Котлован - Сторінка 13

Чиклин помовчав і, відчуваючи, що Сафронов і Козлов тепер раді, сказав їм:

— Нехай весь клас помре — так я і один за нього залишуся і зроблю всі його завдання на світі! Все одно жити для самого себе я не знаю як! .. Чия це там морда утупилась у нас? Зайди сюди, чужа людина!

Єлисей зараз же увійшов до сільради і став, не міркуючи, що штани спустилися з його живота, хоча вчора цілком ще трималися. Єлисей не мав апетиту до харчування і тому худнув в кожну минулу добу.

— Це ти вбив їх? — запитав Чиклин. Єлисей підняв догори штани і вже більше не упускав їх, нічого не відповідаючи, наставив на Чиклина свої бліді, порожні очі. — А хто ж? Піди приведи мені кого-небудь, хто вбиває нашу масу.

Мужик рушив і пішов через порожнє сире місце, де знаходилося останнє збіговисько граків; граки йому дали дорогу, і Єлисей побачив того мужика, який був з жовтими очима; він приставив труну до тину і писав на ній своє прізвище друкованими літерами, дістаючи образотворчим пальцем якусь гущу з бутилі.

— Ти що, Єлисей? Аль дізнався яке розпорядження?

— Так собі, — сказав Єлисей.

— Тоді нічого, — пишучи. спокійно сказав мужик. — А померлих хіба не обмивали ще в раді? Боюся, як би казенний інвалід не приїхав на візку, він мене рукою зачепить, що я живий, а двоє померли.

Мужик пішов помити мертвих, щоб виявити тим свою участь і співчуття; Єлисей теж побрів йому вслід, не знаючи, де йому найкраще перебувати. Чиклин не заперечував, поки мужик знімав з загиблих одяг і носив їх по черзі в голом стані занурювати в ставок, а потім, витерши насухо баранячою шерстю, знову одягнув і поклав обидва тіла на стіл.

— Ну, добре, — сказав тоді Чиклин. — А хто ж їх убив?

— Нам, товариш Чиклин, невідомо, ми самі живемо ненавмисно.

— Випадково! — вимовив Чиклин і зробив мужику удар в обличчя, щоб він став жити свідомо.

Мужик було впав, але побоявся далеко ухилятися, щоб Чиклин не подумав про нього чогось заможного, і ще ближче постав перед ним, бажаючи щоб сильніше понівечили і потім виклопотати собі за допомогою мучення право життя бідняка. Чиклин, видячи перед собою таку істоту, рушив йому механічно в живіт, і мужик перекинувся, закривши свої жовті очі. Єлисей, що стояв тихо осторонь, сказав незабаром Чиклину, що мужик стих.

— А тобі шкода його? — запитав Чиклин.

— Ні, — відповів Єлисей.

— Поклади його в серединку між моїми товаришами.

Єлисей поволік мужика до столу і, піднявши його з усіх сил, звалив поперек вже бувших мертвих, а вже потім пристосував як слід, уклавши його тісно поблизу боків Сафронова і Козлова. Коли Єлисей відійшов назад, то мужик відкрив свої жовті очі, але вже не міг їх закрити і так залишився дивитися.

— Баба-то є у нього? — запитав Чиклин Єлисея.

— Один знаходився, — відповів Єлисей.

— Навіщо ж він був?

— Не бути він боявся.

Вощев прийшов в двері і сказав Чиклину, щоб він йшов — його вимагає актив.

— На тобі рубль, — дав скоріше гроші Єлисею Чиклин. — Іди на котлован і подивись, чи жива там дівчинка Настя, і купи їй цукерок. У мене серце по ній заболіло.

Активіст сидів з трьома своїми помічниками, схудлими від безперервного геройства і цілком бідними людьми, але обличчя їх зображували одне і те ж тверде відчуття — старанну самовідданість. Активіст дав знати Чиклину і Вощеву, що директивою товариша Пашкіна вони повинні приурочити всі свої приховані сили на догоду колгоспному розгортанню.

— А істина належить пролетаріату? — запитав Вощев.

— Пролетаріату належить рух, — сказав активіст, — а що назустріч попадається, то все його: будь там істина, будь куркульська награбована кофта — все піде в організований котел, ти нічого не дізнаєшся.

Поблизу мертвих в сільраді активіст засмутився спочатку, але потім, згадавши новоспоруджуване майбутнє, бадьоро посміхнувся і наказав оточуючим мобілізувати колгосп на похоронний хід, щоб всі відчули урочистість смерті під час розвитку світлого моменту усуспільнення майна. Ліва рука Козлова звісилась вниз, і весь загиблий корпус його накренився зі столу, готовий несвідомо впасти. Чиклин поправив Козлова і зауважив, що мертвим стало зовсім тісно лежати: їх вже було четверо замість трьох. Четвертого Чиклин не пам'ятав і звернувся до активіста за освітленням нещастя, хоча четвертий не був пролетар, а якийсь нудний мужик і покоївся на боці з замовклим диханням. Активіст представив Чиклину, що цей дворовий елемент є смертельний шкідник Сафронова і Козлова, але тепер він помітив свою скорботу від організованого руху на нього і сам прийшов сюди, ліг на стіл між покійними і особисто помер.

— Все одно б я його виявив через півгодини, — сказав активіст. — У нас стихії зараз немає ні краплі, дітися нікому нікуди! А хтось ще один зайвий лежить!

— Того я прикінчив, — пояснив Чиклин. — Думав, що стерво з'явився і просить удару. Я йому дав, а він ослаб.

— І правильно: в районі мені і не повірять, щоб був один убивець, а двоє — це вже цілком куркульський клас і організація!

11

Після похорону в стороні від колгоспу зайшло сонце, і стало відразу безлюдно й чуже на світі; з-за ранкового краю району виходила густа підземна хмара, до півночі вона повинна дійти до тутешніх угідь і пролити на них всю тяжкість холодної води. Дивлячись туди, колгоспники починали мерзнути, а кури вже давно квоктали в своїх закутках, передчуваючи довготу часу осінньої ночі. Незабаром на землі настала суцільна темрява, посилена чорнотою ґрунту, який розтоптали бродячі маси; але верх був ще світлий — серед вогкості нечутного вітру і висоти там стояло жовте сяйво сонця, що досягало туди, і відбивалося на останньому листі схилених в тиші садів. Люди не бажали бути всередині хат — там на них нападали думи і настрої, — вони ходили по всіх відкритих місцях села і намагалися постійно бачити один одного; крім того, вони чуйно слухали – чи не пролунає вдалині по вологому повітрю будь-якого звуку, щоб почути розраду в такому скрутному просторі. Активіст ще давно пустив усну директиву про дотримання санітарності в народному житті для чого люди повинні весь час перебувати на вулиці, а не задихатися в сімейних хатах. Від цього засідаючи, активу було легше спостерігати маси з вікна і вести їх весь час далі. Активіст теж встиг помітити цю вечірню жовту зорю, схожу на світло поховання, і вирішив завтра ж з ранку призначити зоряний похід колгоспних пішоходів в навколишні села, що жмуться до одноосібності, а потім оголосити народні ігри. Голова сільради, середняцький дідок, підійшов було до активіста за яким-небудь розпорядженням, тому що боявся не діяти, але активіст відштовхнув його від себе рукою, сказавши тільки, щоб сільрада зміцнювала задні завоювання активу і стерегла панівних бідняків від куркульських хижаків. Дідок голова з вдячністю заспокоївся і пішов робити собі сторожове калатало. Вощев боявся ночей, він в них лежав без сну і сумнівався; його основне почуття життя прагнуло до чого-небудь належного на світі, і таємна надія думки обіцяла йому далекий порятунок від безвісності загального існування. Він йшов на нічліг поруч з Чиклиним і турбувався, що той зараз ляже і засне, а він буде один дивитися очима в темряву над колгоспом.

— Ти сьогодні, Чиклин, не спи, а то я чогось боюся.

— Не бійся. Ти скажи, хто тобі страшний — я його вб'ю.

— Мені страшна серцева здивованість, товариш Чиклин. Я і сам не знаю що. Мені все здається, що далеко є щось особливе або розкішний незбутній предмет, і я сумно живу.

— А ми його здобудемо. Ти, Вощев, як то кажуть, не горюй.

— Коли, товариш Чиклин?

— А ти вважай, що вже здобули: бачиш, нам все тепер стало ніщо ...

На краю колгоспу стояв Організаційний Двір, в якому активіст і інші провідні бідняки проводили навчання мас; тут же проживали недоведені куркулі і різні члени колективу, що проштрафились; одні з них перебували на подвір'ї за те, що впали в дрібний настрій сумніву, інші — що плакали під час бадьорості і цілували кілки на своєму подвір'ї, що відходить в усуспільнення, треті — за щось небудь інше, і, нарешті, один був дідок, що з'явився на Організаційний Двір самопливом, — це був сторож з кахельного заводу: він ішов крізь село кудись, а його тут призупинили, бо у нього було вираження чужості на обличчі. Вощев і Чиклин сіли на камінь серед Двору, припускаючи незабаром заснути під тутешнім навісом. Старий з кахельного заводу згадав Чиклина і дійшов до нього, доти він сидів у найближчій траві і сухим способом стирав бруд зі свого тіла під сорочкою.

— Ти чого тут? — запитав його Чиклин.

— Так я йшов, а мені наказали залишитися: може, кажуть, ти дарма живеш, дай подивимося. Я було йшов мовчки повз, а мене назад укорочують: стій, кричать, куркулик! З тих пір я тут і проживаю на картопляних харчах.

— Тобі ж все одно де жити, — сказав Чиклин, — аби не померти.

— Це ти вірно кажеш! Я до чого хочеш звикну, тільки спочатку мучуся. Тут вже мене і букви навчили і число змушують знати: будеш, кажуть, доречним класовим дідком. Так то що ж, я і буду ...

Старий би всю ніч пробалакавсь, але Єлисей повернувся з котловану і приніс Чиклину лист від Прушевського. Під ліхтарем, який висвітлював вивіску Організаційного Двору, Чиклин прочитав, що Настя жива і Жачев почав возити її щодня в дитячий сад, де вона полюбила радянську державу і збирає для нього утильсировину; сам же Прушевський сильно сумує про те, що Козлов і Сафронов загинули, а Жачев по ним плакав величезними сльозами. "Мені досить важко, — писав товариш Прушевський, — і я боюся, що полюблю якусь одну жінку і одружуся, бо не маю суспільного значення. Котлован закінчений, і навесні будемо його бутити. Настя вміє, виявляється, писати друкованими літерами, посилаю тобі її папірець ". Настя писала Чиклину: "ліквідуй куркуля як клас. Хай живе Ленін, Козлов і Сафронов. Привіт бідному колгоспу, а куркулям ні ".

Чиклин довго шепотів ці написані слова, глибоко зворушений, не вміючи морщити своє обличчя для печалі і плачу; потім він попрямував спати. У великому будинку Організаційного Двору була одна величезна світлиця, і там всі спали на підлозі завдяки холоду. Сорок чи п'ятдесят чоловік народу відкрили роти і дихали вгору, а під низькою стелею висіла лампа в тумані зітхань, і вона тихо хиталася від якогось струсу землі.