Король Матіуш на безлюдному острові - Сторінка 6

правосуддям і пішов працювати кондуктором. Міністр торгівлі тримає овочеву лавку й на паях із церемоніймейстером володіє кінематографом. Міністрові освіти не пощастило: він продає на вокзалі газети. А бідолаха лікар помер через сумування.

У королівському палаці оселилися іноземці. У столицю з усього світу з'їхалося, мабуть, чимало шахраїв і авантюристів. Вони займають кращі місця в театрах, роз'їжджають на автомобілях вулицями, п'ють і їдять у дорогих ресторанах, а населення розплачується за це тяжкою працею.

У дорослому парламенті влаштовують змагання силачів, а в дитячому — виступи магів-чарівників.

Казарми перетворили на пивоварню, тому що з горя люди споживають у величезних кількостях пиво.

Негренята — хто в учні до сажотрусів пішов, хто в кафе служить: газети продає відвідувачам, мармурові столики витирає.

"З чого ж почати? — болісно думає Матіуш. — Комусь треба відкритися — один у полі не воїн".

Одного дня зупинився він перед овочевою лавкою колишнього міністра. "Може, увійти?" Матіуш не відчував жодної симпатії до цього міністра, він знав його як людину вельми практичну. Але цього разу так і не наважився переступити поріг його дому й повернувся ні з чим.

— Мені хочеться яблук.

Матіуш ніколи ні про що не просив, і крамар дав йому грошей.

— Півфунта яблук.

Колишній міністр здригнувся: він одразу впізнав Матіуша з голосу і, метнувши на хлопчика переляканий погляд, впустив півфунтову гирю.

— Вашество.

Матіуш приклав палець до губ.

— Ах, що я базікаю, — пробелькотів екс-міністр і, обернувшись до продавця, сказав: — Підніміть гирю. Ні, принесіть мені цигарки. А ви, — звернувся він до касирки, — перерахуйте, будь ласка, виручку.

Розпорядившись, він непомітно зробив Матіушу знак, щоб той слідував за ним у комірку за лавкою, де містився склад.

— Як ви смієте, ваша величносте, піддавати мене такій небезпеці! — зашипів він злісно. — У мене й так вистачає неприємностей. Був міністром, а тепер докотився до того, що яблуками торгую. У країні суворо заборонено навіть називати ім'я короля, і якщо хтось дізнається… Прошу вас, благаю, більше ніколи не приходьте сюди, інакше, чесне слово, я змушений буду донести в поліцію. У мене дружина, діти, я не маю права ризикувати щастям сім'ї.

— Але я хотів лише дізнатися…

— А я нічого не знаю й не бажаю знати! — перебив його міністр. — Бажаєте, можу дати вам фунт, ну три фунти яблук або груш, але на більше не розраховуйте.

— Я милостині не потребую, — гордо сказав Матіуш і пішов, не попрощавшись.

Бідний король-мандрівник! Відвідини овочевої лавки відбили в нього будь-яке бажання звертатися до інших міністрів. Думав, думав Матіуш і дійшов висновку, що в нього є такі можливості.

Перша. Увірватися в натовп із криком: "До зброї!" Роздати населенню рушниці, заарештувати іноземних послів, викопати довкола міста оборонні рови і ще раз спробувати щастя на полі бою.

Друга. Прийти в палац і заявити: "Я — король Матіуш Перший!" Нехай засилають на безлюдний острів.

Третя. Залишатися хлопчиком на побігеньках і чекати.

Четверта. Вирушити до Сумного короля. Ні, на таке приниження він не піде.

І Матіуш вибрав третє: тобто вирішив чекати. "Адже не може так продовжуватися вічно".

І от Матіуш працює не покладаючи рук. Встає на світанку, підмітає в лавці, ходить на базар із кошиком, топить піч, чистить картоплю, розносить по будинках покупки.

— Янеку, візьми п'ятдесят сардельок і десять фунтів ковбаси й віднеси в ресторан на Нову вулицю — ту, що раніше називалася вулицею Матіуша Реформатора.

— Добре.

Іде Матіуш із кошиком, а на вулицях незвичайне пожвавлення. Усюди повно солдатів, поліцейських, вони походжають назад-вперед і зупиняють дорос— лих і дітей. Поглянув Матіуш навсібіч і бачить на стіні оголошення, а на ньому величезними буквами: "5 000 000 винагороди".

Нарешті!

5000000 ВИНАГОРОДИ.

Колишній король МАТІУШ ПЕРШИЙ дорогою на безлюдний острів УТІК з-під варти в невідомому напрямі. Хто зловить МАТІУША або вкаже, де він ховається, отримає вищезазначену ВИНАГОРОДУ.

Усі хлопчики у віці МАТІУША зобов'язані мати при собі метрику. Щоб уникнути непорозумінь, попереджаємо батьків, що хлопчики без документів ЗАТРИМУВАТИМУТЬСЯ.

"П'ять мільйонів! — похитав Матіуш головою. — От ніколи не думав, що королі цінуються так дорого. Скільки сардельок можна отримати в обмін на одного короля!"

У душі він зрадів: нарешті зміна! І вирішив до ковбасника не повертатися. Він йому до смерті набрид своїми розпитуваннями: хто він та звідки, у якій школі вчився; навіщо сидить, утупившись у газету, — усе одно нічого не зрозуміє; чому носить при собі фотографію королеви і так далі. Якщо повернутися до них зараз, вони неодмінно здогадаються, хто він.

— Звідки йдеш? — зупинив його патруль.

— Від м'ясника.

— Свідоцтво є?

— Є.

— Ану покажи.

Матіуш із безневинним виглядом показує ковбасу.

— Дурнику, це ковбаса, а не свідоцтво. Пред'яви документ.

— Пусти його, чого з дурнем говорити.

Дві вулиці пройшов — знову патруль.

— Документи!

— Пропустіть, будь ласка, я дуже поспішаю: господар ресторану чекає.

Цього разу теж пощастило — пропустили. Проте Матіуш бачить, справа набуває серйозного обороту, і став пробиратися бічними, вузенькими вуличками на околицю міста.

— Стій! — пролунав окрик.

Але Матіуш, як ні в чому не бувало, йде далі.

— Стій! Стріляти буду!

Матіуш продовжує йти, немов не чує. Солдат вистрілив у повітря. Матіуш — ніякої уваги.

— Ах ти негіднику, жарти жартувати надумав із поліцією!

Матіуш пояснив знаками, що він, мовляв, глухий.

— Відпустити його чи що? Глухий, як пень. Навіть пострілу не чув.

— А мені яке діло! Наказано заарештовувати — значить, нічого думати. Повернемося з порожніми руками — від начальства перепаде. Може, шахрай, прикидається глухим, а сам украв ковбасу?

Справа кепська. Поки не пізно, треба тікати. Їжа знадобиться: кілька днів доведеться ховатися.

Солдати йдуть, не квапляться, перемовляються між собою:

— Зовсім сказилися. Матіуш утік із безлюдного острова, а вони його тут шукають. Цим товстосумам тільки людей мучити.

По дорозі заграбастали ще двох хлопчаків. Ні вмовляння, ні сльози не допомогли — солдати тільки ще більше розлютилися. Утворилася ціла процесія: попереду троє хлопців, позаду солдати, а збоку чотири пси — за кошиком з ковбасою ув'язалися. Останнім часом на околицях розвелося багато бездомних собак. Збіднілим ремісникам самим нічого їсти, і вони повиганяли собак на вулицю.

Матіуш вийняв із кошика в'язку сардельок, повісив на шию, обмотав довкола пояса, у кожну руку узяв по кільцю ковбаси, кошик піддав ногою — і тікати…

— Лови його, держи!..

Матіуш біжить попереду, за ним — собаки, за собаками — солдат. Інший залишився стерегти хлопчаків.

Солдат навіть рушницю кинув на бігу, щоб не заважала, і от-от наздожене Матіуша. Матіуш обернувся і — бац! — кинув собакам ковбасу. Собаки накинулися на неї, зчепилися, покотилися клубком прямо під ноги солдатові. Той розтягнувся на повний зріст на бруківці, а собаки ну його кусати. Матіуш перемахнув через паркан, пробіг один двір, інший і опинився біля саду, а в ньому дітвора: маленькі, великі, дівчатка, хлопчики. У глибині саду — будинок, хвіртка відчинена навстіж; збоку — інший будинок, менший, за ним кущі.

Тут продзвенів дзвінок, і діти побігли до будинку.

"Школа, напевно", — подумав Матіуш.

Сад спорожнів. Матіуш сидить у кущах і видивляється затишне місце, куди б заховати свої запаси.

VII

е не школа, а притулок. У школі лише вчаться, а ми тут живемо: спимо, їмо. Мій батько на війні загинув. А твій? Щоб прийняли в притулок, треба подати заяву. Це страшна тяганина! Моя тобі порада: залишайся, ніхто не помітить. Раніше ми були однаково одягнені. Але після війни ніякого порядку немає: кожен робить, що хоче.

— Але ж діти одразу помітять, що я новенький, — заперечив Матіуш.

— Дурниці! Старшим по сардельці даси, щоб язика за зубами тримали, а малята не пікнуть — бояться нас. Не послухаються — запотиличника отримають. У нас із ними розмова коротка! Утім, посидь у кущах, а я пораджуся із скаутизмом.

— Значить, у вас скаутизм є? — зрадів Матіуш.

— Одна назва, що скаутизм: цигарки палять і навіть пояса зі скаутським ножем ні в кого немає. Кажу тобі: суцільний єралаш. Кожен робить, що хоче. Сказав би я тобі одну річ, так, боюся, проговоришся. Послухай: у нас таємне товариство є, Зеленого Прапора. А патрон наш — тільки пам'ятай: це таємниця, — Матіуш. Ми вирішили викрасти його з безлюдного острова. Та дивись, нікому ні слова, а то тобі не поздоровиться. Ми свято бережемо нашу таємницю.

Продзвенів дзвоник.

— Почекай мене тут. Мені на урок треба йти. У нас тільки на першому уроці перевіряють, хто відсутній, а потім хоч цілий день гуляй! На, тримай шматок хліба.

Матіуш з'їв хліб і дві сардельки. Сидить він у кущах і думає: як бути далі? А тут у сад нагрянула поліція.

"Шукати будуть".

Але вони з'явилися з іншого приводу: привели з в'язниці близько ста хлопчаків, затриманих на різних вулицях. Батьки зібралися перед в'язницею і влаштували скандал.

— Не хочемо, щоб наші діти сиділи разом із злодіями! — кричали вони.

Довелося хлопців перевести з в'язниці у притулок.

Назустріч цій ораві вибіг товстун — розмахує руками, кричить, сердиться:

— Чому заздалегідь не попередили? Де я їх розміщу? Звідки узяти стільки мисок і кухлів? Де їх спати вкладу?

— Наша справа маленька. Ми виконуємо наказ начальства, — сказали тюремні наглядачі й пішли.

У сад вискочили хлопці з притулку і змішалися з новенькими. Плутанина, нерозбериха. З будинку винесли два столи і стали записувати імена й адреси новоприбулих хлопців.

— Мій тато адвокат.

— Мій тато жандарм.

— Моя мама актриса.

— Мій тато іноземний посол.

Тут до воріт підкотив автомобіль.

— Тато приїхав!

— За яким таким правом ви затримуєте мого сина? Що за неподобство! — накинувся посол на товстуна.

У цей час поліцейські привели ще сорок полонених.

— Віддайте мені сина!.. — волає дружина посла.

У сад увірвався цілий натовп батьків. Плач, лайка, галас.

"Мабуть, можна вилізти з кущів, — подумав Матіуш. — Який, проте, дивний спосіб ловити злочинців! Не дивно, що це їм так рідко вдається. Тепер я в безпеці".

І Матіуш так осмілів, що протиснувся до столу, біля якого стояв товстун, намагаючись заспокоїти батьків, що розбушувалися.

— Шановні батьки, я директор притулку, а зовсім не тюремник.