Король Матіуш на безлюдному острові

КОРОЛЬ МАТІУШ НА БЕЗЛЮДНОМУ ОСТРОВІ

І

Ох, до чого погано Матіушу у в'язниці!

Погано і тужливо.

Тиснуть тюремні стіни. Тісно. Понуро.

Його зашлють на безлюдний острів.

Війну програно. Він королівський полонений, і його зашлють на острів, як Наполеона. А поки що треба чекати.

Сказали, відправлять через тиждень, але минуло вже три тижні, а він усе ще у в'язниці. Виявляється, три королі ніяк не могли домовитися між собою, який вибрати острів. Молодий король не приховував своєї ненависті до Матіуша й хотів раз і назавжди його позбутися. Сумний король відкрито зізнавався, що він — друг Матіуша. Тому умови диктував третій король, якому доля Матіуша була байдужа.

А умови були такі: нехай Матіуш живе спокійно, але ні у що не втручається, а головне — щоб він не втік.

Острів Марас — не підходить: там болота, жовта лихоманка й чорна віспа. Острів Луко теж не годиться: дуже близько від материка й чорні королі можуть влаштувати йому втечу. Щоб вийти зі скрутного становища, оголосили конкурс. У газетах усього світу надрукували таке оголошення:

"Учитель географії, який вкаже відповідний для ув'язнення Матіуша острів, отримає велику винагороду. У місячний термін пропонується повідомити, де розташований цей острів і чим він хороший для заслання".

Посипалися пропозиції. Королі розвісили по стінах географічні карти й позначали маленькими прапорцями острови, які здавалися їм відповідними.

Приїхав Бум-Друм, а з ним ще кілька чорних і жовтих володарів — менш важних. Приїхала королева Кампанелла і п'ять білих королів. Вони напускали на себе таємничість, ніби мали повідомити щось надзвичайне.

Радилися в різних містах. Королі були пихаті й найбільше боялися принизити свою королівську гідність.

— Хочуть почути мою думку, нехай приїжджають до мене, — зарозуміло заявляли вони. — А то вийде, ніби я нав'язуюся зі своїми порадами.

Крім того, їм просто хотілося помандрувати.

Отже, двічі радилися в містечку на березі моря, потім у великому місті в горах, потім у місті, яке славиться найсмачнішим пивом, а потім у країні, де завжди тепло. Кожен король возив із собою двох міністрів, у кожного міністра був секретар, у кожного секретаря — дві помічниці, які записували все, що говорили королі. Це називається вести протокол.

А Матіуш тим часом тужив у в'язниці.

Якби він читав газети, йому було б легше: він знав би, що про нього говорять і пишуть. А так йому здавалося — про нього забули.

Бум-Друму дуже хотілося побачитися з Матіушем, але він боявся виказати себе і тому прикинувся розсердженим.

— Виманив у мене стільки золота! — скаржився він. — Обіцяв узамін виучити наших дітей, а що з цього вийшло? Половина хлопців загинула в бою, половина сидить у таборі для військовополонених. А бідна Клу-Клу — у в'язниці.

І Бум-Друм на знак печалі хотів перекинутися через голову, але, пригадавши, що він людина цивілізована, став терти очі, ніби плаче.

— Ваша королівська величносте, якщо бажаєте, ми можемо звільнити принцесу Клу-Клу, — улесливо сказав Молодий король, який тепер підлещувався до Бум-Друма.

— Ні, — зі сльозами на очах відповів Бум-Друм, — витрачати дорогоцінний час на легковажне дівча, коли стільки важливих справ, просто неприпустимо.

Бум-Друм засвоїв, що білі плачуть, коли говорять про що-небудь сумне. Тому він завжди носив із собою бульбашку з нашатирним спиртом. І коли, на його думку, належало лити сльози, він виймав бульбашку з кишені й нюхав. А від нашатирного спирту, гірчиці й цибулі, як відомо, сльозяться очі.

Нарешті, на двадцять четвертому засіданні дійшли згоди, куди заслати Матіуша. Востаннє зібралися в палаці Кампанелли, тому що в її країні з вини Матіуша діти вперше вийшли на вулиці із зеленими прапорами.

Красуня Кампанелла жила в палаці сама: чоловік її помер, дітей не було. А палац стояв на березі мальовничого озера в красивому апельсиновому гаю.

На нараду прибули троє вчителів географії в чорних фраках — троє переможців у конкурсі на кращий острів для Матіуша. Тепер із трьох островів належало вибрати один.

— Мій острів, — сказав перший учитель, — розташований ось тут. — І він тицьнув указкою в блакитний простір, на якому не було навіть ознаки суші. — Не дивуйтеся, ваша королівська величносте, що острова немає на карті. Зараз я все поясню. На картах позначають лише великі острови, для всіх не вистачило б місця. Якщо на карті маленька цяточка, значить, острів великий. А мій острівець зовсім крихітний, завбільшки у три квадратні кілометри. У цьому його перевага: легко стерегти Матіуша. Високих дерев там немає, і взагалі рослинність небагата: трава та чагарник. Острів безлюдний і розташований дуже далеко від материка. Клімат там здоровий, зими зовсім не буває. Тому бараку з дощок для Матіуша й варти цілком достатньо. Привезти раз на місяць прові-, зію — і справа з кінцем! Матіуш там розкошуватиме.

На щастя, Бум-Друм був негром, а то він зблід би і всі здогадалися б, як він злякався, почувши про цей острів.

— А як називається ваш острів? — запитав Молодий король.

— Якраз про це хотів я зараз сказати. Острів у 1750 році відкрив мандрівник Дон Педро. Зазнавши корабельної аварії, він насилу дістався до острова, прожив там двадцять років і невідомо скільки прожив би ще, якби випадково його не виявили пірати. Дону Педро нічого не варто було самому прикинутися піратом: він так заріс волоссям, що виглядав справжнім розбійником. Пірати узяли його на свій корабель. Чотири роки плавав він із ними. Урешті— решт йому вдалося втекти. І він назвав цей острів островом Безнадійності. Усе це описано в одній товстій книзі, і, крім мене, головою ручаюся, її не читав жоден учитель географії.

— Мій острів, — почав другий учитель, — має лише один недолік: він знаходиться дуже близько від материка. Зате недалеко від нього розташований маленький острівець із маяком. Під час туману й ночами маяк освітлює все довкола. У південній частині острова є скеля й галявина. На галявині стоїть вже готовий будиночок дня Матіуша. У далекі часи острів населяло миролюбне плем'я тубільців. Коли білі відкрили острів, вони влаштували там школу, навчили тубільців молитися й курити трубки. Матроси міняли на тютюн корицю, ваніль і канарок. Торгівля приносила великий прибуток, і через п'ять років один заповзятливий торговець навіть лавку відкрив на острові. Усе йшло добре, але раптом діти торговця захворіли на кір. Для білих кір не дуже небезпечна хвороба, а чорні хлоп'ята, заразившись, померли всі до одного, з дорослих уціліло не більше ста осіб. Якщо вони ще живі, то ховаються в чагарниках, рятуючись від кору, лавки і школи.

— А де цей острів? — поцікавився Сумний король.

— Ось тут, — показав учитель географії.

Тут Бум-Друм як схопиться та як стукне кулаком по столу.

— Не дозволю! — заволав він. — Цей острів дуже близько від моєї країни! Матіуш утече і підніме бунт серед дітей. Та ви що, з глузду з'їхали, зелена мавпа вас візьми!

Королі образились.

Кампанелла ледве не знепритомніла, а вчитель географії від страху впустив указку, тому що Бум-Друм кинувся на нього з кулаками. Молодий король насилу втримав Бум-Друма, котрий розбушувався.

— Заспокойся, чорний друже, ніхто на цьому не наполягає. Не хочеш — не треба. Хіба на світі мало островів?

А увечері білі королі, зійшовшись в апельсиновому гаю, на зло Бум-Друму, і водночас щоб насолити Молодому королеві, на всі лади почали розхвалювати цей острів.

— Смішно брати до уваги думку неосвіченого дикуна. Він ще, чого доброго, подумає, ніби ми його боїмося. Як же Матіуш утече? А солдати на що? А маяк?

— Матіуш — дитина, йому буде погано без дерев, квітів і птахів, — сказала Кампанелла. — Хоча він переді мною винен, я йому пробачаю.

— Ваше благородство, шановна Кампанелла, глибоко нас вражає, — зазначив відомий своєю галантністю король Мальто.

— Але, віддаючи належне вашій доброті, — додав Молодий король, — ми перш за все керуватимемося міркуваннями розуму й обережності.

— Але ж він дитина! — повторила Кампанелла, простягаючи Молодому королеві два апельсини й сім фініків.

— Усе говорить за те, щоб обрати саме цей острів, — сказав король-хитрун. — І провізію для Матіуша й варти недалеко возити, і море там завжди спокійне, і будувати нічого не треба — є приміщення колишньої школи. Подивімося на речі тверезо. Якщо навіть Матіуш спробує втекти, його розтерзають хижі звіри. І потім, не знаючи мови, як він домовиться з тубільцями? Отже, не лише добре серце нашої чарівної хазяйки, але й розум і обачність схиляють нас до того, щоб зупинити свій вибір саме на цьому острові.

Молодий король без жодного задоволення їв фініки й мовчав. Він був заклопотаний майбутніми неприємностями з Бум-Друмом.

II

атіуш гуляє тюремним двором. Довкола, куди не глянь, високі кам'яні стіни. Посеред двору одне-єдине дерево — горіх. Раніше дерев було більше, але вони росли дуже близько від стіни, і років десять тому, коли з в'язниці втік знаменитий розбійник, їх зрубали. Тепер уздовж стіни стирчать дванадцять пеньків, і це надає тюремному двору ще сумнішого вигляду.

Прогулянка триває півгодини. Два солдати із зарядженими рушницями крокують попереду Матіуша, два — позаду, три, з шаблями наголо, — ліворуч, три — праворуч. Матіуш дивиться собі під ноги й рахує кроки:

"Раз, два, три, чотири, п'ять, шість, сім…".

Сто двадцять маленьких кроків або вісімдесят великих: сімдесят кроків до горіхового дерева і п'ятдесят від дерева до стіни. Через кожні десять кроків Матіуш піднімає голову й дивиться на дерево.

На що ж йому ще дивитися? Він то йде із заплющеними очима, то розплющує їх, лише щоб поглянути на дерево. Або чергує великі кроки з маленькими. Або ходить навшпиньки. А то десять кроків на носочках, десять — на п'ятах. Треба якось урізноманітнити нудну тюремну прогулянку. Хотілося пострибати на одній ніжці, і він стрибав у себе в камері, коли його ніхто не бачив.

Простим в'язням живеться значно краще! А йому, королівському полоненому, доводиться весь час бути напоготові: адже вороги всіляко прагнуть його принизити.

— Засуджений номер двісті одинадцять — у канцелярію! — прокричав у заґратоване віконце начальник в'язниці.

Матіуш здригнувся: номер його. Але він іде далі, ніби не чує.

— Ваша величносте, вас викликають у канцелярію, — сказав начальник варти.

Був відданий наказ: розмовляючи з Матіушем, називати його королем, інакше він не відповідав.