуть з повним правом сказати: "Пане-доброДію, ми маємо з вами ділові стосунки, але оплачувати ваші особисті витрати ми не зобов'язані!" Найрадніше я зараз устав би й пішов звідси. Я, кінець кінцем, на державній службі!
Кокс глянув на нього й проказав за ним:
— Так, ти, кінець кінцем, на державній службі.
— Хотів би я знати, звідки той Гон узяв твого щоденника, — буркнув Гейл, кладучи на стільчик шкарпетки.
Обидва повлазили в дерев'яні шаплики. Гейл брав грязьову ванну, Кокс купався в настої з якихось трав.
— Подумай тільки,— лігши в воду, знову почав скаржитись Гейл,— до якого педантизму в питаннях честі зобов'язує нас служба! На дрібніші махінації в нас, звісно, дивляться крізь пальці. Я не хочу розповідати про те, що робилося й робиться в нас у міністерстві; Великобританії ми взагалі не будемо зачіпати. Я про все це нічого не знаю і як англієць не хочу знати. Але ж подумай, які ладі шматки уриває пан фон Бісмарк у себе в Німеччині! Ото справді велика людина! Збиває собі добрячі маєтки й водночас веде до розквіту свою країну. Нас, державних діячів, судять не завжди справедливо. Бачать ізольовано той чи інший урядовий захід і виносять йому вирок. А що вони про ті заходи знають? Кажуть, що той чи той дипломатичний крок його був хибний, але ж висновок цей роблять тільки з його зовнішніх, поверхових наслідків. Який наївний підхід/ Хіба вони знають справжню мету того заходу? Коли кайзер Вільгельм послав телеграму президентові Крюгеру, чиї акції тоді піднялись і чиї впали? Звичайно, про це питають тільки комуністи. Та все-таки, між нами кажучи, не тільки вони: дипломати теж. Такі міркування видаються примітивними, але вони дуже недалекі від істини. Навчитись мислити примітивно, елементарними уявленнями,— це головне. Примітивне мислення — це мислення великих людей. Політика — це продовження комерції іншими засобами. І саме тому ми повинні дбати, щоб на нашу особисту честь не впала навіть найменша тінь. Коли вийде наверх ця готельна історія, мене з ганьбою виженуть із міністерства. Проти такої підозри ніякі заслуги не допоможуть. Але, зрештою, я маю почуття честі, і воно не дозволяє мені торгуватися з цими гендлярами.
Його тираду перебив прихід Пічема. Всі троє прийняли парову ванну. Коли вони, підклавши під голови мокрі від пари рушники, лягли на тапчанах охолонути, Пічем нарешті озвався. Він говорив тихо, немов хворий; та він і справді був хворий:
— Наше співробітництво, містере Гейл, виявилося не надто щасливим. Усупереч нашим палким сподіванням, ви, як нам довелося почути, не змогли забезпечити купівлю суден урядом. Це означає для нас великі, величезні збитки.
Гейл у відповідь щось буркнув. Він лежав, випроставши ноги, й поплескував себе маленькими пухкими ручками по жирних грудях.
Пічем провадив далі, так само тихо, наче з зусиллям:
— Усі ми зовсім дрібні підприємці, і наші гроші зароблені в поті чола. Я сподіваюсь, ви зробили все залежне від вас?
Повернувши голову, він глянув на статс-секретаря. Той мовчав. Вигляд у нього був не надто імпозантний. Кокс зробив помилку, продемонструвавши його без мундира. Голяка це була надміру розжиріла, неінтелігентна людина, а не поважний урядовець. Дещо в його зовнішності особливо впало в око Другові Жебраків.
І його тон ледь помітно, але все-таки безперечно змінився:
— Ми чули від містера Кокса, що вас спіткали якісь особисті неприємності, і вони заважають вам у роботі. Нам дуже шкода. Чи допоможемо ми вам, якщо визволимо вас від тих турбот?
Гейл знову щось буркнув. Йому хотілося ззирнутися з Коксом. Розмова набирала непередбаченого напрямку.
— Ви знаєте,— вів далі Пічем,— що нам не пощастило з придбанням транспортних суден. При ближчому огляді ті судна виявились не такі добрі, як нам їх описали. Ми чули також, що й вам через це загрожують якісь труднощі. Ми добре розуміємо, що ваші особисті турботи ускладнюють подолання цих труднощів. Тут я змушений згадати й про деякі власні приватні обставини: я вбачаю у містері Коксові свого майбутнього зятя.
Кокс ліниво повернувся й ледь здивовано глянув на Пічема.