Котлован - Сторінка 15

— Ну, пишіть. А ти, Макарівна, збігай мені до церкви — трубку прикурити ...

— Давай я сходжу, — сказав Чиклин. — Не відривай народ від розуму.

Активіст втовк в трубку лопухові крихти, і Чиклин пішов запалювати її від вогню. Церква стояла на краю села, а за нею вже починалася пустельність осені і вічне примиренство природи. Чиклин подивився на цю злиденну тишу, на далекі лозини, холонучі в глинистому полі, але нічим поки не міг заперечити. Поблизу церкви росла стара трава забуття і не було стежок або інших людських прохідних слідів — значить, люди давно не молилися в храмі. Чиклин пройшов до церкви по гущі лободи і лопухів, а потім вступив на паперть. Нікого не було в прохолодному притворі, тільки горобець, зіщулившись, жив в кутку; але і він не злякався Чиклина, а лише мовчки подивився на людину, збираючись, видно, незабаром померти в темряві осені. У храмі горіло багато свічок; світло мовчазного, печального воску висвітлювало всю внутрішність приміщення до самої основи купола, і охайні обличчя святих з виразом байдужості дивилися в мертве повітря, як жителі того, покійного світу, — але храм був порожній. Чиклин розкурив трубку від ближньої свічки і побачив, що попереду на амвоні ще хтось курить. Так і було — на ступені амвона сидів чоловік і курив. Чиклин підійшов до нього.

— Від товариша активіста прийшли? — запитав курець.

— А тобі що?

— Все одно я по трубці бачу.

— А ти хто?

— Я був піп, а тепер відмежувався від своєї душі і обстрижений під фокстрот. Ти подивись! — Поп зняв шапку і показав Чиклину голову, оброблену, як на дівчині. — Нічого ж? .. Та все одно мені не вірять, кажуть, я таємно вірю і явний стерво для бідноти. Доводиться стаж заробляти, щоб в гурток безбожництва взяли.

— Чим же ти його заробляєш, поганий такий? — запитав Чиклин.

Поп склав гіркоту собі в серце і охоче відповів: — А я свічки народу продаю — ти бачиш, вся зала горить! А кошти збираються у кружку і йдуть активісту для трактора.

— Не бреши: де ж тут віруючий народ?

— Народу тут бути не може, — повідомив поп. — Народ тільки свічку купує і ставить її Богу, як сироту, замість своєї молитви, а сам зараз же ховається геть.

Чиклин люто зітхнув і запитав ще: — А чому ж народ не хреститься тут, сволота ти така?

Поп встав перед ним на ноги для поваги, збираючись з точністю повідомити.

— Хреститися, товариш, не допускається: того я записую скорописом в поминальний листок ...

— Говори скоріше і далі! — вказав Чиклин.

— А я не припиняю свого слова, товариш бригадний, тільки я темпом слабкий, вже ви стерпить мене ... А ті листки з позначенням людини, що осяяла себе рукодіючим хрестом, або схилила своє тіло перед небесною силою, або вчинила інший акт шанування підкуркульських святителів, — ті листки я кожну північ особисто супроводжую до товариша активіста.

— Підійди аж до мене, — сказав Чиклин. Поп готове опустився з поріжок амвона. — заплющи очі, паскудний.

Піп закрив очі і показав на обличчі зворушливу люб'язність. Чиклин, не коливнувшись корпусом, зробив попу свідомий удар в скулу. Поп відкрив очі і знову заплющив їх, але впасти не міг, щоб не давати Чиклину поняття про свою непокору.

— Хочеш жити? — запитав Чиклин.

— Мені, товариш, жити марно, — розумно відповів поп. — Я не відчуваю більше принади творіння — я залишився без Бога, а Бог без людини ...

Сказавши останні слова, поп схилився на землю і став молитися своєму ангелу-хранителю, торкаючись підлоги фокстротною головою. У селі пролунав довгий свисток, і після нього заіржали коні. Поп зупинив молитовну руку і зрозумів значення сигналу.

— Збори засновників, — сказав він зі смиренням.

Чиклин вийшов з церкви в траву. По траві йшла було баба до церкви, виправляючи позаду себе пом'яту лободу, але побачивши Чиклина, вона обімліла на місці і від переляку простягнула йому п'ятак за свічку.

Організаційний Двір покрився суцільним народом; були присутні організовані члени і неорганізовані одноосібники, хто ще був малопотужний по свідомості або мав підкуркульську частку життя і не вступав до колгоспу. Активіст знаходився на високому ганку і з мовчазним сумом спостерігав рух життєвої маси на сирій, вечірній землі; він безмовно любив бідноту, яка, поївши простого хліба, бажано рвалася вперед в невидиме майбутнє, бо все одно земля для них була порожня і тривожна; він потай дарував міські цукерки дітлахам незаможних і з настанням комунізму в сільському господарстві вирішив взяти установку на одруження, тим більше що тоді краще виявляться жінки. І зараз чиясь мала дитина стояла близько активіста і дивилася на його обличчя.

— Ти чого задивився? — запитав активіст. — На тобі цукерочку.

Хлопчик взяв цукерку, але однією їжі йому було мало.— Дядьку, чому ти найрозумніший, а картуза у тебе немає?

Активіст без відповіді погладив голову хлопчика; хлопчик з подивом розлущив суцільну кам'янисту цукерку — вона блищала, як розсічений лід, і всередині її нічого не було, крім твердості. Хлопчик віддав половину цукерки назад активісту.

— Сам доїдай, у ній в серединці варення немає: це суцільна колективізація, нам радості мало!

Активіст посміхнувся з проникливою свідомістю, він передчував, що ця дитина в зрілості свого життя згадає про нього серед палаючого світла соціалізму, видобутого зосередженою силою активу з плотових дворів сіл. Вощев і ще три переконаних мужика носили колоди до воріт Оргдвору і складали їх у штабель — їм заздалегідь активіст дав вказівку на цю працю. Чиклин теж пішов за трудящими і, взявши колоду близько яру, поніс його до Оргдвору: хай іде більше користі в загальний котел, щоб не було так сумно довкола.

— Ну як же будемо, громадяни? — вимовив активіст в речовину народу, який перебував перед ним. — Ви що ж, знову капіталізм сіяти збираєтеся чи схаменулися? ..

Організовані сіли на землю і курили з задовільним почуттям, погладжуючи свої борідки, які за останні півроку щось стали рідше рости; неорганізовані ж стояли на ногах, перемагаючи свою кволу душу, але один підручний активу навчив їх, що душі в них немає, а є лише один майновий настрій, і вони тепер зовсім не знали, як їм станеться, раз не буде майна. Інші, схилившись, стукали себе в груди і слухали свою думку звідти, але серце билося легко і сумно, як порожнє, і нічого не відповідало. Ті люди, що стояли ні на мить не втрачали з поля зору активіста, ближні ж до ганку дивилися на керівну людину з усім бажанням і не моргаючи очима, щоб він бачив їх готовий настрій. Чиклин і Вощев на той час уже впоралися з доставкою колод і стали їх затісувати в лапу з усіх кінців, намагаючись влаштувати великий предмет. Сонця не було в природі ні вчора, ні нині, і сумовитий вечір рано настав над сирими полями; тиша поширювалася зараз по всьому видимому світу, тільки сокира Чиклина звучала серед неї і відгукувалася старим скрипом на близькому млині і в плотах.

— Ну що ж! — терпляче сказав активіст зверху. – Невже ви так і будете стояти між капіталізмом і комунізмом: адже вже пора рушити — у нас в районі чотирнадцятий пленум йде!

— Дозволь, товаришу актив, ще трохи средноті постояти, — попросили задні мужики, — може, ми обвикнемся: нам головна справа звичка, а то ми все утерпимо.

— Ну стійте, поки біднота сидить, — дозволив активіст. — Все одно товариш Чиклин ще не встиг сколотити колоди в один блок.

— А до чого ж ті колоди-то ладнають, товаришу активісте? — запитав задній середняк.

— А це для ліквідації класів організовується пліт, щоб завтрашній день куркульський сектор їхав по річці в море і далі ...

Вийнявши поминальні листки і класово-розшарувальну відомість, активіст став мітити знаки по паперах; а олівець у нього був різнокольоровий, і він застосовував то синій, то червоний колір, а то просто зітхав і думав, не кладучи знаків до свого рішення. Стоячі мужики відкрили роти і дивилися на олівець з томлінням слабкої душі, яка з'явилася у них з останніх залишків майна, тому що стала мучитися. Чиклин і Вощев тесали в дві сокири відразу, і колоди у них складалися одна до іншої впритул, засновуючи зверху просторе місце. Близький середняк притулився головою до ганку і стояв в такому спокої деякий час.

— Товариш актив, а товариш! ..

— Говори ясно, — запропонував середняку активіст між своєю справою.

— Дозволи нам горе горювати в остатня ніч, а вже тоді ми століття з тобою будемо радіти!

Активіст коротко подумав. — Ніч — це довго. Кругом нас темпи по округу йдуть, журіться, поки пліт не готовий.

— Ну хоч до плота, і то радість, — сказав середній мужик і заплакав, не втрачаючи часу останнього горя. Баби, що стояли за тином Оргдвора, враз завили в усі задушевні свої голоси, так що Чиклин і Вощев перестали рубати дерево сокирами. Організована членська біднота піднялася з землі, задоволена, що їй сумувати не доводиться, і пішла дивитися на своє загальне, насущне майно села.

— Відвернися і ти від нас на короткий час, — попросили активіста два середняки. — Дай нам тебе не бачити.

Активіст відсторонився з ганку і пішов в будинок, де з жадібністю почав писати рапорт про точно виконанні заходи щодо суцільної колективізації і про ліквідацію за допомогою сплаву на плоту куркуля як класу; при цьому активіст не міг поставити після слова "куркуля" кому, так як і в директиві її не було. Далі він попросив собі з району нову бойову компанію, щоб місцевий актив працював безперебійно і чітко креслив дорогу генеральну лінію вперед. Активіст бажав би ще, щоб район оголосив його в своїй постанові самим ідеологічним у всій районної надбудові, але це бажання стихало в ньому без наслідків, тому що він згадав, як після хлібозаготівель йому довелося заявити про себе, що він розумна людина на даному етапі села, і, почувши його, один мужик оголосив себе бабою. Двері будинку відчинилися, і в неї пролунав шум муки з села; увійшов чоловік, стер мокроту з одягу, а потім сказав:

— Товариш актив, там сніг пішов і холод дує.

— Нехай іде, нам-то що?

— Нам — нічого, нам хоч що не станься — ми впораємося! — цілком погодився цей літній бідняк.

Він був постійно здивований, що ще живий на світі, тому що нічого не мав крім овочів з дворового городу і бідняцькій пільги і не міг ніяк домогтися вищого, задоволеного життя.

— Ти мені, товаришу головний, скажи на втіху: писатися мені в колгосп на спокій або почекати?

— Впишись, звичайно, а то в океан відправлю!

— Бідному ніде не страшно; я б давно записався, тільки зою сіяти боюсь.

— Яку зою? Якщо сою, то вона ж офіційний злак!

— Її, стерву.

— Ну, не сій — я врахую твою психологію.

— Врахуй, будь ласка.

Записавши бідняка в колгосп, активіст змушений був дати йому квитанцію в прийомі в членство і в тому, що в колгосп не буде зої, і вигадати тут же належну форму для цієї квитанції, так як бідняк нізащо не йшов без неї.