Копійчаний роман - Сторінка 47

Але ж усе повинне мати якісь межі! Обвинувачення цілком засноване на твердженні, ніби містер Макхіт, один із найвідоміших наших комерсантів, насправді зовсім не комерсант, а злочинець, убивця! Бо інакше воно втрачає будь-який сенс. Якщо він не вбивця, а відомий усьому місту власник системи Д-крамниць, то які в нього могли бути підстави боятись "викриття" з боку особи, про моральне обличчя якої ми не хочемо сказати нічого поганого лиш тому, що її вже нема на світі? Це ж безглуздя!
І Ріггер важко сів.
Воллі повернувся до обвинуваченого:
— Містере Макхіт, а як пояснюєте ви погрози небіжчиці на вашу адресу?
Макхіт повільно підвівся. Він здавався щиро збентеженим.
— Панове,— звернувся він до присяжних, обвівши їх усіх поглядом,— мені не дуже легко відповісти на це питання. Я можу говорити про це з вами тільки як чоловік з чоловіками. В цьому плані я мушу визнати, що не почуваю себе цілком вільним від вини. Ваше щастя, якщо ви можете сказати про себе, що в своїх стосунках із жінками завжди були абсолютно коректні, ніколи не допускалися необачності, не завдали болю — хоча б навіть несвідомо. Я про себе цього сказати не можу. Я не мав ніяких так званих "стосунків" із цією бідолашною, що звалася Мері Свеєр і загинула від руки якогось мерзотника чи, може, від своєї власної, як гадає мій захисник містер Віс. Я ніколи й оком на неї не накинув. Але, може, вона накидала на мене оком? Я, висловлюючись по-діловому, був її хазяїном; раніше я, напевне, разів кілька зустрічався з нею і — хто його знає! — можливо, пробудив у ній якісь надії. Панове, хто з нас, чоловіків, знає, скільки отаких гріхів, сам про те не здогадуючись, міг він учинити за своє життя? Ви, панове, знаєте не згірш за мене, як важко часом буває хазяїнові додержувати належної відстані між собою й своїми робітницями. І хто може серйозно ставити за вину цим бідним дівчатам, які здебільшого мусять тяжко працювати й знають дуже мало радості в житті,— хто поставить їм за вину, коли вони трошечки закохуються'в свого хазяїна, людину з вищого класу, культурнішу, ніж звичайне їхнє оточення? А звідси лишається тільки один невеличкий крок до якихось потаємних надій і далі — до гірких розчарувань. Дозвольте мені на цьому скінчити.
Вечірні газети майже всі надрукували цей виступ жирним шрифтом. "Сповнена гідності й людяності" позиція господаря Д-крамниць знайшла загальне схвалення. Тільки одна пролетарська газета обкидала Д-крамничного Наполеона болотом. Але хто ж міг сприйняти її серйозно, коли вона, всупереч усякій спортивній етиці, не визнавала за супротивником жодного права на людяність і гідність, а на додаток закінчила свої інсинуації закликом до насильницького повалення панівного суспільного ладу.
На коротенькій промові містера Макхіта засідання ще не скінчилося.
— Згідно зі свідченням місіс Крайслер, ви, очевидно, все-таки ставились до ваших стосунків з Мері Свеєр настільки поважно, що навіть дали їй грошей? — сказав Воллі, вдоволено глянувши на суддю.
Той, маленький щуплявенький чоловічок, любив удавати, ніби найефектніші промови зовсім не зворушують його.
Макхіт одразу відповів:
— Панове, я міг би сказати, що люди часом дають гроті, не дожидаючись погроз, або навіть всупереч погрозам, коли бачать, що прохача змусила звернутись до них тяжка скрута. Але я цього не скажу. Я скажу тільки, що хотів відвернути всякі інциденти на зразок того візиту небіжчиці до "Дзеркала", який потім усе-таки відбувся. Комерсантові доводиться уникати найменшої тіні, що може впасти на його репутацію. Якої ваги надавав я погрозам небіжчиці, видно хоча б із того, що я не пішов до "Смаженої риби".
— Але ж ви викликали Мері Свеєр туди?
— Я просто пожалів її. З цієї ж причини я, може, й пішов би туди, але мене пізніше затримала одна ділова нарада. Якби я сприймав ті погрози всерйоз, мене, звичайно, ніякі справи не змогли б затримати.
Воллі зацікавлено підвів голову:
— А що то була за ділова нарада? Якщо ви були на Діловій нараді, то мусите мати й алібі.
Макхіт глянув на своїх адвокатів і сказав:
— З міркувань ділового характеру я не хотів би розкривати тут без крайньої потреби, що то була за нарада.
— Така потреба може виникнути,— сухо зауважив суддя.
Але Ріїтер та Віс похитали головами й випустили на сцену свого свідка — хазяїна "Смаженої риби".
Він розповів, що небіжчиця довго сиділа у нього в шинку сама, когось дожидаючи й дедалі більше хвилюючись. Виходячи, вона навіть не наділа капелюшка, а несла його в руці. Пізніше про неї ніхто не питав.
Воллі поцікавився, чи можна зазирнути в його шинок із вулиці.
Свідок відповів ствердно.
На запитання, чи можна, вийшовши з шинку, піти іншою дорогою, крім тієї, що веде до набережної або назад на Дефс-стріт, де Мері Свеєр ніяк не могла розминутися з обвинуваченим, якщо він запізнився, свідок відповів, що такої дороги нема.
Воллі зробив висновок: обвинувачений міг перейняли свою жертву біля "Смаженої риби" або ж зустріти її, коли вона йшла назад.
У залі почали запалювати великі скляні кулі газових світильників — була вже пізня осінь, і сутеніло рано.
Воллі переждав, поки скінчиться ця процедура, а тоді повів далі:
— Тут щойно не без сарказму ставилось питання. х им це дрібна крамарка могла погрожувати оптовому комерсантові Макхіту. З цього приводу я дозволю собі зараз допитати одного свідка.
Ввійшов убраний по-святковому чоловік із довгими, звислими руками — швець, що працював у будинку навпроти крамниці Мері Свеєр. Він посвідчив, що небіжчиця одного разу сказала йому, ніби добре знає, звідки беруться товари, які їй привозять. І сказала вона це таким тоном, що йому, свідкові, зразу стало ясно: ті товари мають якесь дуже темне походження.
Макхіт підвівся. Він хотів зразу відповісти. Але Ріггер смикнув його за рукав і щось шепнув. Макхіт сів, і Ріггер попросив суддю оголосити невеличку перерву: він, мовляв, утомився від нескінченної балаканини і хоче умовити підзахисного все-таки пред'явити алібі.
Суддя погодився.
Але в коридорі Макхіт рішуче заявив адвокатам, що розкрити своє алібі він ще ніяк не може.
Тоді адвокати в один голос сказали йому, що в такому разі розвіяти підозру навряд чи вдасться і присяжні напевне підтвердять обвинувачення в убивстві. Проте Віс хотів ще спробувати переконати суд, що Мері Свеєр сама вкоротила собі віку, і Ріггер більше не наважився суперечити йому.
Після п'ятнадцятихвилинної перерви засідання почалося знову.
Макхітові адвокати повідомили суд, що їхній підзахисний, на жаль, поки що не вважає за можливе відкрити, де він перебував у момент смерті Мері Свеєр. Причини такого небажання чисто ділові. Але суддя сприйняв це виправдання досить холодно. Потім Віс заявив: він сам переконаний, що Мері Свеєр взагалі не стала жертвою вбивці, а сама заподіяла собі смерть, і хоче спробувати переконати в цьому суд.
Викликавши своїх свідків, він почав допит. Це були власники Д-крамниць. Віс попросив їх змалювати їхнє становище.
Крамарі в один голос запевнили, що воно справді катастрофічне. Один з них сказав навіть: "Хоч вішайся". Особливо сутужно стало відтоді, як раптово припинилося постачання. /
Віс подякував їм і викликав сусідів небіжчиці. їх він спитав:
— Ви можете що-небудь сказати про покійну місіс Свеєр, про її хазяйновитість?
— Лиш те, що ми бачили як сусіди.
— Чи добре була з неї крамарка?
— Старалась...
— А з грішми була акуратна?
— Не дуже. Якщо в кого їх не густо, могла й набір дещо дати.
— Отже, діловою людиною в звичайному розумінні цього слова вона не була?
— Та вона могла дати вам нові шкарпетки й задарма, тільки зайдіть до неї в мокру погоду та покажіть, що ваші діряві. .
— Отже, вона не була, як то кажуть, діловою людиною?
Свідок не відповів.
— Панове,— звернувся до суду Віс.— Ви самі бачите: якщо смерть цієї жінки була, як нам здається, добровільна, то це останнє свідчення ясно показує, куди можуть завести людину добре серце й жалісливість.
Суддя посміхнувся.
На поміст для свідків вийшла старенька жінка.
— Розкажіть нам,— зажадав від неї Віс,— що вам розповідала небіжчиця про те, як вона стала власницею крамниці.
Старенька повільно, старанно висякалася. Вона, напевне, хотіла, щоб усі побачили її червоний носовичок.
— Та їй ту крамницю, можна сказати, подарували.
— Ну, мабуть, щось вона таки заплатила за неї?
— Небагато. Багато в неї й не знайшлося б. її чоловік солдат.
— Але щось же в неї було? І вона ті гроші віддала?
— Та казала, що віддала.
— А не казала, скільки?
— Здається, вісімнадцять чи дев'ятнадцять фунтів. Більше в неї нізащо б не знайшлося.
— Але ж принаймні стільки в неї було. І вона їх віддала за крамницю, так?
— їй хотілося мати чистіше помешкання. Все ж таки діти... Така вже в неї вдача була, останні гроші викинути, аби зверху блищало...
— Ну, і вона б утратила ті вісімнадцять чи дев'ятнадцять фунтів, якби її вигнали за несплату оренди чи заборгованість постачальникові?
— Та вже ж. Хіба ж ви самі не розумієте?
— А що б їй тоді лишалось робити?
— А що тут зробиш...
Бабуся нарешті згорнула носовичок, якого весь час держала в руці, наче боялась, що ось-ось чхне.
Опит свідків посувався дуже повільно. З'ясовували всілякі подробиці. Нічого нового не випливало. На запитання, що вони знають про причини такого занепаду їхніх крамниць, кілька крамарів водно відповіли: повсюди впали ціни. У Крестона теж усе продається за безцінь. А причини — які тут узагалі можуть бути причини? Це так само важко передбачити, як те, скільки дощу випаде того чи іншого року. Найгірше те, що припинилося постачання, але тут, мабуть, причина проста — не щастить більше дістати таких дешевих товарів. Містер Макхіт сам з усієї сили намагався роздобути товари, бо це ж він порадив їм найняти помічників і налягти на рекламу, через що й вичерпалися так швидко запаси. Але він так і не зміг роздобути нічого, а Закупне товариство підвело його.
Кінець кінцем Віс — Ріггер уже остаточно замовк — підсумував усе, що свідчило на користь версії самогубства.
Становище маленького підприємства, в яке місіс Свеєр уклала всі свої заощадження, стало безнадійним. Це, зрештою, було достатнім мотивом для самогубства.
— Мері Свеєр, панове,— патетично вигукнув адвокат,— не погребувала вбивці.