Король життя - Сторінка 34

Відіславши його видавцеві, щоб передрукували на машинці, він того ж дня виїхав до Руана на зустріч з Дутласом.

Бозі чекав на вокзалі. Оскар вибіг до нього з голосним криком. Узявшись під руки, ходили вони по місту, зупинялись коло кав'ярень, наймали фіакра, потім знову йшли пішки і, нарешті стомившись від розмов, спогадів та серпневого сонця, увечері розташувались в "Отель де ла Пост", де Дуглас напередодні найняв кімнати. Через два дні вони роз'їхались: Бозі в Екс-ле-Бен — пробути кілька тижнів з матір'ю і сестрою, Оскар у Берневаль — чекати його повернення.

Здавалось, неначе якісь чари підмінили шале Бурже. На терасі надто припікало сонце, а вечорами від дверей з тераси в кабінет віяв холодний протяг. Скрипіння мостин, шерех і потріскування меблів у нічні години дратували, нагадуючи про безрадісну самотність. Ледве можна було дочекатися сніданку, старий Луї став недбалий, пан Бонне нудив і набридав. "Усі людські нещастя відбуваються тому, що люди не вміють спокійно сидіти вдома",— сказав мудрець. Але Оскар мудрецем не був. Він почав щодня їздити в Дьєпп, подовгу сидіти в швейцарській кав'ярні, нарешті знов утік до Руана й став благати, щоб Бозі там його відвідав.

"Му own darling boy,— писав він Дугласові,— всі на мене люті за те, що я знову вертаюсь до тебе, але вони не розуміють... Відчуваю, що я, коли можу ще мріяти про справжні витвори мистецтва, міг би їх створювати тільки поряд з тобою. Раніше було не так, але тепер усе змінилось, і ти можеш відродити в мені енергію, відчуття радісної сили, необхідні для будь-якого мистецтва. Поверни мене до життя, і тоді дружба наша одержить в очах світу інше значення... І тоді, найдорожчий мій, я знову буду Королем життя!"

У другій половині вересня Дуглас приїхав у Руан і забрав Оскара до Неаполя. Дорогою він весь час звертався по дрібні суми: на оплату рахунку в ресторані, на вантаж, на цигарки. Можна було подумати, що в якомусь італійському банку у нього лежать гроші. А втім, чи варто про це непокоїтись. Уайлд був зворушений до сліз, коли побачив на віа-Партенопе ліхтарі екіпажів, що рухалися в безмежжя, коли змішався з юрбою, занурився в чарівний вир неаполітанських вулиць. Вони зупинилися в "Отель Руа-яль" на п'яцца-дель-Мунічіпіо, де в молодого лорда був відкритий кредит.

За два тижні вони переїхали на віллу Джудіче в Позіліппо. Йшли дні безмежного щастя, які закінчувались під вечір пурпурною розкішшю сонця, що тонуло в морі за пагорбами Іскрії. Обидва бажали тільки спокою, газетярів спроваджували. Оскар вернувся до своєї "Балади", Альфред писав цикл сонетів "Місто душі".

Втеча Уайлда стривожила друзів у Лондоні. Росе був засмучений до глибини душі. Скільки сердечної доброти, відданості, некорисливих послуг і уваги з його боку, і як швидко все виявилося марним! Оскар виправдовувався психологічною необхідністю. Світ змусив його до цього. Він не може жити без атмосфери любові. Він повинен когось любити й почувати, що його хтось любить, незалежно від ціни, яку йому доведеться заплатити. Він знає: те, що він зробив, фатальне, але так було треба. Обидва вони не бачать іншої можливості жити. Йому доведеться ще раз звідати горя, але що з того, коли він любить Альфреда. Любить, можливо, саме тому, що той зруйнував його життя. Адже останній місяць у Берневалі він почував себе настільки самотнім, що думав про самогубство. Світ замикає перед ним усі двері, лише ворота любові відчинені.

Все це не відвернуло бурі. Від дружини Надійшов лист з погрозами. Можна було чекати, що вона почне шлюборозлучний процес. Новий скандал, новий розгляд з допитами тих самих свідків під лемент усієї преси призвели б до остаточної загибелі, знищили б ті слабкі зав'язі майбутнього, які потроху росли. Скінчилося тим, що виплату ренти Уайлдові припинили.

"Балада Редінзької в'язниці" була готова, хоча ще йшли суперечки з Россом про прикметники,— на неї покладалися великі надії. Англійське видання мало принести п'ятсот фунтів, друге, американське, ще стільки ж; перед тим як з'явитися окремою книжкою, поему, можливо, надрукують дві великі газети. Все пішло прахом. Жодна газета не хотіла прийняти ці вірші, навіть без підпису,— даремно Уайлд збавляв ціну до меж, які дозволяло самолюбство. Лишився один видавець: Леонард Смітерс, спеціальністю якого були нецензурні книжки, всілякі непристойності, які продавалися з-під прилавка. Життя послало грізне нагадування — майбутнє, можливо, вже не піде далі дворів, сходів і передпокоїв.

— Ось Оскар Уайлд у виданні за два пенси! — кричав Бозі в хвилини крайнього збудження.

Було помітно, що він почуває себе ошуканим. Адже він вірив, що Уайлд знову створить йому чудесне і безтурботне життя. Злидні, які звалилися на них зненацька, були сприйняті просто як зрада, і коли надійшов виклик до суду за неоплачений рахунок пралі, він кинувся на Оскара з кулаками, обзиваючи його ледарем, неробою, дармоїдом. Врешті леді Квінсбері надіслала двісті фунтів з вимогою, щоб Бозі негайно лишив Уайлда, якщо хоче одержувати допомогу з дому. Того ж дня він склав валізи і поїхав, лишивши Ос-карові трохи грошей і безліч боргів. Пізно ввечері Уайлд утік з вілли і сховався від кредиторів у мебльованій кімнаті на вулиці Санта-Лючія. Як сам він згодом сказав, у нього "не було сміливості глянути в обличчя своєї душі".

Одного разу він несподівано опинився на пристані Іммаколателла-Век-кья, коли там лунали дзвінки невеликого пароплава. Уайлд сів на нього, не питаючи, куди він пливе.

Неаполь помалу даленів, розгортаючи всю свою дугу від торговельного порту і до Позіліппо; голос великого міста звучав дедалі глухіше, немов розсипаючись пилом і змішуючись із золотим серпанком сонячного проміння, яке лилося на куполи храмів і на білі фасади будинків. Півострів Сорренто врізався в море хвилею своїх лісистих узгір'їв, пароплав обігнув Віко-Еквен-зе, і ось над скелями зацвів край помаранчів, шовковиць, алое, смоквин, гранатів, оливок. Сади піднімались і опускались терасами, безлисті виноградні лози обплітали ажурні альтанки, невеликі будиночки біліли в тиші і спокої. Де не глянь, видніли уступи якогось пагорба або пролам у нерівній, низькій огорожі, на яку можна було спертись, камінь на сонці чи в затінку, на який можна сісти, а вздовж берега тяглася довга смуга карликових сосон. Всюди було місце, де можна жити, жити в щасті й спокої до кінця днів своїх, жити з книжкою, з човном, з мрією.

Пароплав причалив у Сорренто. Кілька голих хлопчаків стрибнули з барки в море. Вода на мить скаламутилась, ніби від райдужної мильної піни, потім знову набула колишньої ідеальної прозорості. Від порухів рук і ніг хлопчиків у воді спалахували іскри й загорялися дивні вогники, які струменіли блискучою смугою до жовтого дна. Оскар кинув кілька мідяків. Вони пішли до дна, кружляючи і відсвічуючи, немов пелюстки троянди на вітрі.

• За Сорренто берег збезлюднів, і пароплав повернув на захід. Попереду виднів весь Капрі, від Пунта-дель-Арчера до Пунта-дель-Капо, потім острів став зменшуватись, звужуватись, поки лишилося від нього лише кілька скель та зелені — шматок берега на такій відстані, що чути було запах смоли і крики жінок, які відв'язували човни.

Саквояжі, валізи, клунки зносили на човни, що перевозили пасажирів на суходіл. Жінки брали їх з рук веслярів, клали на голову й піднімалися вгору, як колона каріатид, позолочених промінням, що лилось із заходу. Нічого іншого не лишалось, як зійти разом з іншими. Це просте діло було не менш важке, ніж завдати собі на плечі земну кулю.

Знизу, від води, долинув голос, що скидався на стогін:

— Signore, per l'amore di Dio!1

Старий рибалка махав капелюхом і благав своїми ясними, чистими очима. Оскар збіг по сходнях і скочив у його човен.

Нагору, в місто, його повезли дрожки. їхали пологим серпантином, вздовж лимонних садів і прикритих солом'яними матами виноградників, і зупинились біля готелю "Пагано", де саме запалювали лампу над входом. У залі ресторану столи були вже накриті для обіду. Оскар сів за маленький столик неподалік від дверей. Після третього дзвінка зайшло кілька чоловіків. Один з них, побачивши самотнього клієнта, хвилину дивився на нього, потім пошепки щось сказав товаришам. Під тиском п'яти чи шести пар очей Оскар схилився над білою, чистою скатертиною, на якій не знайшлось ані крихти, щоб дати роботу його безпорадним рукам.

Він підняв голову, коли почув, що синьйор Пагано дуже чемно щось говорить йому, виписуючи кола дивного і незрозумілого красномовства. Але воно тільки спочатку видалося незрозумілим. Уайлд не перебивав, ніби поглинутий бажанням дізнатись, наскільки красномовство італійця відрізняється в цих справах від скупої винахідливості лондонських господарів готелів. Пагано говорив як людина латинської цивілізації, як нащадок великої нації, омитої від усякої вульгарності хвилями тисячолітніх припливів і відпливів людської думки. В його майстерних зворотах уміщалося стільки презирства до британських варварів, що Уайлд, устаючи з-за столу, подав йому руку й мимоволі вимовив:

— Grazie, signore2.

Заходити в ресторани він уже не пробував. Заглибившись у вулички італійського міста, купив по дорозі трохи ковбаси, хліба, сиру, пляшку вина і, йдучи в напрямку віддаленого шуму, вийшов до моря в тому місці, де воно невтомно вирізьблює скелі Фаральйоні. Ніч була дуже тепла. Коли Оскар закинув голову для останнього ковтка вина, він побачив кінчик місяця, який виглядав з-за Монте-Тіберіо.

"У такому суспільстві, яким ми його створили, для мене не буде місця, але в природи, чиї ласкаві дощі ллються однаково на правих і на винних, знайдуться розколини в скелях, де я зможу сховатись, і потаємні долини, де я зможу виплакатись у тиші і без перешкод. Вона засвітить зорі на стінах ночі, щоб я не заблукав у мороці, і пошле вітер розвіяти сліди моїх кроків, щоб ніхто мене не знайшов; вона обмиє мене в своїх щедрих водах і зцілить гірким зіллям".

Оскар без кінця повторював ці фрази, упиваючись їхнім ритмом. Радісно і тривожно було на думці, що так буквально здійснилося те, про що він писав у своєму в'язничному посланні. Він скинув капелюха, щоб вітер, зволожений росою розбитих хвиль, розмаяв його волосся.