Куля для боса - Сторінка 8

- Рекс Стаут -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Г.

Твоя робота у справі з Кейесом була цілком задовільною. Тепер, коли все з'ясовано, можеш вранці піти, як ми домовлялись, до пана Х'юїтта на Лонг-Айленд і забрати ті рослини. Теодор приготує тобі картонні коробки. Не забудь забезпечити вентиляцію.

Н. В.

Я перечитав записку, перевернув аркуш, але зворотна сторона була чистою.

У четвер газети не надрукували ані слова про справу Кейеса, показуючи тим самим, що ніхто навіть на сантиметр не наблизився до вбивці. А я з десятої до вісімнадцятої години їздив до Люїса Х'юїтта на Лонг-Айленд; відбирав, чистив і пакував десять дюжин однорічних рослин, а потім вертався машиною додому.

Коли я виносив останню коробку з рослинами, то дуже здивувався. Машина з управління поліції, яку я часто бачив раніше, підкотила до узбочини, зупинилась за моїм "седаном", і з неї виліз інспектор Крамер.

— Що там у Вулфа? — запитав він, піднімаючись до мене по сходах.

— Дюжина орхідей Зигопеталум, — холодно відповів я.

— Пропустіть мене, — грубо звелів інспектор.

Я відступив.

Мені нічого не залишалось, як визнати, що я більше не детектив, а розсильний, тож я зціпив зуби і продовжив допомагати Теодору носити орхідеї нагору, але невдовзі почув Вулфове ревіння з офісу:

— Арчі!

Я побіг на голос. Крамер сидів у кріслі, обтягнутому червоною шкірою, стискаючи зубами незапалену сигарету. Вулф спідлоба зиркав на нього, міцно стиснувши губи і ледь стримуючи тиху лють проти гостя.

— Я виконую важливу роботу, — відрубав я.

— Вона може зачекати. Зв'яжи мене з паном Скіннером.

Я міг би ще довго розводитися, якби не присутність Крамера. Тож я чмихнув і став набирати номер.

— Припиніть! — гаркнув Крамер.

Я продовжував накручувати диск.

— Облиште, Арчі, — звелів Вулф.

Я глянув на нього — він і далі супився на інспектора, але тепер він не так міцно стискав губи. Через якусь мить він заговорив:

— По-моєму, пане Крамер, ви не можете просити більше, ніж я пропоную. Як я вже говорив вам по телефону, дайте слово, що готові співробітничати з нами на моїх умовах, і я одразу познайомлю вас з усіма деталями справи, включаючи, звичайно, і докази. Якщо ви не захочете дати слово, то я спитаю пана Скіннера, чи не захоче зі мною співпрацювати районний прокурор. Я гарантую, що шкоди від цього не буде, навпаки, сподіваюсь, справу буде закрито. Чи це не справедливо?

Крамер щось невдоволено буркнув.

— Не розумію, — мовив Вулф, — якого дідька я вожуся з вами. Скіннер учепився б за мою пропозицію.

Нарешті Крамера прорвало:

— Коли це буде — сьогодні ввечері?

— Я уже говорив, що розповім усе після того, як ви дасте мені обіцянку, але піду вам назустріч. Це станеться завтра на світанку; щойно мені доставлять посилку. До речі, Арчі, ти не поставив машину в гараж?

— Ні, сер.

— Добре. Пізніше, мабуть, десь опівночі, тобі доведеться зустріти літак. Усе залежить від літака, пане Крамер. Якщо він прилетить не сьогодні, а завтра, то нам доведеться чекати суботнього ранку.

— Я радо поясню, — звернувся я до поліцейського Хефферана, — якщо ви злізете з коня, щоб зрівнятися зі мною.

Хефферан зліз з коня, і я перестав задирати голову. Ми стояли на невисокому пагорбку у Сентрал Парку, куди він привів мене у день нашого знайомства.

— Я лише виконую накази, — чесно попередив Хефферан. — Мені звеліли зустріти вас тут і вислухати.

Я кивнув.

— Отже, вам нема до цього ніякого діла. Мені також, зрозумійте, ви, непохитний козаче, але в мене теж є наказ. Ось ситуація: як вам відомо, за отим лісом, — я махнув рукою, — є повітка. Біля неї один із ваших колег тримає осідланого і загнузданого Кейесового гнідого. У повітці — дві жінки, Кейес і Руні, і четверо чоловіків — Поль, Телботт, Саффорд і Бродайк. А ще інспектор Крамер зі своїми людьми. Хтось із цих шістьох, той, на кого показав жереб, зараз одягається в яскраво-жовті бриджі і блакитну куртку, такі самі, як у Кейеса. Між нами кажучи, жеребкування підстроїв інспектор Крамер. Вдягнутий, як Кейес, один із шістьох сяде на коня Кейеса і поїде по кінській стежці, горблячись, з опущеними стременами, помітить вас і привітається, піднявши руку зі стеком. Прошу пам'ятати, що вас цікавив не так вершник, як кінь, а тоді запитайте себе самого, чи справді бачили Кейеса того ранку, чи лише його коня та одяг? — Я відверто сказав йому: — Ради Бога, не кажіть ані слова. Ваші висновки потрібні не так мені, як вашому начальству, тож притримайте їх на майбутнє. Від вас залежить багато такого, про що можна пошкодувати, але тут уже нічим не зрадиш. А тепер не ображайтесь і послухайте наше припущення.

Убивця, вдягнутий, як Кейес, але у пальто, чекав о шостій тридцять за тим ліском, поки Кейес в'їде у парк і рушить стежкою. Якби він вистрілив у Кейеса навіть з близької відстані, то кінь міг понести. Саме тому вбивця, перш ніж натиснути гачок, вийшов назустріч, зупинив Кейеса і схопив коня за вуздечку. Вистачило однієї кулі.

Потім він перетяг тіло в гущавину, щоб не було видно зі стежки, оскільки міг нагодитись інший вранішній верхівець, скинув пальто або легкий дощовик і, сховавши його під курткою, скочив на коня і поїхав далі по парку. Він ретельно розрахував час так, щоб їхати точно за графіком Кейеса. Через півгодини, наблизившись до того місця, — я вказав рукою туди, де стежина вибігала з-за дерев, — він або побачив вас тут, або дочекався вас, а тоді рушив стежкою і, як завжди, привітався піднятим стеком.

Однак, зникнувши з вашого поля. зору на іншому кінці стежки, він діяв швидко. Він зіскочив з коня і кинув його напризволяще, знаючи, що кінь сам знайде вихід з парку. Потім він рвонув до автобуса чи до метро, залежно від того, куди йому треба було їхати. Оскільки він не знав, як скоро знайдуть коня і почнуть шукати Кейеса, то хотів якнайшвидше забезпечити собі алібі. У найгіршому разі виходило, що о сьомій десять Кейес був іще живий і їхав стежкою в одному напрямку, а його тіло знайшли у протилежному. — Гадаю, — уперто мовив Хефферан, — я зможу підтвердити, що бачив саме Кейеса.

— Забудьте це, викиньте з голови. Зітріть з пам'яті, щоб…

Я враз замовк, подумавши, що поводжуся недипломатично, і поглянув на годинника:

— Зараз сім годин дев'ять хвилин. Ви сиділи на коні того ранку чи стояли поруч?

— Сидів на коні.

— Тоді вам треба сісти верхи, щоб усе було так, як тоді. Швидше стрибайте на коня, він їде!

Мушу визнати, що цей козак знає, з якого боку сідати на коня. Він заскочив у сідло швидше, ніж я поставив би ногу у стремено, й уп'явся очима в те місце, де стежина вихоплювалася з-за дерев. Я відмітив, що гнідий звідси був просто чудовий. Він гордо вигнув шию і, за словами Хефферана, здавався напружиненим. Я прикипів поглядом до вершника, намагаючись роздивитись обличчя, але з такої відстані це було неможливо. Добре видно було блакитну куртку, жовті бриджі, згорблені плечі, але не обличчя.

Хефферан принишк. Коли вершник доїхав до кінця видимого відтинку стежки, я знову напружив зір, чекаючи, що буде далі, бо знав, що попереду за крутим поворотом його зустрінуть четверо кінних поліцейських. Раптом щось трапилось, причому зовсім не те, на що я сподівався. Лише на якусь мить гнідий зник за поворотом, та враз вистрибнув назад; де й подівся гордий вигин шиї. Мабуть, йому чи його вершникові набридла стежина. Кінь пробіг десять кроків, а тоді рвонув ліворуч через моріжок на схід, до 5-ї авеню — стрибок був надзвичайний, — і ось він уже далеко попереду, показує нам хвоста. Тут і четвірка кінних поліцейських виїхала із засідки, немов для кавалерійської атаки. Коли вони побачили, що зробив гнідий, їхні коні враз стали, проковзнувши ногами кілька метрів по багнюці, а тоді й собі перестрибнули на траву і помчали навздогін.

З-за лісу, від повітки, вибігли люди, які щось вигукували. Хефферан також зірвався з місця і поскакав вниз по схилу, щоб приєднатися до погоні. На сході пролунали постріли, і це доконало мене. Я б віддав свій річний заробіток, ціле царство за коня, але навіть без коня я не встояв на місці.

Я стрімголов кинувся схилом, побиваючи рекорди швидкості, та від кінної стежки мені довелося бігти вгору, обминаючи дерева та кущі, і плигати через огорожі. Я нісся просто на шум і стрілянину на сході. Зрештою я побачив огорожу парку, але довкола нікого не було, хоча гомін і поближчав. Просто переді мною височів кам'яний мур, до якого я й рушив. Вилізши на огорожу, я постояв, відсапуючись, і роззирнувся. Я був на розі 65-ї стріт і 5-ї авеню. За квартал од мене, біля входу до парку, на вулиці була пробка. Автомобілі, здебільшого таксі, зупинялись по обидва боки від перехрестя, до якого звідусіль бігли пішоходи. Над натовпом височіли коні, усі руді, крім одного, і я дуже зрадів, коли побачив, що він живий-здоровий. Я побіг до юрби: у сідлі нікого не було. Я намагався проштовхатись крізь натовп, коли хтось у формі схопив мене за руку, і, поки я оговтувався від подиву, Хефферан, а то був він, вигукнув:

— Пропустіть! Це — Гудвін, помічник Неро Вулфа!

Я б з радістю щиро подякував йому, але досі не міг відсапатись. Тож я просто пропхнувся далі, щоб за допомогою власних очей задовольнити свою цікавість.

Віктор Телботт у голубій куртці і жовтих бриджах, очевидно, такий же здоровий, як і його гнідий, стояв посеред юрби, і поліцейські тримали його за руки.

— Ви зрадієте, довідавшись, — сказав я Вулфу увечері того ж дня, — що жоден з рахунків, які ми відсилаємо нашим клієнтам, не адресовано до окружної тюрми. Інакше у нас би були труднощі.

О шостій годині з хвилинами він уже спустився з оранжереї і пив пиво. Я виписував рахунки.

— Бродайк, — продовжував я, — твердить, що він лише купував креслення, які йому пропонували, не знаючи, звідки вони походять, і, певно, стоятиме на своєму. Дороті погодилась домовитися з Полем і не наполягатиме на обвинуваченні його у вторгненні. Стосовно Дороті ви правильно підмітили, що тепер усе належить їй. А Саффорда з Одрі не можна притягнути до відповідальності за прогулянку по парку, навіть якщо вони "забули" повідомити про це у своїх свідченнях, уникаючи ускладнень. До речі, якщо вас цікавить, чому вони віддали п'ятнадцять процентів нашого гонорару конюхові, то знайте, що ніякий він не конюх. Він — повновладий хазяїн школи верхової їзди.