Король Матіуш на безлюдному острові - Сторінка 14

Поглянути, що там і як. Зазирнути в палац, у парк, походити вулицями. Сходити на кладовище на могилу батьків.

Тут тепло й небо синє-синє. Але мені більше подобається похмура погода. Тоді я згадую батьківщину. Пальми дуже красиві, але наші дерева кращі. Вони як старі друзі, а пальми — чужі.

Мій найбільший недолік у минулому — гординя.

Чи може король любити народ, чи йому приємно, коли його хвалять, і він прикидається добрим?

Чи можна любити незнайомих? Звичайно, я щиро піклувався про дітей, усе ж мені хотілося, щоб вони знали, що це зробив для них король-реформатор.

Бути маленьким неприємно, і я вирішив довести: маленькі теж на щось здатні. Дорослі злилися на мене, я це бачив, але були зобов'язані підкорятися.

Я завів два зошити. Один називається: "Мої помилки, коли я був королем", а другий: "Думки і плани, якщо я знову стану королем".

Одного дня Дормесько заявив: "Нічого думати, треба підкорятися наказам". "Але ж король не може видати закон, не подумавши", — заперечив я.

"Король — інша справа", — сказав Дормесько.

Виходить, не всі дорослі розумні?

Чекаю, чекаю, а пошти все немає. Напевно, щось сталося.

Цілий тиждень не писав у щоденник.

Приїхав Сумний король. Він дуже здивувався, дізнавшись, що я не читаю газет. "А яка від них користь?" — запитав я. Він подумав і сказав: "Так, краще читай книжки".

Він дуже добрий, але ми один одного не розуміємо, і тому мені з ним важко.

"Раніше, Матіуше, ти поспішав зробити те, що тобі спадало на думку. А тепер ти вдаєшся до роздумів і не дієш. І те, й інше — крайнощі. Треба йти на компроміси із собою", — сказав Сумний король. (Компроміс — це поступки).

Як же так? Обманювати самого себе? Напевно, я ще дуже малий, щоб це зрозуміти.

Знову давно не писав у щоденник.

Я багато читаю, навчився грати на скрипці. Звичайно, до Сумного короля і навіть Валентія мені ще далеко.

З книжками справа йде не так просто, як я думав. Чим більше читаєш, тим більше виникає запитань. А книга готових відповідей не дає. Треба самому у всьому розібратися, обдумати, зрозуміти.

Скоро я зможу допливти до маяка. У підзорну трубу я бачив біля маяка двох дітей: один із них — зовсім маля, напевно, ще й говорити не вміє; інший старший, але теж молодший від мене.

Раніше я спостерігав за іграми Фелека і його друзів через залізну огорожу. Мене відділяла від них палацова огорожа — і я був самотній. Тепер від дітей мене відділяє море — і я знову самотній.

Нарешті Матіуш доплив до маяка. Щодня він запливав на човні в море все далі й далі і от сьогодні досяг мети.

Прив'язавши човен, він попрямував до маяка, а назустріч йому двійко дітей: хлопчик і білява дівчинка.

— Тато! — закричала дівчинка і з простягнутими руками кинулася до нього. — Тато! Йди-йди! Ала — слухняна!

По дорозі вона спіткнулася, впала й розплакалась.

Хлопчик — напевно, брат — підняв її, обтрусив платтячко. А вона виривається, сміється крізь сльози і з криком "Тато!" біжить назустріч Матіушу.

Брат стоїть і чекає, що буде далі. Матіуш теж зупинився в подиві. Він так поривався до дітей, а тепер не знає, що робити.

— Ходімо до діда! Ходімо! Ала — слухняна! Діда там! Ходімо, тато! — лепетало маля й тягло, смикало Матіуша за одяг.

Неприємно, коли не знаєш, що сказати.

— Ала, ходімо! Тато, ходімо! Ала, Ала, тато, ходімо до діда! — не вгаваючи, щебетала дівчинка.

Вона схопила хлопчиків за руки, потягнула за собою і знову ледь не впала.

— Діду, дивись — тато! — закричала вона, побачивши доглядача маяка.

А той стояв, примружившись, погладжуючи бороду, і усміхався. "Видно, добра людина, — подумав Матіуш. — Він чимось нагадує старого лікаря".

— Вітаю дорогого гостя! — Старий моряк зняв шапку. — Ваша величність, напевно, приїхали перевірити, чому не горить маяк. Усе гаразд, маяк полагоджено й сьогодні він знову світитиметься. Я б сам давно приїхав і вибачився перед вами, та от із цим… не дуже й попливеш.

Матіуш лише тепер помітив, що в доглядача немає руки.

— Другу руку відняло море. Але воно щедре і взамін подарувало мені ось цю парочку.

І він розповів Матіушу, як служив матросом і під час корабельної аварії втратив руку. Тоді його призначили доглядачем маяка. А торік після шторму хвилі викинули на берег двох діток. Він ледве відкачав їх. І дивно, хлопчик, хоча був непритомний, не випускав із рук сестричку.

— Хлопчика я назвав Ало, а дівчинку — Ала. Хто вони і звідки, невідомо. Мовою тубільців, що колись населяли острів, "Ало" — означає "син моря", "Ала" — "донька моря". Мабуть, вони родом із півночі. Бо хоча мови південних країн я трішки розумію, а з хлопчиком порозумітися ніяк не міг.

Під час розмови Ала не відходила від старших, з цікавістю поглядаючи то на Матіуша, то на старого моряка.

— Тато! — радісно закричала вона й засміялася.

— От бачиш, дурненька, говорив я тобі, що тато повернеться. Ось і отримуй свого тата, — промовив старий моряк.

— Це не тато. — Ало спохмурнів.

— Для тебе не тато, а для Али — тато.

— Це Матіуш.

Матіушу стало незручно: знову він не знав, що відповісти. А старий моряк поглядає на дітей і усміхається.

— З дороги належить підкріпитися, — сказав він і запросив гостя до свого дивного житла у вежі.

Матіуш пошкодував, що не привіз дітям гостинців, і заквапився додому.

Ала ще двічі починала плакати: їй не дозволили пити чай, поки він не охолоне, і коли виїжджав Матіуш.

— Тато, не виїжджай! Залишся з Алою!

І знову Матіуш не знав, як поводитися, коли Ала, чіпляючись за штани, не пускала його.

Наближався вечір, а Дормесько не любив, коли Матіуш повертався пізно. Якось Матіуш засидівся дотемна на скелі, і потім за наказом Дормеська за ним три дні ходив по п'ятах солдат. Не як покарання, просто Дормесько турбувався, щоб із Матіушем нічого не сталося. На щастя, Дормесько не знав про всі його ризиковані затії.

Назад Матіуш плив, як у казці. До самого острова розстилалася перед ним золота доріжка.

Добре, що він не пообіцяв приїхати наступного дня: руки так боліли, ніби він ніколи до цього не сідав за весла.

Лише на п'ятий день Матіуш знову зібрався на маяк. За цей час він обдумав, як поводитися і що захопити із собою. Узяв кубики, головоломку, лото з картинками, пряники, цукерки і м'ячик. Він приготувався, що сказати дітям при зустрічі і на прощання, якщо Яскраво-червона знову вередуватиме.

Веслував він повільно, з перервами, щоб не втомитися. Дормеська ж Матіуш попередив, що повернеться увечері, і взяв їжу на цілий день.

Діти зраділи Матіушу. Видно, дуже нудьгували на пустельній скелі. Старий моряк теж не приховував своєї радості: буде кому розповісти про свої мандри по морях і океанах. Та й розповіді Матіуша про війну теж цікаво послухати.

Хлопчики і старий моряк сіли на камені. Ала стояла біля Матіуша і, поклавши руки йому на коліна, заглядала в обличчя, ніби намагалася зрозуміти, про що він говорить. Але з її наївних запитань було ясно, що вона нічого не розуміє.

— Кулі — такі маленькі м'ячики? — запитувала вона, уявляючи, ніби війна — це гра.

І Матіуш пояснював їй, що ці м'ячики зроблені із сталі і вбивають людей.

— Ала хоче на війну! — законозилася дівчинка і заплакала.

— Війна далеко, — сказав моряк.

— Ала хоче далеко!

— Ала — маленька!

— Ала — велика! Ала хоче на війну!

— Війна спить, — сказав моряк.

— Спить? — перепитала Ала пошепки і, притиснувши пальчик до губ, зробила перелякане обличчя й більше не вередувала. — Тихо, війна спить, м'ячик спить, Петрушка спить.

Матіуша це дуже здивувало. Повертаючись назад, він намагався пригадати, як він поводився, коли був маленьким і так само мало знав, як і Ала. Так, не розуміти чогось дуже неприємно. Бідна Ала! Вона так на нього дивилася, немов очима хотіла зрозуміти. І, не зрозумівши, починала плакати. Маленькі діти, напевно, тому часто плачуть, що не розуміють. Йому стало шкода Алу. "Треба вигадати для неї казку", — подумав він і вирішив, що трохи розповідатиме старому морякові і Ало, а небагато — Алі.

Тут він пригадав, як моряк сказав, що війна заснула. Чому він так сказав? Адже це неправда. Війна не може спати: вона нежива. Але, уявивши собі, як починається війна, Матіуш подумав, що це насправді схоже на пробудження якогось чудовиська. Щойно було тихо, і раптом від тупоту чобіт гуде земля, гуркотять гармати. Значить, моряк не обдурив маленьку Алу?

Матіуш поклав весла, відпочиває. Від маяка стелеться морем золота доріжка. На небі мерехтять зірки. Довкола тихо-тихо. "Які права надати малятам?" — запитує себе Матіуш і не знаходить відповіді.

У притулку, де він ховався, жили маленькі хлоп'ята, і старші не любили їх: били, дражнили, приставали до них. Матіуш теж недолюблював цих плакс. Але, може, вони плачуть через те, що нічого не вирішують і в них немає жодних прав. Один депутат висловився в дитячому парламенті взагалі проти малят. Але це, звичайно, нісенітниця. Малята виростуть і стануть дорослими.

"Ось я мрію бути королем дітей, а нічого не знаю про малят. І зовсім забув, яким сам був маленьким. Дорослі, напевно, теж не пам'ятають себе маленькими і тому не хочуть надавати дітям права".

Матіуш знову взявся за весла. Як дивно: острів зовсім близько, а руки ні крапельки не болять.

"Завтра цілий день читатиму, а післязавтра знову попливу на маяк. Відвезу дітям картинки".

XVII

ей розділ повинен називатися так:

ТАЄМНИЦЯ ОСТРОВА БІЛОГО ДИЯВОЛА

У ньому розповідається про незвичайну, загадкову пригоду Матіуша.

Одного дня, вирішивши обстежити острів, він узяв револьвер і вирушив у подорож. Перепливши затоку, він висадився в тому місці, де річка впадає в море, і заглибився в гущавину.

Соромно жити на такому маленькому острові й не знати, який він.

Саме напередодні Матіуш читав книжку, де описувалася відважна, небезпечна подорож до Північного полюса.

"Сміливці вирушають у подорож у край вічних льодів і вічної ночі, ризикуючи заради науки життям. Сором і ганьба тим, хто не знає своє місто, свою країну, острів, на якому живе, — подумав він. — Може, тубільці мене не з'їдять, якщо я зустрінуся з ними в лісі. А для захисту від диких звірів у мене є револьвер. У всякому разі, у лісі битися із звірями легше, ніж із вовком у каналізаційній трубі".

Іде, іде Матіуш, а ліс стає дедалі густішим. Над головою — зелене шатро, яке не пропускає сонячних променів, і довкола панує напівтемрява.