Кульбабове вино - Сторінка 34

Дуглас позбирав розкидані ворожильні карти й, тремтячи, сховав їх до кишені.

— Нумо, Томе, треба забрати її звідси, поки не пізно,

— Украсти? Ти що, здурів?

— А ти хочеш стати співучасником ще гіршого злочину? Скажімо, вбивства?

— Та ти що, як же можна вбити це старе опудало? Та Дуглас уже не слухав. Він підійшов до розбитого скляного ящика, і воскова чаклунка Таро із шерехом, схожим на зітхання, так наче й справді чекала цього багато літ, похилилась уперед і впала йому на руки.

Годинник на вежі міської управи вибив чверть до десятої. Місяць стояв уже високо й заливав усе небо м'яким, але холодним світлом. На суцільній сріблястій смузі тротуару колихалися чорні тіні. Дуглас ішов сам, несучи на руках угорнуту в оксамит воскову ляльку, і раз у раз сторожко зупинявся в затінку тремтливих дерев. Прислухався, озирався назад. Ось почув легенький шурхіт, наче десь там бігли миші. З-за рогу вигулькнув Том і вмить опинився поруч.

— Дуг, я там трохи затримався. Боявся, щоб містер Чорні не... ну, розумієш... А потім він ожив... почав лаятись... [498]

Ой, Дуг, а що, як він спіймає тебе з цим опудалом? Що скажуть удома? Це ж крадіжка!

— Ану тихо!

Вони прислухались, озирнулися назад, де місячною річкою текла вулиця.

— Слухай, Томе, як хочеш допомогти мені врятувати її, то допомагай, але не називай її опудалом, не репетуй і не повзи, мов неживий.

— Звісно, допоможу! — І Том теж узявся за ношу.— Ох ти, ну й важенна!

— Вона була зовсім молода, коли Наполеон...— Дуглас урвав себе на півслові.— Старі люди завжди важкі. З цього й дізнаєшся про їхній вік.

— Але навіщо ми це робимо, Дуг? Скажи мені, ну навіщо нам стільки мороки через неї? Навіщо?

Навіщо? Дуглас кліпнув очима й зупинився. Усе відбулося так швидко, він сягнув так далеко й був такий збуджений, що вже й забув навіщо. І тільки тепер, коли вони знову простували тротуаром і на їхніх повіках тріпотіли чорні метелики тіней, а від рук тхнуло порохом і воском, він мав час поміркувати над цим і повільно, якимсь дивним голосом, непевним, мов місячне світло, заговорив:

— Знаєш, кілька тижнів тому я збагнув, що я живий. Ой, як я радів і танцював! А потім, це було минулої суботи в кіно, я зрозумів, що колись маю померти. Раніше я ніколи про це не думав. І раптом мені стало не по собі, так ніби я дізнався, що назавжди закривають Спілку молодих християн чи там нашу школу,— а вона ж не така вже й погана, як ми собі уявляємо,— або що всохнуть усі персикові дерева в околиці, або що засиплють яр і більш не буде де гратися, або що я захворію і хтозна-скільки лежатиму в ліжку серед темряви,— і тоді я страшенно злякався. От і не знаю тепер, як воно все буде, але чого я справді хочу, то це допомогти мадам Таро. Сховаю її на кілька тижнів чи місяців, а тим часом почитаю в бібліотеці книжки з чорної магії і довідаюсь, як зняти з неї чари й визволити її з цього воску, щоб вона після стількох років знов зажила по-людському. А вона, звісно, буде дуже мені вдячна, отож розкладе свої карти з усіма отими чортами, чашами, мечами й кістками і наворожить мені, яку яму я маю обминати або в який четвер краще не вставати з ліжка, і тоді я житиму вічно чи десь близько того. [499]

— Ти ж і сам у це не віриш.

— Ні, вірю, майже вірю... А тепер пильнуй, ось уже й яр. Ми підемо навпростець через звалище і...

Том нараз зупинився. Його зупинив Дуглас. Хлопці не обертались, проте виразно чули позаду важке тупання ніг, і кожен звук відлунював так гучно, мовби на дні пересохлого озера неподалік стріляли з рушниці. Хтось голосно сипав прокльонами.

— Томе, це ти навів його на слід!

Вони пустилися були навтіки, але велетенська рука схопила їх> розкидала в різні боки, і вони з криком повалилися на траву, а знавіснілий містер Чорні клацав зубами й бризкав слиною. Він тримав чаклунку за шию й за лікоть і люто блимав очима на хлопців.

— Вона моя! Що хочу, те з нею і зроблю! Навіщо ви її забрали? Від неї всі мої біди — й безгрішшя, й занепад, геть усе! Ось я її зараз...

— Ні! — вереснув Дуглас.

Та величезні залізні ручиська вже підняли нетривку воскову фігуру проти місяця та зір, розгойдали, розкрутили й з прокльоном метнули, наче з катапульти,— аж у повітрі засвистіло,— просто в яр, і вона гепнулася на звалище, збивши лавину смітя й хмару білої куряви та попелу.

— Ні! — гукнув Дуглас, сидячи на траві й дивлячись туди.— Ні!

Громіздка постать містера Чорні заточилася на самому краю урвища, і йому аж дух забило.

— Хваліть бога, що я не вас туди пожбурив! — гримнув він і непевною ходою подався геть, тоді спіткнувся і впав, зіп'явся на ноги, то бурмочучи щось сам до себе, то регочучи, то лаючись, і врешті зник з очей.

Дуглас сидів край яру і плакав. Потім висякав носа й подивився на брата.

— Вже пізно, Томе. Тато піде нас шукати. Ми мали б бути вдома ще годину тому. Біжи йому назустріч по Вашінгтон-стріт і приведи сюди.

— Невже ти полізеш у яр?

— Тепер, на звалищі, вона вже не належить нікому,, і всім до неї байдуже, навіть містерові Чорні. Скажеш татові, чого я його кличу, але хай не думає, що йому доведеться вертатись зі мною та нею і що хтось його побачить. Я понесу її задвірками, і ніхто нічого не знатиме. [500]

— Яка тобі тепер з неї користь, машина ж уся побилася.

— Усе одно не можна покинути її тут саму на дощі, як ти не розумієш, Томе!

— Та певне.

І Том поволі пішов геть.

Дуглас почав спускатися схилом, між купами попелу, брудного паперу та порожніх консервних бляшанок. На півдорозі донизу він спинився й прислухався. Тоді втупив погляд у райдужну сутінь, що оповивала крутосхил попереду.

— Мадам Таро! — погукував він ледь чутно.— Мадам Таро!

Йому здалося, ніби на дні яру в місячному світлі майнула біла рука. То був просто клапоть паперу, що ворухнувся на вітрі. Але Дуглас усе одно подавсь туди...

Міський годинник вибив північ. Майже в усіх будинках уже згасло світло. У домашній майстерні при гаражі двоє хлопців та батько відступили від чаклунки, що сиділа тепер незворушно, як і раніш, у старому лозовому кріслі, а перед нею на покритому цератою ломберному столику були розкладені химерними віялами ченці й блазні, кардинали й кістяки, сонця й комети — старовинні ворожильні карти, яких вона ледь торкалася восковою рукою. Говорив батько.

— ...добре все розумію. Коли я був такий, як ви, і з нашого міста від'їжджав цирк, я гасав по всіх усюдах і збирав сотні афіш. А згодом завів кролів і захопився магією. Споруджував на горищі пристрої для ілюзій і потім не міг витягти їх звідти.— Він кивнув головою до чаклунки.— Пригадую, років тридцять тому вона провістила майбутнє і мені. Ну гаразд, почистьте її як слід і йдіть спати. А в суботу змайструємо для неї спеціальний ящик.

Він рушив був до дверей гаража, але Дуглас тихо озвався до нього:

— Тату... Дякую тобі. За дорогу додому. Дякую.

— Ет, пусте,— мовив батько й пішов. Лишившись самі із чаклункою, хлопці подивились один на одного. [501]

— Ох ти ж, просто Головною вулицею всі четверо — ти, я, тато і вона! Такого тата пошукати!

— Завтра піду й відкуплю в містера Чорні решту автоматів,— сказав Дуглас.— Дам йому десять доларів, він же однаково все викидатиме.

— Авжеж.— Том подивився на стару чаклунку в лозовому кріслі.— Ну просто як жива! Цікаво, що там у неї всередині?

— Тоненькі пташині кісточки. Усе, що лишилося від мадам Таро з наполеонівський часів...

— І ніякої механіки? А може, розріжемо й подивимось?

— Ще встигнемо, Томе. — Коли?

— Ну, через рік, через два... коли мені буде чотирнадцять або й п'ятнадцять, отоді й подивимось. А поки з мене досить і того, що вона тут. Я завтра ж візьмуся до діла, щоб зняти з неї чари й визволити її назавжди. І колись ти почуєш, що в нашому місті з'явилася прекрасна молода італійка в літній сукні і всі, хто був на станції, бачили, як вона купила квитка кудись на схід, а потім сіла в поїзд та й поїхала, і всі казатимуть, що зроду не бачили такої красуні, ціле місто тільки про неї й говоритиме, і ніхто не знатиме, звідки вона взялася й куди поїхала... Отоді ти зрозумієш, що то я зняв чари й визволив її. І тоді ж таки, як я тобі й сказав, років через два, того самого вечора, як поїде її поїзд, ми з тобою зможемо розітнути віск. А що її там уже не буде, то ми знайдемо всередині тільки якісь гвинтики, коліщатка й усяке таке. Ось воно як.

Дуглас підняв чаклунчину руку й почав водити нею над коловоротом життя, над примхами кощавої смерті, над строками й вироками, над долями й химерами, і воскова рука легенько перебігала по картах, ледь чутно черкаючи по них пересохлими нігтями. Зрушене якоюсь прихованою силою рівноваги, обличчя чаклунки нахилилося до хлопців, і застиглі очі яскраво зблиснули в різкому світлі голої лампочки.

— Провістити тобі долю, Томе?

— Авжеж.

Із широкого чаклунчиного рукава випала карта.

— Бачиш, Томе? В неї була схована карта, і вона віддала її нам! —Дуглас повернув карту до світла.— [502] Чиста... Я покладу її на ніч у коробку з хімікатами. Завтра відкриємо коробку, і там буде щось написано.

— А що?

Дуглас заплющив очі, щоб краще побачити слова.

— Там буде написано: "Ваша покірна слуга й щирий друг мадам Флорістан Маріані Таро, хіромантка, зцілителька душ і провісниця долі, красно дякує вам".

Том засміявся й труснув брата за плече.

— Ну-ну, Дуг, а ще що?

— Стривай, зараз скажу... А ще там буде написано ось що: "Гей-егей, круть-верть!.. Чи не краще танцювати, ніж в землі сирій лежати... І крутитись, і вертітись, і співати "Гей-егей!" А далі: "Томе й Дугласе Сполдінги, усе, чого ви забажаєте в житті, збудеться". І ще буде сказано, що ми з тобою, Томе, житимемо вічно... ти чуєш, вічно!

— І все те на одній оцій карті?

— Усе як є, Томе.

У ясному світлі електричної лампочки всі троє — два хлопчаки і стара чаклунка — нахилили голови й усе дивились та дивились на ще чисту, але таку багатонадійну карту, і їхні блискучі очі прозирали кожне з тих незбагненно прихованих слів, що невдовзі мали випливти із туманного небуття.

— Гей-егей! — мовив Том як міг тихіше.

І Дуглас, так само пошепки, переможно підхопив:

— Гей-егей!..

●

Під гарячою полудневою зеленню дерев тихий голос монотонно тягнув:

— ...дев'ять, десять, одинадцять, дванадцять... Дуглас повільно рушив через лужок.

— Томе, що це ти там лічиш?

— ...тринадцять, чотирнадцять...