Куля для боса

Рекс Стаут

КУЛЯ ДЛЯ БОСА

Переклад Владислава Носенка

***

Судячи з кольору обличчя дівчини, важко було повірити в те, що її залякали.

— Мабуть, я висловилась не зовсім точно, — наполягала вона, виламуючи собі пальці, хоч я і просив її не робити цього.

— Я нічого не вигадую, зовсім ні. Якщо вони вже одного разу звинувачували мене, чому я повинна думати, що вони не підуть на це іще раз?

На мене значно більше враження справили б її щоки, якби вони зблідли од страху, наче від них відринула кров. Але з першого погляду на неї я пригадав календар з фотографією повновидої молодиці, який висить на стіні у Сема Дайнера на Одинадцятій авеню; в одній руці у неї відро, а іншою вона спирається на корову, яку щойно подоїла або збирається доїти. Вони дуже схожі кольором обличчя, фігурою, якоюсь невинністю.

Дівчина облишила викручувати собі пальці і стиснула їх у маленькі кулачки.

— Невже він справді такий пихатий, як гиндик? Вони прийдуть через двадцять хвилин, але я повинна побачити його раніше! — вона схопилась на ноги. — Він де, нагорі?

Я підозрював, що вона — особа імпульсивна, і тому замість того, щоб іти до столу, зайняв позицію між нею і дверима до холу.

— Облиште ці спроби, — порадив я. — Вас б'є дрож, коли ви стоїте — я помітив це, як тільки ви увійшли, — тож сідайте. Я хотів пояснити вам, міс Руні, що ця кімната править за робочий кабінет Вулфу, тоді як решта будинку — його житло. З дев'ятої до одинадцятої години ранку і з четвертої до шостої вечора його ні для кого немає — він чаклує над своїми орхідеями в оранжереї, і набагато поважнішим особам доводиться миритися з цим. Але я бачу, що ви, мабуть, непогана людина, і міг би вам допомогти.

— Як?

— Сідайте і припиніть тремтіти.

Вона сіла.

— Я піду і скажу йому про вас.

— Що ви скажете йому?

— Я йому нагадаю, що Фердинанд Поль домовився по телефону про те, що він і ще четверо осіб прийдуть до пана Вулфа о шостій годині, тобто за шістнадцять хвилин. Я скажу йому, що вас звати Одрі Руні і ви одна з тих чотирьох, що ви вкрай перелякана симпатична дівчина і кажете, що вони тільки вдають, що підозрюють Телботта, а насправді хочуть звинуватити вас, а ще…

— Не всі вони.

— В усякому разі дехто з них. Я скажу йому, що ви прийшли завчасно, щоб поговорити з ним віч-на-віч, повідомити, що не вбивали ніякого Зигмунда Кейеса, а також порадити не втрачати пильності з цими суб'єктами.

— Це звучить як марення божевільного!

— А я вкладатиму почуття у кожне слово.

Вона знову схопилась із стільця, рвучко підійшла до мене, поклала руки мені на груди і підкинула голову назад, щоб зазирнути мені у вічі.

— Ви також можете бути дуже приємним, — з надією у голосі промовила вона.

— Ви перебільшуєте, — кинув я, прямуючи до сходів у холі.

Фердинанд Поль говорив.

Я слухав його, сидячи у кріслі спиною до мого робочого столу, а Вулф — за своїм столом ліворуч од мене. Поль був майже вдвічі старший за мене. Він вмостився напроти Вульфа у кріслі, оббитому червоною шкірою, закинув ногу на ногу так, що задер холошу мало не до коліна. В ньому ніщо не привертало увагу, крім безлічі зморщок на обличчі.

— Нас звела разом, — роздратовано почав він різким голосом, — і привела сюди наша одностайність у тому, що Зигмунда Кейеса вбив Віктор Телботт, а також упевненість…

— Ми не одностайні, — заперечив хтось.

Голос був лагідний і приємний для слуху, а його володарка приємна для ока. Особливо сподобалось її підборіддя — гарне під будь-яким кутом зору. На мою привітну усмішку вона лише повела бровою, тому я не запропонував їй сісти поруч зі мою, а вирішив не зважати на неї, поки вона не зрозуміє, як треба поводитись.

— Ми не одностайні, Ферді, — повторила вона.

— Ви стверджували, — ще роздратованіше провадив Поль, — що співчуваєте нашій меті і хотіли б прийти сюди з нами.

— Але це аж ніяк не значить, наче я гадаю, що мого батька вбив Вік. У мене немає власної думки, бо я просто нічого не знаю.

— З ким же ви в такому разі?

— Я хочу дійти істини, ви також. Я до того ж переконана, що поліція діяла вкрай нездарно.

— Хто ж, якщо не Вік, убив вашого батька?

— Не знаю, — вона знову повела бровою. — Але, оскільки я успадкувала батьків бізнес і збираюсь вийти за Віка заміж, а також іще з ряду причин мені конче потрібно це знати. Саме тому я прийшла сюди з вами.

— Але ви не підтримуєте нас! — Поль зморщив і без того зморщене обличчя. — Я говорив про це раніше і не відмовляюсь від своїх слів тепер! Ми вчотирьох прийшли сюди з однією метою — просити Неро Вулфа знайти докази причетності Віка до вбивства вашого батька!

Несподівано Поль нахилився до Дороті Кейес і кинув їй в обличчя:

— А що як ви спільниця Віка?

Тепер водночас говорили троє.

— Знову завелися, — кинув один.

— Дайте Бродайкові розповісти, — втрутився другий.

— Хай хтось із них піде звідси, — сказав третій.

— Якщо ви, пане Поль, думаєте спрямувати зусилля слідства на пошуки доказів вини Віка, — промовив Вулф, — то ви марно їхали сюди. А що як він не вбивав?

Багато що бачив цей кабінет Неро Вулфа на першому поверсі старого цегляного будинку на 35-й уест, недалеко від річки, за ті роки, що я працював на нього по п'ятницях, суботах, неділях, понеділках, вівторках, середах і четвергах. Тут завжди збирались найкращі представники своїх професій: Вулф був найкращим приватним детективом Нью-Йорка, Фріц Бреннер — найкращим кухарем і економом, Теодор Хорстман — найкращим фахівцем з догляду за орхідеями, а я, Арчі Гудвін, — найпричепливішим ґедзем. Природно, в такому домі цікаво жити. Ця наша зустріч жовтневого вівторка викликала особливий інтерес, адже тиждень тому було вбито відомого конструктора Зигмунда Кейеса. Я довідався про вбивство з газет, а також з балачок сержанта Перлі Стеббінса з відділу розслідування вбивств, мого давнього приятеля і суперника.

Як детектив-професіонал я був просто приголомшений.

Кейес мав звичку п'ять днів на тиждень о шостій тридцять ранку прогулюватись по парку в дещо складний і чудернацький спосіб: не на двох, а на чотирьох ногах. Ці чотири ноги мали ім'я Казанова, й тримав він їх у школі верхової їзди, що по 98-й стріт на захід од парку.

Того вівторка, як завжди рівно о шостій тридцять ранку, він осідлав Казанову і поїхав до парку. Через сорок хвилин, о сьомій десять, його бачив кінний поліцейський, який патрулював у районі 66-ї стріт. Звичайно Кейес проїжджав тут приблизно в цей час. А ще через двадцять п'ять хвилин, о сьомій тридцять п'ять, Казанова вибіг з парку без вершника і поскакав вулицею у напрямку школи.

Звісно, цим зацікавились, і за три чверті години усе з'ясувалось, коли поліцейський знайшов тіло Кейеса під кущами, метрів за двадцять од кінської стежки у районі 95-ї стріт. Згодом із грудей вбитого витягли револьверну кулю 38-го калібру. Вивчивши сліди на стежці і обіч неї, поліція дійшла висновку, що постріл вибив його з сідла, після чого Кейес з останніх сил повз угору по положистому схилу до пішохідної доріжки, але помер, не діставшись мети. Повідомлення про вершника, вбитого поблизу "Емпайр Стейт Білдінг", звісно, потрапило на шпальти газет. На місці злочину не знайшли ніякої зброї і не було жодного свідка, який бачив би людину у масці, що ховалася за деревом.

Тож чиновникам довелось братися за розслідування з іншого кінця — тобто шукати мотиви і можливості. За тиждень, що минув з моменту вбивства, перебрали безліч прізвищ, офіційні особи відвідали багатьох людей, і, як наслідок, увага громадськості зосередилася на шістьох особах.

Наша бесіда того вівторка викликала неабиякий інтерес, бо п'ятеро з цих шести були присутні тут і, очевидно, хотіли, щоб Вулф придивився до шостої особи, якої не було в кімнаті…

— Дозвольте сказати мені, — почувся густий баритон Френка Бродайка, — тому що пан Поль висловився не зовсім точно. Річ у тому, пане Вулф, що кожний з нас гадає, що його турбують даремно. Не лише тому, що нас несправедливо підозрюють у злочині, який ми не скоїли, а й тому, що за цілий тиждень поліція нічого не зробила і, схоже, не думає нічого робити, а в результаті на нас постійно давитиме тягар безпідставної підозри.

Бродайк махнув рукою. Він мав не тільки відпрацьований голос, але й відпрацьовані манери. Не набагато молодший за Поля, він був удесятеро елегантніший. Складалося враження, що йому важко поводитись природно, бо: а) він перебував в кабінеті приватного детектива, що вульгарно вже само собою; б) він прийшов сюди з людьми не свого кола і тому ніяковів; в) предметом обговорення була його причетність до вбивства, а це вже зовсім нісенітниця.

Він провадив:

— Містер Поль запропонував проконсультуватись із вами і попросити зайнятись цією справою. Я хочу, щоб з нас зняли несправедливу підозру. Якщо ви зробите це, знайдете злочинця і докази його вини, — дуже добре. Якщо злочинцем виявиться Віктор Телботт — це теж дуже добре.

— Які можуть бути сумніви! — вигукнув Поль. — Це вчинив Телботт, слід лише довести його вину!

— Не забувайте, Ферді, що я допомагала йому, — м'яко промовила Дорогі Кейес.

— Та годі!

Очі присутніх повернулись до чоловіка, який за весь час розмови сказав лише "знову вони завелися". Усі змушені були повернути голови, оскільки він сидів у глибині кімнати. Високий голос добро пасував до імені — Уейн Саффорд, але аж ніяк не відповідав дебелій статурі цієї людини.

Вулф схвально кивнув головою:

— Цілком згоден з вами, пане Саффорд.

Вулф обвів поглядом кімнату і покрутив пальцем.

— Пан Поль дуже багато хоче за свої гроші. Ви можете найняти мене, леді і джентльмени, щоб я спіймав для вас рибу, але не зможете вказати, яку саме. Ви можете сказати мені, що я повинен знайти вбивцю, але ви не можете назвати його, поки не матимете доказів, а в противному разі навіщо платити гроші мені? У вас є докази?

Усі мовчали.

— У вас є докази, пане Поль?

— Ні.

— Звідки ви знаєте, що вбивця — Телботт?

— Знаю, і крапка. Ми усі це знаємо! Навіть міс Кейес знає, але не хоче визнати очевидне.

Вулф знову обвів поглядом присутніх.

— Це правда? Ви усі так думаєте?

Ні слова у відповідь.

— Тоді визначити рибку доведеться мені. Ви згодні, пане Бродайк?

— Так.

— А ви, пане Саффорд?

— Згоден.

— Міс Руні?

— Так. Але все-таки, я вважаю, що вбив Вік Телботт.

— Ніщо не заважає вам так думати… Міс Кейес?

— Так.

— Пане Поль?

Відповіді не було.

— Я повинен отримати вашу згоду, пане Поль.