Король життя - Сторінка 6

Ще трохи, і він міг би удостоїтися пальмової гілки мученика за свої естетичні переконання. В цій закоханій у себе країні визнали неприпустимим зухвальством його зауваження про брак витонченості й смаку в умеблюванні американських осель. У Луїсвілі після цього пасажу в його лекції зала озвалася глухим гарчанням, яке затихло лише тоді, коли Оскар висловив своє захоплення первісною красою шахтарського одягу. Відтоді він був обережний і більше не спускався з "чистих сфер мистецтва" на землю, особливо на землю американську. Єдиною втіхою для нього були глузування над Англією, які всюди сприймалися з галасливим задоволенням. Після лекцій Оскара везли на пиятики, і його міцна голова здобула йому таку повагу, якої він не міг завоювати своєю прозою. Ще онукам розповідали про англійського поета, який "міг перепити десяток Шахтарів, а потім винести їх, узявши на руки по двоє зразу".

Виступав він у залах, прикрашених головами бізонів, і в таких, де вершили суд і вішали злочинців, і в таких, де над піаніно красувався напис: "Прохання не стріляти в піаніста, якщо він ненароком сфальшивить". Сто п'ятдесят разів повторив він свої вишукані періоди про "англійський ренесанс" і "декоративне мистецтво", не раз виступав перед зібраннями фермерів, чабанів, напівдиких бородатих траперів і золотошукачів. Проїздив він через зарослі вересом і бур'янами степи Небраски, від Канади до Каліфорнії відвідав дев'яносто міст — декотрі лише недавно утворились із скупчення великих, критих полотном возів, запряжених кількома парами мулів з дзвіночками, з цих "кораблів прерій", які залюднювали необжиті пустелі Штатів,— і зупинився біля самих скелястих гір, на кордоні володінь буйволів, сірих ведмедів, ягуарів, індіанців сіу і поуні.

Дорогою, в Кемдені, він постукав у міцно замкнені, наче фортеця, двері Волта Вітмена. Старий поет у зношеному, брудному халаті провів його до кімнати, заваленої паперами. Багато років він складав тут газети й часописи, в яких його було згадано хоч єдиним словом. Запилюжені, лежали вони на столі й стільцях, на підлозі попід стінами, під столом. Не знайшовши вільного стільця, Уайлд лишився стояти. Вітменова невістка принесла їм по келишку вина з бузини. Оскар випив. "Навіть якби це був оцет,— казав він згодом,— я випив би не вагаючись, так схилявся я перед цим великим старим".

Побував він і в Канаді, і в Техасі, літо 1882 року провів на кількох морських курортах, завжди оточений юрбою жінок. Він шукав серед них актрис, здатних зацікавитися його "Вірою", і проштовхнути її на американську сцену,— це не вдалося. Врешті він став жертвою шулерів, програв велику суму, одначе в нього вистачило тверезості на те, щоб з уцілілою рештою, яка далеко не відповідала його мріям і потребам, покинути Америку, яка вже не могла йому дати нічого, коли не рахувати двох красивих вазонів, дарунка від керамічної фірми — на знак подяки за збільшення її обороту пропагандою естетики інтер'єра.

Одначе вертався він освіжений, у розквіті сил і здоров'я. Естетське вбрання лежало у валізі, до якої він уже ніколи не заглядав. Оскар охоче заховав би там разом з іншими речами і свої лекції, але йому довелося ще не раз їх прочитати.

На початку наступного року він поїхав до Парижа. Поселився в готелі "Вольтер" на улюбленому Франсовому березі, з Сеною і Дувром перед вікнами. Волосся він зачісував під Нерона, що посилювало схожість рис його обличчя з обличчями імператорів на старовинних гемах, і щодня накручував дрібні кучерики; одягався як Бальзак, за модою 1848 року, ходив обвішаний дармовисиками і з тростиною із слонової кістки, головка якої була оздоблена бірюзою, носив зелене пальто на хутрі. Обідав у "Кафе де Парі", у Фуайо, у Біньйона на авеню-де-л'Опера, а коли з грішми бувало скрутно, брав за кілька франків обід у своєму готелі. "Поезії" свої Уайлд розіслав з присвятами найзнаменитішим письменникам. Через кілька тижнів він снідав з Гонкуром, пив чай з Віктором Гюго, розмовляв із Ренаном, сидів із Бурже в "Кафе д'Орсе", а Рішпен водив його за куліси. Верлен із здивуванням дивився на цього панича, який раз у раз запалював цигарку із золотим мундштуком і так багато говорив, що забував про порожню поетову склянку.

Говорив він надто багато. Татусь Гюго, який був уже в похилому віці й нудьгував, коли мовилося не про нього, засинав. Гонкур у своєму "Щоденнику" записав кілька анекдотів і перестав клопотатися гостем. Подеколи він іще викликав захват у котрої-небудь дами, якій щастило побачити немовби світляний німб довкруж голови цього базікц. Поступово він ставав молодим чоловіком з блискучим минулим. Для працьовитих французьких письменників томик віршів на веленевому папері був надто легковажним, щоб довго обтяжувати їхню пам'ять. C'est un grand avantage de n'avoir rien fait, mais il ne faut pas en abuser1.

Уайлд замкнувсь y своєму готелі. Його тривожну самотність заповнила французька література. Він відійшов від стомлених і байдужих поглядів, щоб жити при блиску очей, розширених у творчій пристрасті. На білих сторінках книжок у м'яких жовтих обкладинках дихав шал Бальзака, що видобував, наче Бог у Сікстинській капелі, з буденної сірості живий світ; виблискувала кришталем найчистішого мистецтва пустельницька праця Флобера; проступав майстерний малюнок "Емалей і камей" Ґотьє; звучав суворий ритм Бодлера. Десятки талантів, чию присутність він недавно відчував фізично, несли йому таємниці своїх рідкриттів і злетів. Невимовного блаженства зазнавав він від доторку до життєвого й творчого досвіду цих великих людей.

Найменша переміна, яка відбувалася в ньому, тепер відбивалася в одязі, в зачісці або іншій дрібній рисочці його образу. Не раз траплялося, що якась дрібничка, раптом уведена ним у свій обіг, надавала йому нових сил. Він замовив собі білий халат, точнісінько такий, який надягав під час роботи Бальзак. Роберт Шерард, найближчий його друг тієї пори, застав його одного разу за письмовим столом — перед ним лежав аркуш чудового паперу великого формату, такий любив Віктор Гюго. Хоча було ще видно — горіла лампа, вікна були завішані. Шерард хотів підняти штору.

— Ні, ні, Роберте! — закричав Оскар. — Лиши так. Мені здається, ніби я сиджу тут цілу ніч, і це мені допомагає в роботі.

— Але ж ти затуляєш собі неповторний краєвид Парижа.

— Ет, мені це зовсім байдуже. Краєвид цікавить лише хазяїна готелю, адже він включає його в рахунок. Джентльмен ніколи не дивиться у вікно.

— Над чим ти працюєш?

— Над віршем. До полудня мені вдалося викинути кому в одному реченні.

— А після полудня?

— Після полудня я повернув кому на те саме місце. Але не думаю, що ти збираєшся брати в мене інтерв'ю. Знаєш що, Роберте? Іди-но в місто й знайди мені риму на "ар".

Наступного дня Шерард приніс йому риму "ненюфар".

Так виник "Сфінкс" — важкі бодлерівські вірші, де, як на фризі сновидінь, пропливають одвічні образи кошмарів: морський кінь, гриф, Гор з головою шуліки, Пашт із зіницями з зелених берилів, Амон на п'єдесталі з порфіру й перламутру, нереїди з грудьми з гірського кришталю — фантастичний звіринець міфів, що яскрів самоцвітами, засланий пітьмою, поема, яка повисла між "Вороном" По та Флоберовою "Спокусою святого Ан-тонія", Ніколи ще Уайлд не працював так напружено над звучанням кожного вірша, над добором і місцем кожного слова. То. була праця ювеліра — слова, укладені в строфи, блищали, мов ограновані коштовні камені.

Коштовності Оскар любив любов'ю уяви, почуттям химерним і витонченим, породженим чарівною таємницею цих дрібок мертвої матерії, в яких людство з давніх-давен бачило символи чарів, молитви, знання і могутності. Силою незбагненних зв'язків відкривалися шляхи від каменів, що їх добувають у мороці надр земних, до зірок, які сяють у мороці небесному. Сапфіри, берили, смарагди, розсіяні божественним випадком у гранітах, гнейсах і слюдяних сланцях, рубіни, схожі на краплі крові, які всмокталися у вапнякові осади, діаманти, чия незаймана чистота вела своє походження з темного роду вугілля — немовби дивом Божим обілені чорти перетворились на ангелів,— а разом з ними оте незвичайне царство старовинних назв, що супроводять їх і походять від них,— всі ці створіння химерної алхімії скель приліпилися до думок людини, аби своєю формою чи будовою наслідувати одвічні утвори. У персні, в намисті, в Діадемі містився цілий світ, вічний кругообіг, усесвіт, а безмежність утілювалась у змії, який тримав у пащі свій хвіст,— настегнова пов'язка чаклунів, жерців і королів. Із цих осяйних складів віками складалось особливе Святе письмо, чиї ідеограми виражали діяння богів, заклинання, життя і смерть, і найзви-чайнісінький кулон, нині зовсім мирний, бо ж забув про свою генеалогію,— бере свій початок з часів, коли перша людина чіпляла на шию зуби вбитих тварин.

У Лондоні на Олд-Бонд-стріт чи на Ріджент-стріт, у Парижі на рю-де-ла-Пе Оскар годинами розглядав вітрини ювелірів, і таке сильне було його прагнення, що йшов він завжди з відчуттям здобутого багатства. Про коштовності він писав і говорив так, ніби перед очима в нього стояли повні самоцвітів скрині. У своїй уяві він володів скарбницею, яка містила такі речі, що їх не знайдеш у ювелірів,— сапфіри, котрі були колись очима статуй, рубіни з амулетів з отрутою, перлини з кубка Клеопатри, діаманти з мечів хрестоносців. Хоч би куди він приїздив,— в Англії, в Італії, в Греції, у Франції,— він не проминав жодної скарбниці, якщо сподівався побачити там золототкані ризи, раки, вінці, берла, персні з печатками — магічні обладунки сили й слави, в яких багато віків билися в ім'я Бога або людей. Він добирався навіть до приватних зібрань, заводив знайомство з власниками невеликих колекцій чи з торговцями старовиною, які зберігали в далеко захованих скриньках, у закапелках заґратованих комірчин пригорщу потемнілих коштовностей, і поступово придбав багатства незліченні, непідвладні часу і знищенню. Ними він розпоряджався не криючись, але захоплено розсипаючи їх в усіх своїх віршах, ділячись у бесідах. Він не міг без хвилювання доторкнутися до крупинки золота, до коштовного каменя — під своїми пальцями він зразу ніби відчував струмінь людської крові, яка колись на них проливалася.