Король життя - Сторінка 8

Все сталося досить швидко, без затяжних заручин, і, тільки-но повернувшись до Лондона, треба було вже думати про весільне вбрання.

29 травня 1884 року в соборі святого Якова, посеред великого скупчення людей, з'явилися спершу дві молодші дружки, вродливі дівчатка, немов з картини Рейнольдса, в шовкових сукенках кольору стиглого аґрусу, підперезані блідо-жовтими шарфами, у великих червоних капелюхах з жовтими й червоними пір'їнами; за ними йшли чотири старші, в пурпурових шовках і ясно-голубому мусліні. У всіх було бурштинове намисто, приколоті на грудях жовті троянди і лілеї в руках. Оскар статечно й урочисто вів дружину в туго зашнурованому корсеті, в атласній сукні кольору примул, оздобленій миртовими галузками, з високим коміром "медічі". Фата була з індійського газу шафранного кольору, букет наполовину зелений, наполовину білий.

Скінчилися часи мебльованих кімнат. Було найнято будинок на Тайт-стріт і обставлено з великим смаком, на думку естетів, і крикливо та чудернацько — на думку правовірних вікторіанців.

На першому поверсі був Уайлдів кабінет — блідо-жовті стіни з панелями червоного дерева, в кутку, на колоні, копія Праксітелевого Гермеса, вздовж стін полиці з книжками. З холу двері вели до їдальні: ясно-голуба стеля, меблі з дерева жовтого кольору, фіранки білі з жовтим гаптуванням. Тут виявилась нарешті на своєму місці блакитна порцеляна з Оксфорда, яка мала дивовижне щастя — зберегтись у всіх пов'язаних із заставами поневіряннях.

На другому поверсі була вітальня з малюнками Уїстлера і японськими вазами, а також зовсім не схожа на інші smoking room1, обклеєна шпалерами малюнка Вільяма Морріса, де на темно-багряному тлі виблискувало золото. Східні софи і отоманки вздовж стін, мавританські портьєри та ліхтарі, на вікнах фіранки із скляних пацьорків. Тут збиралися гості: Джон Сард-жент, Рескін, Марк Твен, Роберт Браунінг, Свінберн, Сара Бернар, не рахуючи менш знаменитих майстрів пера, пензля, театру.

У цьому оточенні Уайлд показував гостям свою дружину, вбираючи її щомісяця по-іншому: то в грецький одяг, то в середньовічний, то в старо-венеціанський, то в голландський, то в одяг часів Директорії. Констанція здавалася самій собі одним із створінь, що були породжені уявою Оскара і, ніби за магічним його словом, наділені життям.

Порадником молодої пари був Уїстлер, який мешкав у будинку навпроти. Цей чоловік, з вигляду схожий на мушкетера, відміненого фантазією По, чудовий художник, що малював ніби крильцями нічних метеликів, витончений, дотепний, з широкими знаннями, був здавна для Оскара ідеалом. Доля зблизила їх у трохи затісних межах. Досить часто траплялося, що один заходив до кімнати, де ще не погасла смуга парадоксів другого, так що обидва могли бачити один одного в очах присутніх, як у дзеркалах, що приховували відмінності й посилювали схожість. Уайлд був настільки щирий, що не вмів приховувати свій захват. Уїстлер лестив йому, приховуючи зневагу. Все скінчилося двома фразами, що схрестилися, мов шпаги.

— Уїстлер,— сказав Уайлд,— без сумніву, один з найбільших майстрів, так я вважаю і смію додати, що таке само переконання містера Уістлера.

Коли це передали Уістлеру, він вигукнув:

— Що спільного в Уайлда з мистецтвом? Хіба те, що він підсідає до нашого столу і вибирає з нашої тарілки родзинки для пудингів, що їх потім розвозить по провінції.

І раптом, неначе злагіднівши, усміхнувся:

— Оскар, милий, нерозважливий, задерикуватий Оскар так само розуміється на картинах, як на покрої сукні, і має відвагу висловити тільки чужі погляди.

Тут усе було вбивче: посмішка, жести, слова — слова вишукані, зважені і влучні. Вони обійшли весь Лондон, який несподівано дізнався про джерело деяких особливо яскравих Уайлдових думок. Але Оскар тепер міг про це швидко забути — і дати іншим час забути. То був період ніжного подружнього кохання. Оскар майже не виходив з дому, а якщо відлучався на кілька годин, присилав дружині листа і квіти.

Бачив він її трохи іншими очима, ніж згодом: "Вона прекрасна, біла й струнка, як лілея, і очі її ніби танцюють, і сміх її тріпоче й хвилює, наче музика". Менш ніж за два роки вона народила двох синів, Сіріла й Вівіана. Любити дружину й дітей здавалось Оскарові ділом легким і приємним, він вирішив почати життя, сповнене праці й самопожертви.

III

Посаг Констанції Лойд складався з невеликої ренти і сподівань на значний спадок після смерті діда. Вісімдесятирічний старий, серйозно захворівши, прикликав молоду пару, дав їй своє благословення, після чого заново розцвів, тішачись прекрасним міцним здоров'ям.

— У родичів завжди не вистачає такту померти в належну хвилину,— прорік Оскар.

Він зайняв посаду головного редактора "Вуменз уорлд", часопису, присвяченого модам. Майже два роки він писав про всяку всячину — про домашню прислугу, про друкарські машинки, про стенографію,— в безбарвному, нудному СТРІЛІ, правив рукописи співробітників, розставляв коми, стежив за дотриманням ієрархії імен в описах балів та пікніків, за добропристойністю у рекламах кравців, корився забороні курити в редакції. Його обов'язком було раз на місяць давати п'ятисторінкову статтю про нові книжки, про всі ці пласкі дурниці, що, називаючись романами, поширювали в Англії запах пелюшок і пасторського тютюну. Тут частенько бувала можливість покепкувати з авторів, які йому цього ніколи не дарували й відплатили в дні знегод. Лише одного разу трапилося йому писати про те, що його справді захопило. Цю статтю він тоді назвав "Уроча книжка". То була книжка Лефевра "Histoire de la broderie et de la dentelle"1. Цитати, наведені з неї в його журналі, він потім переписав у "Портреті Доріана Грея" з тими ж помилками.

Все частіше охоплював його трепет при зустрічі з будь-яким проявом розкоші чи вишуканості. Пишнота старовини заполонила його уяву, в цій галузі у нього були величезні знання, лише мала частина яких перейшла в його книжки. На портретах того часу в нього ледь розширені ніздрі й особливий вираз напруженої уваги, ніби він хоче всотати всі запахи й шерехи землі. Заробляв Оскар шість фунтів на тиждень, і це було майже все, що він міг присвятити своїй палкій цікавості до життя. І, одначе, Констанції дедалі рідше доводилось метушитися біля його друзів з гарним малахітовим чайником у руках. Діти забирали її час удень, та коли вони засинали, починалися порожні, сумні години. Вона шукала розради в теософії, читала твори Блаватської. На звук дверей, які відчинялись у нічній тиші, її охоплював страх, й Оскаровому сміху несила було його потамувати. Де він бував, що робив,— навряд чи могли б сказати навіть найближчі люди. Іноді він вертався додому в такому дивному одязі, що це могло навести на вельми недоречні припущення.

Вроджений хист приваблювати серця людей якщо не на все життя, то бодай на деякий час, коли говорять собі: "Він мені небайдужий",— що може скінчитися назавтра або тривати довгі роки,— здатність, притаманна здоровій і радісній молодості, лише зросла відтоді, як його вплив на довколишніх став сильніший. Перше враження звичайно бувало несприятливим. Люди відверталися від його зухвалих очей. Коли він як новий член з'явився вперше в Уайт-клубі, всі, хто там був, прикрилися газетами. Лишився тільки якийсь старий джентльмен, якому не вдалося вчасно знайти вільне крісло. Уайлд завів з ним розмову і незабаром уже говорив сам, трохи голосніше, ніж годилося б. Мало-помалу газети почали опускатися, дедалі більше поглядів спрямовувалися з-за них на промовця, крісла потихеньку присувались, і врешті утворилося коло слухачів, а потім уже то один, то другий, беручи Оскара під руку, казав йому:

— Якщо котрогось дня вам набридне Лондон, прошу відвідати Тредлі. У мене є добре бургундське, воно вас зацікавить.

Або:

— Дорогий містере Уайлд, мені дісталася від дідуся колекція картин, я охоче показав би її вам.

Він зачаровував кожного, хто того заслуговував, і ще більше — людей, не гідних цього. Дотепи, спершу ніби стримувані, часто приховані за власним сміхом, сипалися тепер несподівано, дошкульно й зухвало. Якщо іноді й складалося враження галасливої нещирості, то пояснити це можна було невситимим бажанням подобатися надто високопоставленим особам. Він розкошував у товаристві обвішаних орденами політиків, міністрів, лордів, герцогинь. Гострим поглядом людини з іншого середовища він помічав сміховинність, порожнечу, глупоту цих людей, збирав галерею індивідів, яких потім зобразив у комедіях, одначе танув від їхніх приємних для нього рукостискань, поділяв усі їхні забобони, не уявляв собі життя поза їхнім колом.

— Нічого дивного. Я віддаю перевагу Норфолку, Гамільтону, Бакінгему перед Джонсом, Смітом, Робінсоном. Я, як Шекспір, до нестями закоханий в історичні імена.

Сам він потроху зближував свою скромну родовідну з розлогими генеалогічними деревами тих, з ким зустрічався. Про матір свою говорив не інакше, як "her Ladyship"1. Підписувався: Оскар О'Флаерті Уайлд.

— О'Флаерті — ім'я стародавніх королів Ірландії. Я маю на нього право, бо походжу з їхнього роду.

Опівночі він згасав — здавалося, разом із свічками в канделябрах. Спорожнілі зали, стукіт зачинюваних дверей, слова прощань навіювали на нього відчуття жалобної пустки. Він вертавсь у свій дім, пойнятий сном і тишею. Там усе було без перемін. Він міг чути, як рівно й спокійно дихають у своїх кімнатах діти й дружина. Знову перед ним буденне життя, яке треба провадити далі з того місця, на якому він його кілька годин тому лишив, життя, де панують необхідність і буденність. Ранок своїм сірим світанком розполохував останні ілюзії, а вночі здавалося, ніби створено новий світ нам на радість. Усе перебувало точно на своїх місцях, безмовне, надійне, міцне.

Посеред кімнати стояв простий, витертий письмовий стіл Карлейля, куплений на аукціоні, такий собі чудний парадокс серед чепурних книжкових шаф, килимів і різних дрібничок, знаряддя таємниче й тривожне. Зроблений з міцного дуба, не пом'якшений жодною округлістю, окреслений суворими лініями рівних площин, стіл здавався якимсь бастіоном зосередженості й думки. Ніякого хрустіння, скрипу, скреготу — шухляди висувалися тихо, без опору, як добре змащені засуви.