Король життя - Сторінка 33

Добродій під кінець погодився, що Берневаль — найбільш придатне місце для людини на землі. Пані Бонне висловила переконання, що містер Мельмот проведе тут усе життя.

Другого дня була неділя. Коли служник зайшов до кімнати Уайлда і розчинив вікно, разом із сонячним світлом ринуло бамкання дзвону: Notre Dame de Liesse — Свята Діва Радості скликала на відправу. Уайлд зібрався лише о десятій годині. Церковка, не більша від студентської кімнати в Оксфорді, була повна. Якийсь чоловік поступився Уайлдові своїм місцем на лаві. Після служби вони вийшли разом. Це був багатий селянин, який одразу ж розповів про свої печалі — він бездітний і зовсім самотній посеред свого багатства. Оскар порадив усиновити сиріт. Можна взяти двох хлопчиків і одну дівчинку, так буде найкраще. Бретонець уже не раз думав про це, але його стримувало побоювання — адже діти спочатку добрі, а згодом псуються.

— Усі згодом псуються,— сказав Уайлд.

— Треба б мені ще порадитися з панотцем. Розумієте, в мого батька був апоплексичний удар. Сиділи ми з ним і розмовляли. Раптом він упав. Я підняв його й відніс у ліжко. Там, на ліжку, він помер. Але при цьому був я, ви розумієте, син.

У понеділок Оскар писав листа Россові далі: "9-а година ЗО хвилин. Море і небо — опалові, жодного малюнка не пливе їхніми просторами, лише повільно ковзає рибальський човен і тягне за собою вітер. Іду купатись".

Той, хто побачив би Оскара на березі, міг би подумати, що роки в ув'язненні були просто періодом лікування, яке зменшило вагу огрядного, неповороткого тіла. Стрункість, міцність м'язів надавали йому молодого вигляду. Лише у волоссі біліло кілька сивих пасем, неначе нитки тюремного павутиння. Але він іще відчував страшне виснаження. Не було сил ні для якої роботи, звичайний лист вимагав великих зусиль. В останні місяці, коли Уайлд писав те, що згодом названо "Бе Ргоішкііз", він витав на таких висо-костях, що нині, на рівні моря і спокійної чистоти його безмежжя, він відчував сп'яніння.

Редінзька в'язниця ще полонила його думки. В нього було там багато друзів — дехто вже звільнивсь і приїхав його провідати, дехто ще лишився там. Він посилав їм гроші, пам'ятні подарунки. В "Дейлі кронікл" від 28 травня, менш ніж через десять днів після звільнення, він помітив статтю про мордування дітей у в'язницях і про те, що наглядача Мартіна звільнили за те, що він дав голодним хлопчикам кілька сухарів.

Невдовзі рознеслася чутка про того, хто мешкає в Берневалі під іменем Себастьяна Мельмота. Першим здійснили паломництво поети з Монмартру, за півдня вони знищили всі запаси вин, грогів і абсенту в "Отель де ля Пляж" і подалися в Дьєпп, де Уайлд дав їм прощальний обід у "Кафе де трібюн",— нова прикрість для супрефекта. Приїхав Андре Жід потиснути руку друга, руку з червоними пальцями і потрісканою шкірою. Представники кількох великих паризьких газет пропонували чималі суми на постійний фейлетон. З'явився директор театру з проханням написати нову п'єсу. Кожен повертався з пригорщею парадоксів, історій, афоризмів і переконанням, що розмовляв з людиною, яка перебуває на шляху від однієї вершини до іншої.

Бозі змінив тон своїх листів. Він знову був чуйним і сердечним, а якщо скипав від гніву, то це свідчило про силу його прив'язаності — він обурювався з усього, що їх розділило. Уайлд писав йому щодня. "Не думай, що я тебе не люблю. Безперечно, я люблю тебе більше, ніж будь-коли. Одначе з нашого життя невідворотною силою виключено будь-яку можливість зустрічі. Лишилася нам тільки свідомість, що ми любимо один одного, і я всі дні думаю про тебе, знаю, що ти поет, а це робить тебе вдвічі для мене дорогим і чудесним".

У середині червня вони почали думати про побачення. Дуглас був у Парижі і запрошував до себе. Оскар не хотів поки що з'являтися в Парижі, не вистачало сміливості. "Приїдеш до мене в суботу, але не під своїм ім'ям. Ти відрекомендуєшся тут як Шевальє Флер де Лі або Жонкіль дю Валон"1. З наступною поштою він відіслав листа, в якому писав, що треба щось вирішувати, в таких справах не повинно бути довгих вагань: Бозі прибере ім'я Жонкіль дю Валон. Коли Бозі вже готовий був їхати, від бекара надійшла телеграма, щоб він у Берневалі не з'являвся. Одночасно Росе одержав листівку: "А. Д. тут немає, і ніколи не було мови про те, щоб він сюди приїхав".

Причиною раптового відступу був лист, в якому оборонець Уайлдової дружини натякав на якісь "відомості від приватних осіб". Оскар був певен, що його оточують шпигуни, що Квінсбері має в околицях Берневаля своїх людей, які стежать за ним, доповідають про кожен лист, заглядають у вікна; він був певен, що будь-якого дня може з'явитися маркіз і влаштувати скандал, він боявся, що його виженуть з готелю. Плітки французьких газетярів викликали в нього відчай. Писали, ніби він був на перегонах у Лоншані в товаристві Дугласа. Гроші з Лондона не прийшли: мабуть, його позбавили ренти.

Власних засобів для існування в Уайлда не було. Після виходу з в'язниці йому вручили близько 800 фунтів, зібраних друзями. Цього цілком могло вистачити до того часу, коли він знову міг би з'явитися з новими творами. Але він уже не був людиною, здатною укладати союз із майбутнім.*І він прийняв допомогу дружини. Констанція призначила йому з власного капіталу сто п'ятдесят фунтів річного доходу. Вона, одначе, поставила умову, щоб він не зустрічався з Дугласом. Було також висловлено припущення, що вона вернеться до нього разом з синами після випробувального річного терміну.

Тим часом Бозі слав телеграми по кілька разів на день. У Берневалі телеграфного апарата не було, телеграми доставляли з Дьєппа, за кожну доводилося платити кілька франків. Уайлд намагався його заспокоїти: "Ми повинні листуватися лише про те, що ми любимо,— про поезію і про перетворення ідей в образи, що є інтелектуальною історією мистецтва. Я думаю про тебе безнастанно, одначе нас розділяють безодні безмісячної ночі: ми не в змозі подолати їх, не наражаючись на огидні, не гідні згадки небезпеки. Згодом, коли переполох в Англії затихне, коли можна буде зберігати таємницю і коли світ вважатиме за слушне мовчати, ми зможемо побачитись, але тепер, сам розумієш, це не можливо. їдь куди-небудь, де ти зможеш грати в гольф і повернути собі колишній колір обличчя, свої лілеї і троянди..."

Бозі перестав писати. Оскар знову почав думати, що доживе свій вік у Берневалі. Наприкінці червня він відсвяткував ювілей королеви Вікторії частуванням для дітей. За столом сиділо десятка півтора хлопчиків, він пригощав їх порічками, кремом, шоколадом, абрикосами, перед кожним стояв келих із гренадином. Посеред стола сяяв глазур'ю великий торт, оточений вінком червоних троянд. На пам'ять дітям були подаровані сурми й акордеони. Діти співали "Марсельєзу" і "God save the Queen"1, гукали "віват" на честь королеви і пана Мельмота. Дивлячись на їхні темноволосі голови, Уайлд думав про своїх хлопчиків, доля яких була йому невідома.

І вони теж нічого не знали про батька. На дім звалилося незрозуміле нещастя, батько кудись зник, а мати з ними втекла. "Що сталося з нашими іграшками?" — питали вони. Тільки через багато років молодшому синові Вівіану випадково потрапив до рук каталог аукціону на Тайт-стріт, і він там прочитав: "Велика кількість іграшок — 30 шилінгів". Одначе ніхто не хотів йому сказати, що сталося з батьком. Мовчав і старший брат Сіріл, а він же знав. Йому вдалося прочитати газети із звітами про процес. Відтоді хлопчик замкнувся в собі, і ніхто не бачив усмішки на його обличчі.

Вони з матір'ю мандрували по Європі. Побували в Швейцарії, в Італії, відвідували школу в Німеччині, Вівіан якийсь час пробув у єзуїтів у Монте-Карло. Вони змінили прізвище — тепер воно було Голланд — і тремтіли зі страху, що хтось може взнати їхнє походження. Врешті батько став легендарною постаттю — для одного сина страшною, для другою таємничою.

Він тим часом обдумував, коли і як вернутись до життя. Був у нього єдиний і найпрекрасніший шлях — творче слово. Чи не для того доля, втілившись у непоказну постать Росса, закинула його на цей бретонський берег? Він думав про те, як багато поетів, письменників, мислителів, відійшовши від світу, замикалися в якому-небудь тихому куточку землі й потім прославляли його чаром свого імені. Він мріяв про маленький будиночок з біленими стінами, з бантинами під покрівлею, як у старих англійських фермах XVI сторіччя, і врешті найняв собі шале Бурже, щось на зразок вілли за кількасот метрів від готелю. У своїй уяві він порівнював це шале з віллою, яку описує у своїх листах Пліній. Тут теж були кімнати для кабінету і їдальні, та ще три, щоб улаштувати спальні для різних пір року; з великого балкона видно було опалові простори моря, і в особливо ясні дні на обрії біліли 6eL реги Англії, а через дахове віконце можна було побачити верхівки церков Брайтона.

Сидячи на балконі в кріслі-гойдалці і вдивляючись у червонувате світло

під прикритими повіками, Оскар виспівував про себе дивовижну мелодію "Балади". Поступово складалися міцні й суворі вірші, виникали строфи настільки прості, що чоловік цей, який у простоті ніколи не знаходив досконалості, сприймав їх з цілковитим відчаєм. Він намагався чинити опір цим словам без блиску, цьому кострубатому ритмові, відбивався від цієї сірої тканини всіма нитками золота й пурпуру, які тільки міг знайти в своїй натренованій уяві. Та досить було перестати боротись, досить було трохи ослабнути тискові колишніх творчих навичок, як з-під шару сухозлітки пробивався чистий голос серця. І миттю виникали всі ще напівоформлені картини. Суцільна огорожа в'язничного подвір'я, сутінки камери, дзвін кайданів, недбала хода стратенця, вирування крові на думку про його таємницю, ніч перед стратою, останній танець під шибеницею — всі предмети, вчинки, слова, думки, кожна хвилина пам'ятних червневих днів минулого року, кожна хвилина в своїй найглибшій, найважливішій суті — весь той світ страху і співчуття міг жити лише в найпростішому слові. Траплялося, що Оскар Уайлд, який вважав себе всемогутнім владикою мови, ладен був випрохувати, мов жебрак, кілька звичайних слів.

Врешті рукопис його змучив. Він уже не відчував ритму поезії в тисняві поправок і закреслень.