Король Матіуш на безлюдному острові - Сторінка 3

Почистив клітку, хоча вона була чиста, налив у блюдечко води, хоча воно було дуже велике й не пролізало у вузькі дверцята. Потім просунув між лозинами клітки хліб і шматочок цукру. І час від часу крадькома поглядав на годинник, думаючи: "Швидше б минули чотирнадцять хвилин!"

Кампанелла теж із тривогою дивилася на годинник. Це було її останнє побачення з Матіушем у в'язниці. Час було їхати на завершальне засідання королів, щоб підписати вирок про заслання Матіуша. А їй хотілося про дещо запитати його.

— Матіуше, мені треба з тобою поговорити. Залиш канарку, з нею возитимешся, коли я піду.

Матіуш спохмурнів.

— Я слухаю вас, королево.

— Скажи мені, тільки відверто. Я самотня, як і ти. Якщо королі дозволять, погодишся стати моїм сином? Житимеш у моїй країні, де цілий рік світить сонце, у мармуровому палаці, який стоїть в апельсиновому гаю. Я зроблю все, щоб тобі було добре. Мине час, і королі пробачать тобі. Коли я постарію, а ти підростеш, я віддам тобі свою корону, і ти знову будеш королем.

З цими словами Кампанелла хотіла обійняти й поцілувати Матіуша, але він відсунувся від неї.

— У мене є своє королівство, і чужої корони я не потребую.

— Але, Матіуше…

— Я не Матіуш, а полонений король. І королівство, яке несправедливо відняли, все одно поверну.

Пробив великий тюремний дзвін, сповіщаючи, що чотирнадцять хвилин минуло. Матіуш закусив губи. Серце в нього билося, у голові тіснилися різні думки.

— Дякую вам, королево. Ви дуже добрі до мене, і я не хочу платити вам чорною невдячністю. А якщо я погоджуся, у вас будуть неприємності.

— Чому?

— Я втечу. Усе одно втечу. Нехай вони мене трохи краще стережуть, так їм і скажіть.

Тюремний дзвін пробив знову.

Подолавши хвилювання, Матіуш спокійно договорив:

— Ваша величносте, у в'язниці я вільний розпоряджатися собою: адже права захищатися в мене ніхто не відніме. А якщо я погоджуся стати вашим сином, то назавжди втрачу свободу.

Тюремний дзвін пробив утретє. І королева пішла.

"Тікати!"

Як це йому раніше не спало на думку! Інколи він, правда, думав про втечу, але його одразу ж долали сумніви: чи вдасться, куди бігти й навіщо? І лише тепер, коли королева запропонувала йому те, що було б межею мрій для будь-якого в'язня, він вирішив остаточно й безповоротно: тікати!

Сумніви залишили його. Тепер — прощавай, нудьга! Тепер він щохвилини дивитиметься на годинник. Тепер роботи вистачить: треба обстежити сад, промацати кожен виступ стіни, врахувати кожне деревце. І до найдрібніших подробиць обдумати, що робити, коли він опиниться на волі. У що перевдягнутися, що взяти із собою в дорогу, де дістати мотузку, без якої ніяк не обійтися.

Матіуш не помітив, як настав вечір, запалили світло й заспівала канарка. Він підійшов до клітки. Пташка з переляку замовкла, але потім заспівала ще голосніше.

Тут погляд хлопчика впав на фотографію матері:

"Люба матусю, Кампанелла хотіла відняти в тебе сина. Трон у мене відняли, а тепер хотіли відняти й тебе. Але не вийде. Я не залишу тебе. Ми разом утечемо з в'язниці".

І, вийнявши фотографію матері з дорогої, обрамленої перлами рамки, він заховав її в бічну кишеню:

"Тобі тут краще, правда, матусю?"

Канарка виспівувала самозабутньо.

IV

оли королі зібралися на останнє засідання, Кампанелла сміливо виступила на захист Матіуша.

— Ваша величносте, не підписуйте цей папір! Матіуш — дитина, з ним не можна чинити, як із Наполеоном і взагалі як з дорослим. Він дуже добрий і вразливий.

— Ну, понесло, — прошепотів Молодий король на вухо Бум-Друму.

— Бачили б ви, як він зрадів канарці! Як годував її, міняв воду. Діти легковажні й багато чого не розуміють.

Кампанелла бачила перед собою невдоволені, знуджені обличчя. Королі позіхали, курили, зітхали. Але Кампанеллу це не бентежило. Вона говорила, говорила, доки стариган Альфонс Бородатий не заснув у кріслі, а блідолиций Митра Бенгальський не прийняв пігулку від головного болю.

— Віддайте мені Матіуша, — сказала вона під кінець.

— А проголосуймо, — запропонував хтось.

— Гаразд, — погодилися всі.

— Хвилиночку, я зовсім забула, — благально мовила Кампанелла.

— Зробімо перерву, — запропонував король Орест.

— Так, так. Треба випити чаю.

— І повечеряти.

Кампанелла пригощала королів найкращими винами й лікерами. І в кожного розпитувалася, які страви він любить найбільше. А лакеї роз'їжджали на велосипедах по всьому місту і привозили з найдорожчих ресторанів найрідкісніші страви. Кампанелла пригощала гостей сигарами, фруктами, морозивом різних сортів: вершковим, ванільним, малиновим. Чого тільки не було на столах: і торти, і мед, і шербет турецький, і горіхи в цукрі, іриски, пряники, швейцарський сир, англійський портер.

— Мабуть, не було тільки одеколону і клопомору, — сказав ущипливо наступного дня відомий жартівник, король Мигдаль Ангорський.

Голосування довелося відкласти. Адже королям ніхто не забороняє їсти й пити, скільки хочеться. І цього разу вони об'їлися й перепилися.

Наступного дня стало відомо, що голосування відбудеться не в палаці Кампанелли, а в живописному рибальському селі. І королева зрозуміла: отже, вони не згодні. Відповідно до правил хорошого тону в проханні хазяйки дому відмовляти не гоже.

Передчуття не зрадило королеві.

— Чотири голоси "за", дванадцять "проти".

Отже, доля Матіуша вирішена: його засилають на безлюдний острів.

— Будь ласка, підпишіть вирок.

Кампанелла розписалася останньою й виїхала, ні з ким не попрощавшись.

"Треба за будь-яку ціну врятувати нещасну дитину", — вирішила вона про себе.

А Матіуш не втрачав даремно часу й серйозно готувався до втечі.

Він ставив клітку з канаркою біля старої, обвитої диким виноградом стіни, і вдавав, ніби грається в Робінзона. Петрушка був П'ятницею, канарка — папугою. Щодня, як і Робінзон, Матіуш робив зарубки на корі дерева.

Побачивши, що маленький в'язень заспокоївся й захопився грою, варта перестала надто ретельно стежити за ним. Коли Матіуш гуляв у тюремному дворі, вони ходили за ним по п'ятах, тому що туди виходило вікно канцелярії й начальник не спускав із них очей. У саду ж вартові робили, що хотіли. Молоти язиками куди приємніше, ніж мовчки крокувати з рушницями.

Матіуш помітив: одна цеглина в стіні хитається отож і взявся за справу — розгойдує її то праворуч, то ліворуч; вапно обсипається, кришиться, але з боку нічого не видно: дикий виноград затуляє. Розхитавши як слід одну цеглину, Матіуш взявся за іншу. Він працював завзято. Пальці в нього були в саднах, нігті зірвані, але що там біль, коли йдеться про свободу. До обіду покінчив із чотирма цеглинами, після обіду — ще з двома.

"Якщо нічого не перешкодить, через три дні буду на волі".

Вийняти цеглу — півсправи, а от куди її ховати? Бродить Матіуш по саду в пошуках лопати.

— Ти чому в Робінзона не граєшся? — запитує його начальник варти.

Солдати говорили йому "ти", "Матіуш". Але він не ображався: колишня гордість безслідно зникла.

"Нічого, звикається хлопчина. Гра в Робінзона зараз найбільше відповідає його становищу: скоро це знадобиться йому в житті, — міркують між собою солдати. — А може, з ним вчинили дуже суворо?"

— Ти чому перестав гратися?

— Хотів льох викопати, а лопати немає. Без льоху не обійдешся — ніде зберігати підстрілену дичину.

Солдати дали йому лопату й допомогли копати. Коли яма була досить глибокою, Матіуш поклав туди цеглу й засипав зверху землею. Але один солдат помітив.

— Звідки в тебе цегла?

— У саду знайшов. Отам, біля альтанки. Показати?

І, взявши солдата за руку, повів до альтанки, а по дорозі став розповідати про війну, людожерів та так заморочив йому голову, що бідолаха забув, куди й навіщо йшов. Іншим разом справа прийняла зовсім кепський поворот: начальникові в'язниці раптом спало на думку влаштувати перевірку.

— Начальник іде! — вигукнув із віконця солдат, який стояв на варті в коридорі.

Солдати схопилися, переполохані, покидали недопалені цигарки, мить — і рушниці в них у руках. Матіуш став між ними і з опущеною головою мовчки попрямував садом. Але вишикуватися, як годиться за статутом, солдати не встигли.

— Чому двоє попереду, а четверо позаду? Ви що, статуту не знаєте? А це що за клітка? — загримав начальник в'язниці і вдарив палицею по дикому винограду.

Матіуш похолов: з-за дикого винограду відкрився отвір у стіні. Але начальник в'язниці, на щастя, був порядний бурмило і з висоти свого зросту нічого не помітив.

— Що за підкоп? — грізно запитав він, вказуючи на яму.

— Це комора Робінзона Крузо, — відповів Матіуш.

— Отже, за порушення статуту — день гауптвахти і за те, що ув'язнений номер двісті одинадцять копає ями, — ще один.

Але начальник в'язниці розгнівався лише для вигляду. Він боявся зв'язуватися з Матіушем: ще поскаржиться Кампанеллі! А це було йому зовсім не треба, тому що королева засипала його дарунками й обіцяла прислати дружині діамантову брошку в нагороду за хороше поводження з в'язнем. І потім, хлопчиська скоро заберуть звідси. Скоріше б позбутися його!

Одне погано: солдатам наказали засипати яму, куди Матіуш складав провізію на дорогу. А робив він це так: половину порції з'їсть, а половину заховає у свою комору.

Час летів швидко. Матіуш прикидався, ніби захоплений грою: збирав жолуді, палички, облаштовував біля стіни садок, майстрував паркан, будував із піску фортеці. А сам непомітно поглядав на солдатів: дивляться вони в його бік чи ні? Робота просувалася тепер значно повільніше. Вийняту із стіни цеглу доводилося ховати під курточку й відносити на інший кінець саду. Там була альтанка, а під альтанкою зяяло підвальне віконце. Туди Матіуш безшумно опускав на мотузці по цеглині.

Стіна товстенна, але Матіуш знає: квапитися не можна. Найменша необережність може погубити його. А робота важка. Нігті зірвано, руки в саднах, які не гояться й болять.

О щаслива мить! Остання цеглина вийнята, і рука висунулася назовні! Тільки б не помітили. Тільки б не сталося чогось непередбачуваного.

Але сталося несподіване. З того боку стіни біг собака — і хапнув Матіуша за руку! Матіуш зморщився від болю, але не застогнав, стерпів. Зробив вигляд, ніби продовжує гратися. Якщо собака не один, а з хазяїном, Матіуш пропав. Хазяїн собаки побачить руку, що стирчить з отвору, і донесе начальникові в'язниці.

Пес гавкнув.