Корабель приречених - Сторінка 11

Міс Кеннеді була в якомусь солодкому сп'янінні і весь час тихенько сміялась. Вони вже були біля її каюти, коли в дівчини виникла думка прогулятися по палубі.

— Це неможливо, міс Мерджері! Треба приберегти сили на завтра, інакше в нас нічого не вийде з грою в теніс. Крім того, я обіцяв вашому татові…

— Ах, тато… Що йому до цього… Старий буркотун…

Едвард посміхнувся.

— Хто цьому повірить?

— Слово честі!

— Слово честі після вина нічого не варте, маленька міс.

— Значить, ви мені не вірите? — надула вона губки.

— Повірю лише в тому разі, коли ви дасте мені що-небудь в заклад. Скажімо… оцей браслет.

Вона поглянула на сяючу брильянтову прикрасу і голосно розсміялася.

— Будь ласка, візьміть! Тепер ви задоволені, невірний Хома? Тільки не кажіть мамі. Вона лаятиме мене.

— Ні в якому разі! Якщо завтра ви будете на місці в точно призначений час, я урочисто поверну вам браслет. Якщо ні… я віддам його мамі. А тепер на добраніч, міс Мерджері!

Вона потяглась до його губ.

— Не тут! — прошепотів він і, поцілувавши їй руку, зник.

Глибоко зітхнувши, Мерджері обернулась до дверей каюти і обережно відчинила їх. Вимкнувши світло, вона, не роздягнувшись, кинулась на ліжко. З суміжної каюти доносилося гучне хропіння старих Кеннеді.

Едвард спокійно крокував по безлюдній палубі. Під відкритим небом було прохолодно, і він підняв комір пальта. Знизу, з бару, долинала музика. Десь грюкнули двері, задзвонив дзвоник. Потім знову стало чути тільки одноманітний глухий шум машин. Едвард глянув на море, там була чорна ніч.

Раптом коло нього, наче з-під землі, виріс Кашбарн.

— Ну?

Едвард засміявся.

— Думаю, ви виграєте у цій суперечці.

— Дістали браслет?

— Ось він!

— Дуже добре! Чудова річ! Вона мені зразу впала в очі, — Кашбарн милуючись повертав браслет на всі боки. — Ви знаєте, скільки він коштує? П'ятдесят тисяч доларів! Мені хочеться докладно розглянути цю прекрасну роботу.

— Вранці я неодмінно мушу повернути браслет, містер Кашбарн.

— Ясна річ. Дозвольте мені помилуватися ним тільки одну ніч. Я його сховаю в надійному місці. — Він поклав браслет у кишеню і посміхаючись глянув на Едварда. — Це було дуже важко?

— Ніскільки.

— Хіба я не казав… Тільки не закохайтесь!

— Що ви, містер Кашбарн! Маленька Кеннеді ще гусеня. Дуже потішна, і більш нічого.

— Наречена з мільйонами не буває гусеням.

— Я не продаюся.

— Чудово!

— Що робить Бетті?

Вона спить. А взагалі цілком щаслива.

Ви певні?

— Навіщо так турбуватися? Думаєте, я охоронятиму свою сестру гірше, ніж ви коханку?

— Я байдужий до всіх жінок, крім Бетті. Ви це знаєте!

— Безперечно, це вже я знаю, — іронічно промовив Кашбарн.

Ранком погода поліпшала. Поміж хмарами, що швидко мчали по небу, часом з'являлося неяскраве весняне сонце. Качка була не такою сильною, як уночі. Новий день почався радісно й безтурботно. Пасажири першого класу, по-домашньому снідаючи в сонячних салонах, складали плани на день. Перед обідом можна буде пограти в що-небудь на А-палубі чи погуляти, а після обіду піти на концерт або у Віденське кафе.

— Мені треба до перукаря.

— А мені — купити дещо в магазинах.

— В усякому разі побачимося сьогодні ввечері в театрі.

Едвард стояв біля тенісних кортів у білому спортивному костюмі з букетом блідо-рожевих гвоздик. Мерджері прийшла точно в умовлений час.

— Хелло, лорд Едвард! Що ви тепер скажете?

— Бажаю вам чудового доброго ранку. Сподіваюсь, ви добре відпочили після вчорашнього вечора? — сказав він усміхаючись і вручив їй букет.

Дівчина заховала обличчя в квітах.

— Я вчора дуже погано поводилася?

— У мене лишились тільки спогади про чудовий вечір з однією милою молодою міс, яка під заклад пообіцяла мені прийти сьогодні грати в теніс без запізнення. Вона стримала обіцянку. Будь ласка! — Едвард дістав браслет і надів їй на руку. — Це для мене було втіхою в самотню ніч.

Її очі-незабудки заблищали.

— Ви самотні?

Він подивився на небо.

— Давайте починати гру! Погода може зіпсуватися.

ПАДІННЯ АЛІСИ ГАРДНЕР

Над сонним морем величезним куполом розкинулося зоряне небо. Затих різкий вітер. Свіже приємне повітря обвівало судно, що, здавалось, ледве рухалося по спокійному морю.

На баці, передній частині судна, над яким кілька годин тому бризками розсипалися високі хвилі, стояли пасажири третього класу, милуючись чарівною ніччю. Перед їх очима простягнувся оповитий темрявою таємничий океан. У такт глухому гулу машин, що працювали на повну потужність, шуміли хвилі; їх невтомно різав ніс корабля. Позаду пасажирів, наче гора, здіймався масив палуби, осяяний тисячами вогнів, з широкою темною смугою капітанського містка. Над ним, ніби величезні башти, височіли труби пароплава, викидаючи клуби диму, що летіли за штирборт.

Другий помічник капітана містер Лайтолдер приєднався до натовпу на баці. Він був одним з небагатьох офіцерів корабля, які дбали про пасажирів третього класу не менше, ніж про тих, хто займав каюти люкс. Лайтолдер, як тільки міг, намагався поліпшити умови перебування пасажирів у задушливих, переповнених приміщеннях третього класу. Загальне дружнє ставлення до нього було відповіддю на це піклування.

— Хелло, містер Лайтолдер! Як добре, що ви знову прийшли до нас. Яка передбачається погода?

— Ви хочете сказати, що терпляче зносите мою присутність? — посміхнувся офіцер. — Вас цікавить погода? Вона буде або така сама… або ж зміниться.

— Ви, моряки, завжди так говорите.

— Ми говоримо лише те, що знаємо. На цю весну важко визначити прогноз погоди. Містер Філліпс, наш старший радист, казав, що шведи повідомляли про температуру тридцять градусів нижче нуля за Цельсієм. У Відні минулої ночі було десять градусів морозу. Ось вам і середина квітня! Треба бути вдячним за кожну годину, яка дарує нам таку чудову погоду.

–: Можливо, це тому, що ми пливемо по Гольфстріму, — зауважив один з пасажирів.

Лайтолдер кивнув головою і сів на згорнений у бухту канат.

— Звичайно, тут є зв'язок. Гольфстрім — могутній регулятор температури. Недарма його називають грілкою Європи. Якщо все його тепло сконцентрувати, скажімо, в Західній Європі, то там протягом усього року стояла б тропічна спека.

— Oro, містер Лайтолдер знову розповідає байки. Тепер лишається сказати, що Гольфстрім тече в океані, наче струмок по суші.

— І це правда! Він бере свій початок у Мексіканській затоці, Golf von Мехіко, — звідси й пішла його назва, — тече вздовж східних берегів Америки, звертає на схід, не доходячи до Ньюфаундлендської банки і, взявши курс на Європу, перетинає Атлантичний океан. Уламки американських кораблів, повалені бурею дерева з Мексіки допливають таким чином до Лофотенських островів і навіть північніше. Дрейф триває близько п'яти-шести місяців. Тепла вода Гольфстріму, ніби в тунелі, тече в глибині між холодними шарами морської води, причому швидше, ніж холодна вода.

— Яка швидкість течії Гольфстріму?

— Десять кілометрів за годину.

— Але ми пливемо зараз проти течії. Вона не затримує нас?

Лайтолдер посміхнувся і глянув на обличчя, що здавалися в темряві світлими плямами. Він був задоволений своїми вдячними слухачами.

— Звичайно, затримує. Але "Титанік" не каравела часів Колумба. Він справиться з Гольфстрімом. Сто п'ятдесят років тому це справді було проблемою. Наприклад, тогочасний генерал-поштмейстер Бенджамен Франклін сушив голову над тим, чому англійським кораблям потрібно на два тижні більше, щоб досягти Нью-Йорка, ніж американським для їх подорожі в Європу. Він зібрав старі донесення, вивчив їх досконало і накреслив карту Гольфстріму. В Лондоні сміялися над Франкліном, бо думали, що він перебільшував значення течії. Та коли під час американської війни за незалежність він з успіхом використав свої знання проти британського флоту, в Лондоні вже не сміялись. Ще стародавні фінікійці, як відомо, догадувалися про загадкову течію. Аламінос, обер-штурман Кортеса[11] теж використав Гольфстрім у 1519 році, щоб якнайшвидше доставити в Іспанію секретне повідомлення про відкриття Мексіки. Але це були тільки окремі спроби поодиноких мореплавців. Іспанський уряд того часу з невмолимою суворістю карав за будь-яке розголошення таємниці про зручний морський шлях у країну золота.

Пасажири замислено мовчали. Скільки трагедій, породжених жадібністю, заздрістю й ненавистю, відбулося на шляху Гольфстріму! Скільки корабельних уламків з золотом, сріблом і людськими тілами викидають його таємничі води! Хіба не вони несли на собі швидкохідні парусники Кортеса? Хіба не вони поховали в собі казкові скарби ацтеків, залиті кров'ю народу високої стародавньої культури?

— Ми весь час пливтимемо по Гольфстріму? — тихо запитала молода жінка і мерзлякувато натягла на плечі хустку.

— Ні, — відповів Лайтолдер. — Ми підемо в Нью-Йорк так званою літньою трасою. Вона пролягає північніше від зимової і швидше приведе нас до мети. Біля Ньюфаундленду потрапимо в Лабрадорську течію. Сюди, на південь, крижаний потік приносить айсберги з далекої Півночі. Тут течія зустрічається з Гольфстрімом, айсберги швидко тануть, але температура води різко падає, ї погода в цю пору року стоїть не зовсім сприятлива.

— Айсберги? Вони небезпечні?

Лайтолдер посміхнувся і встав.

— Для "Титаніка" з його подвійною обшивкою з міцної англійської сталі айсберги не можуть становити серйозної небезпеки. У всякому разі, доки ми не потрапимо в самісіньке Полярне море. А у нас немає абсолютно ніякого наміру потрапляти туди. Ми ж хочемо виграти Блакитну стрічку. Ну, мені вже пора йти, надходить моя вахта. На добраніч, панове!

Один за одним пасажири зійшли вниз. Чути було тільки шум води під форштевнем та швидкі удари серця велетня. Милю за милею залишав корабель за собою. Кожні дві хвилини майже миля.

Містер Гарднер і містер Коннор грали в карти в курильному салоні. Коннор не розлучався з подружжям Гарднер. Це був непоказний чоловік середнього віку, з непокірним світлим волоссям, завжди старанно одягнений. Говорили, ніби він служить у Міністерстві закордонних справ Великобританії.

Художник Домерж стояв біля стола і, здавалося, з цікавістю стежив за грою. Насправді він дивився не на карти, a на руки гравців. Ось руки Гарднера, довгі, білі, випещені, пальці тонкі й сухі, наче ноги павука. Вони то завмирали зовсім, то раптом оживали й хапали карти.