Король життя - Сторінка 3

В галереях, музеях, палацах усі його мрії знаходили своє наочне втілення. У нефах давніх базилік, де виблискує почорніле золото мозаїк, біля вівтарів, розквітлих променями свічок, серед лісу витих колон панували чари католицької церкви. Відтоді Оскар так і не вивільнився від цих чарів, особливо через властиве католицтву прагнення до чуттєвої рельєфності духовного, до втілення духу в прекрасній і незамінній безлічі предметів, осіб,подій, якими обросло це віровизнання, таке відмінне від пуританства.

"Таїнство щоденного жертвоприношення, воістину страшнішого за всі жертвоприношення, старовини, хвилювало його своїм гордим презирством до свідчення наших почуттів, первісною простотою своїх елементів і вічним пафосом людської трагедії, яку воно прагне символізувати. Доріанові подобалося вклякати на холодних мармурових плитах і дивитись, як священик у важких ризах повільно відсуває блідими руками завісу дарохранильниці або підносить всипану самоцвітами, схожу на ліхтар дароносицю з білою облаткою,— яка іноді й справді видається pañis caelestis, хлібом ангелів,— або, в облаченні мук Господніх, ламає над чашею гостію і б'є себе в груди за гріхи. Його чарував дим кадильниць, якими, наче великими золотими квітами, махали вбрані в пурпур і мережива хлопчики з поважними обличчями. Виходячи з храму, він з цікавістю поглядав на чорні сповідальні, і йому хотілося сидіти там, в їхній імлистій напівтемряві, й слухати, як чоловіки та жінки пошепки оповідають правдиву історію свого життя".

Ці слова Уайлд написав сам і з думкою про себе. Він мало не став католиком, проте передумав, побоюючись, що батько перестане посилати йому гроші.

Та в сера Вільяма вистачало своїх жалів. Він потрапив у негарну історію через молоду пацієнтку, яку спокусив і яка, пересвідчившись, що він не буде її утримувати, звинуватила його в зґвалтуванні. Це похитнуло його становище і дух. Він відійшов від громадського життя, став пити більше, ніж досі, і згоряв, мов чадний недогарок. Помер він 1876 року.

Коли він лежав на катафалку, щоранку три дні поспіль приходила незнайома жінка в жалобі, в густій вуалі, сідала біля покійника і, не поворухнувшись, не кажучи ні слова, лишалась аж дотемна. Дублін провів доктора на кладовище Маунт-Джером з великою пишнотою. Леді Уайлд перебралася до Лондона, де легше було приховати скромність достатку з дожиттєвої пенсії. Оскарові батько заповідав сільський будиночок з ділянкою, яка не давала й двохсот фунтів на рік. Та все ж можна було розрахуватись із студентськими боргами та ще поїхати до Греції в товаристві професора Ме-гафі.

Вони не проминули жодного музею, жодної реліквії. Уайлд, який відтоді не бажав знати інших богів, крім створених рукою людини, всіма порами вдихав язичництво. Але про саму подорож і її обставини він ніколи не обмовився ані словом. Ні в його творах, ні в бесідах, записаних друзями, немає прямих свідчень, які стосуються цих місяців, які видались йому такими короткими, що він запізнився в Оксфорд до початку семестру і заплатив штраф у кілька десятків фунтів. Очевидно, там, у Греції, він зазнав справді глибоких вражень. Його долоні вже не забули таємничої вологості террако-тових фігурок, які відкопувалися тієї пори з гробниць на рудих полях Танаг-ри. Грецький пейзаж заповнював його уяву, набравши живіших барв і якоїсь духмяної наповненості.

В Оксфорді був чоловік, здатний ще яскравіше освітити цю картину. В коледжі "Брейзеноуз" жив Волтер Патер, "людина самотнього серця", як називали його студенти. То був відлюдько, що соромився своєї потворності, важкої для нього, як гріх проти обожнюваної ним краси. Тільки в своїй криївці він віднаходив злет і силу духу. Мало хто міг похвалитися, що своїми очима бачив його самітницьке житло. Воно було майже легендою: вузенька, немов чернеча келія, кімната, стіни, пофарбовані в жовтий колір, колір зів'ялого березового листя, чорні двері, довкруж каміна орнамент із золотистих гілок, на столі ваза з квітами і під нею опалі пелюстки. В пообідні години, коли сонячне світло навіть узимку найрівніше і найбіліше, між першою і третьою, після кінця університетських занять, асистент Вол-тер Патер забував про лекції, студентів, учені суперечки й частку цього тихого щастя віддавав друзям.

Одним із них був Оскар Уайлд. Він приносив із собою ту Грецію, якої Патер не знав, і вони зразу заглиблювалися в таємницю Деметри та Пер-сефони — предмет роздумів Патера в той час. Він зустрічав гостя усмішкою — і цим окрайчиком дитячої ніжності ніби змахував потворність негарного свого обличчя з пишними, кумедно настовбурченими вусами. Розмовляючи, він розводив руки округлими жестами священика біля вівтаря, і білість його пальців наводила на думку, що він міг би ними торкатися святих дарів, що, можливо, на те й були вони призначені своєю витонченою делікатністю. Говорив Патер негучним, сонним голосом, приплющивши очі, та коли перед ним був Уайлд, він волів слухати, відчуваючи в голосі гостя глибшу мелодію,— під рівними, спокійними словами ніби струменів швидкий і гомінкий потік.

Нелегко відгадати, що дали один одному ці двоє чоловіків,— як у тій кімнатці кольору зів'ялого березового листя, так і на камінній лаві під старим в'язом, звідки видно було річку з голими хлопчиками, що там купались; та, певне, Патерове мовчання промовляло більше, ніж захоплена Уайлдова балаканина. У цьому мовчанні все-таки таїлося красномовство неперевершених, незабутніх сторінок "Ренесансу". Книжка справила на Оскара надзвичайне враження. Вона явилася в пору формування його схильностей і так довго була в ньому живою, що вже перед кінцем свого шляху, в тюрмі, він писав про неї як про щось молоде й свіже. А тоді, в Оксфорді, він брав з неї думки цілими оберемками.

"...Якщо все вислизає з-під наших ніг, що ж лишається нам, як не прихильність до кожної вишуканої пристрасті, до кожної звістки, що на мить ніби розширює обрій і вивільняє розум, до всього, що хвилює наші душі: дивовижні барви, незвичайні запахи, творіння художників, обличчя друга?

...Коли ми усвідомлюємо розкіш наших відчуттів і їхню страхітливу недовговічність, зосередьмося всією істотою у відчайдушному зусиллі дивитись і слухати, і в нас не лишиться часу для теорій про те, що ми чуємо і бачимо. Треба нам безперервно і з невтомною цікавістю примірювати нові судження, шукаючи нових вражень, і ніколи не задовольнятися легко доступною ортодоксальністю...

...Ми не повинні піддаватися теорії, чи ідеї, чи системі, яка вимагала б від нас пожертвувати бодай часткою наших відчуттів заради чужої нам справи, або заради поваги до певної абстракції, яка нічого спільного з нами не має, або, нарешті, заради чистої умовності.

...Йдеться передусім про те, щоб, розширюючи наше життя, охопити в ньому якомога більше. Великі пристрасті, екстаз і страждання любові або різноманітні форми ентузіазму — некорисливі вони чи корисливі, однаково,— подаровані декотрим із нас від народження, можуть дати нам враження інтенсивного життя. Тільки треба упевнитися, що це воістину пристрасть і що плід, який вона приносить, справді створює відчуття багаторазово примноженого і більш напруженого життя. І ніщо не може дати нам цього відчуття більшою мірою, ніж пристрасть поетична, прагнення до краси, любов до мистецтва заради мистецтва: адже мистецтво приходить до нас з однією-єдиною метою: прикрасити швидкоплинні години нашого життя; воно приходить з чистої любові до цих скороминущих годин..."

З обігу подібних фраз, розгорнутих на новій мелодії найчистішої англійської прози, проступає видіння відмінного, незвичайного життя, яке

Оскарові належало понести в світ, що лежав за обрієм його двадцяти двох років.

Настав час перших віршів. Голосіння викрадених троянок, змалювання статуй і картин, грецькі або латинські написи, довгі й вигадливі. Він друкував їх у дублінському "Айріш Манслі" або в університетському "Котебо-ус". Підписувався "О. Ф. О'Ф. В. У." — початковими літерами всіх своїх кельтських імен. Потім настали дні вишуканих складностей балади, розкішних труднощів сонета, дні вілланел з гучними повторами, прекрасні хвилини пробудження в душі тріолета, невимовна насолода міряти слова музикою кожного їхнього складу.

— Чому ви весь час пишете вірші? — питав Волтер Патер своїм лагідним голосом. — Чому б вам не спробувати прозу? Проза настільки важча!

Проте Оскара не цікавило подолання труднощів. Обдарований надзвичайною пам'яттю, він, мов бджола квіти, висмоктував книжки, яких ледве торкався на льоту. Досить йому було хоч раз прочитати грецький вислів, і він уже ніколи його не забував. На екзамені професор запропонував йому перекласти 27-й розділ "Діянь апостольських" — звичайна пастка, оскільки це місце, де змальовано пригоди святого Павла на морі, насичене рідкісними морськими термінами. Уайлд переклав безпомилково і спитав, чи можна читати далі.

— Мені б хотілося дізнатися, що сталося зі святим Павлом.

— Тобто як? Ви ніколи не тримали в руках грецького тексту Нового Заповіту?

— Сьогодні — вперше в житті.

Під кінець курсу він написав поему "Равенна" й одержав університетську нагороду. Це були п'ятистопні вірші, гладенькі й ледь риторичні. Починалася поема картиною англійської весни зі співом дроздів серед модрин, а закінчувалась під пініями Равенни втечею дріад і козлоногим Паном, що грав на сопілці. Уайлд прочитав свою поему в оксфордському театрі чудовим тенором і вперше в житті зійшов зі сцени під оплески й вигуки захоплення — трохи приголомшений, як людина, що зійшла з корабля.

II

Другого дня після приїзду до Лондона Оскар з'явився в Гайд-парку між п'ятою і шостою вечора і добився того, що серед кількох тисяч екіпажів насамперед помічали його найнятий на годину тільбюрі, який коштував йому мало не останньої крони. То було виконання обітниць попередньої ночі, яку він пробув один на один з містом. Найнявши об одинадцятій вечора коляску, він надав візникові цілковиту свободу в боротьбі з тишею і пітьмою. Над туманом і випарами столиці світив місяць, іще щільніше змикаючи похмурі будинки обабіч одноманітних вулиць. Людина тонула в цій бездушній, повній каміння і цегли безодні. Здавалося, в усьому людському словнику немає заклинання, здатного розворушити байдужість цього огрому, злютованого у своєму сні на зразок неприступної фортеці.