Квіти для Елджернона - Сторінка 12
- Денієл Кіз -Не смій пісяти у штанці.
Він хоче зробити, як вона наказує, але його ноги надто легкі, щоб витримати вагу тіла. Його руки автоматично підіймаються, щоб затулитися від ударів.
– Ради Бога, Розо. Дай йому спокій. Ти його лякаєш. Ти завжди так робиш, і бідолашний малюк…
– Тоді чому ти не допоможеш мені? Я мушу все робити сама. Щодня я намагаюся вчити його, щоб допомогти наздогнати ровесників. Він просто повільно розвивається – ото й усе. Але він може навчатися, як і всі інші.
– Але ж ти обдурюєш себе, Розо. Це несправедливо – і до нас, і до нього. Прикидатися, що він нормальний. Дресирувати його, наче він тварина, яку можна навчити різних трюків. Чому ти не даси йому спокій?
– Бо я хочу, щоб він став таким, як інші.
Поки вони сперечаються, відчуття, яке тисне на нутрощі Чарлі, дедалі посилюється. Його нутрощі готові вибухнути, й він знає, що йому треба піти до туалету, як вона сказала йому й уже не раз. Але він не здатний піти. Відчуває, що йому набагато зручніше випорожнити живіт у кухні, але це неправильно, й вона його битиме.
Він хоче мати свою нитку. Якби він мав свою нитку й дивився, як вона закручується й розкручується, то зміг би контролювати себе й не накласти в штанці. Але іграшки немає, кільця й намистинки лежать почасти під столом, почасти під умивальником, а нитка – біля плити…
Дивно, хоч я й можу пригадати голоси, але їхні обличчя залишаються розмазаними, і я здатний бачити лише невиразні обриси. Батько масивний і незграбний, мама тонка й рухлива. Чуючи їх тепер, сперечаючись із ними через багато років, я відчуваю потребу закричати до них:
– Подивіться на нього! Отуди подивіться, туди! Подивіться на Чарлі. Йому треба в туалет!
Чарлі стоїть, схопившись за свою картату з червоними клітинками сорочку, смикаючи її, а вони сперечаються над ним. Слова пролітають над ним сердитими іскрами – гнів і провина, яких він не може зрозуміти.
– Наступного вересня він знову піде до тринадцятої школи й знову пройде всю програму.
– Чому ти не можеш подивитися правді у вічі? Учителька каже, він неспроможний навчатися в регулярному класі.
– Ця паскудна вчителька? О, я знаю, як би я її назвала. Нехай вона лиш причепиться до мене знову, і я вже не обмежуся листом до навчальної ради. Я видряпаю очі цій гидкій хвойді. Чарлі, чого ти згинаєшся всім тілом? Іди до туалету. Сам іди. Ти знаєш, як туди йти і що там робити.
– Ти не бачиш, він хоче, щоб ти його туди відвела? Він наляканий.
– Не втручайся. Він цілком здатний піти до туалету сам. У книжці написано, що це наповнює його відчуттям упевненості й успіху.
Жах, який він відчуває перед цим холодним, вистеленим плитами приміщенням, переповнює його. Він боїться піти туди сам. Він тягнеться до її руки й схлипує:
– Я з тобою… З тобою..
Але вона відбиває його руку геть.
– Ні, годі, – суворо відповідає вона. – Ти вже великий хлопець. Ти можеш піти туди без будь-чиєї допомоги. А тепер іди-но ти до туалету й стягни із себе штанці, як я показувала тобі. Попереджаю, якщо ти в них накладеш, я відлупцюю тебе.
Я майже відчуваю все це тепер, відчуваю, як стискаються й булькають його нутрощі, тоді як обоє батьків стоять над ним і чекають, щó він зробить. Його скигління переходить у тихий плач, він не може далі стримувати себе, схлипує й затуляє обличчя долонями, коли забруднює штанці. Вони заповнюються чимось м'яким і теплим, і він відчуває водночас полегкість і страх. Але вона зараз скине з нього забруднені штанці й відлупцює його. Вона нахиляється над ним, горлаючи, що він поганий хлопець, і Чарлі тулиться до батька, шукаючи в нього допомоги.
Несподівано я пригадую, що мою матір звуть Роза, а батька Мат. Це не нормально – забути імена своїх батьків. А Норма? Дивно, але я зовсім не думав про них протягом дуже тривалого часу. Мені хотілося б тепер побачити обличчя Мата, довідатися про те, щó він думав у ту мить. Але я пам'ятаю тільки те, що, коли вона почала лупцювати мене, Мат обернувся й вийшов із кімнати. Мені хотілося б побачити їхні обличчя більш виразно.
Звіт 11, 1 травня
Чому я ніколи не помічав, яка гарна Аліса Кінніан? Вона має голубині карі очі й хвилясте коричневе волосся, що спадає до пліч. Коли вона всміхається, то виникає враження, ніби вона надимає губи.
Ми ходили в кіно, а потім разом пообідали. Я дуже мало зрозумів із кінокартини, бо надто гостро відчував, що вона сидить біля мене. Двічі її гола рука доторкалася до моєї на підлокітнику стільця, й обидва рази страх, що вона розгнівається, примушував мене відсмикнути руку. Я міг думати лише про її м'яку шкіру, котра була за кілька дюймів від мене. Потім я побачив, за два ряди від нас, молодика, який обняв свою дівчину, й мені захотілося обняти міс Кінніан. Ця думка мене вжахнула. Проте якщо я зроблю це повільно… спочатку поклавши руку на спинку її стільця… просуваючи її вгору… дюйм за дюймом… і доторкнуся до її плечей і шиї… ніби випадково…
Я не наважився.
Найбільше, чого я досяг, було покласти руку на спинку її сидіння, але на той час, коли моя рука опинилася там, я мусив забрати її звідти, щоб витерти піт зі свого обличчя та шиї.
Одного разу її нога випадково доторкнулася до моєї ноги.
Це стало для мене таким випробуванням, – таким болючим, – що я доклав усіх зусиль, аби примусити себе не думати про неї. Першою картиною був фільм про війну, й усе, що я з нього зрозумів, був кінець, де рядовий солдат повернувся до Європи, щоб одружитися з жінкою, яка врятувала йому життя. Друга кінокартина зацікавила мене. То був психологічний фільм про чоловіка й жінку, які вочевидь кохали одне одного, але натомість збиткувалися одне над одним. Усе наводило на думку, що чоловік мав намір убити дружину, але в останню мить якийсь її крик у кошмарі примусив його пригадати подію, що трапилась у дитинстві. Раптовий спогад показав, що його ненависть насправді спрямована на розбещену гувернантку, яка лякала його страшними історіями й залишила тріщину на його особистості. Схвильований цим відкриттям, він скрикнув від радості, і його дружина прокинулася. Він обняв її й у такий спосіб повідомив, що всі його проблеми розв'язані. Який примітив! Я, мабуть, якось виявив свій гнів, бо Аліса запитала мене, що зі мною.
– Це брехня, – пояснив я, коли ми вийшли у фойє. – У житті такого не буває.
– Звичайно, ні, – засміялася вона. – Це світ фантазії.
– Ой, ні! Це не відповідь, – не погодився я. – Навіть у світі, де панує фантазія, мають існувати правила. Частини не повинні суперечити одна одній і з'єднуватися між собою. Таке кіно – брехня. Події в ньому надумані, бо авторові сценарію, або директорові фільму, або комусь іншому забаглося вставити туди невластиве, і воно не здається нормальним.
Вона подивилася на мене замисленим поглядом, коли ми вийшли під світло яскравих ліхтарів площі Таймс-сквер.
– Ти розвиваєшся дуже швидко.
– Я спантеличений і розгублений. Я більше не знаю, щó я знаю.
– Не думай про це, – сказала вона. – Ти починаєш бачити й розуміти речі. – Вона махнула рукою, ніби хотіла забрати весь неон і блиск навколо нас, коли ми перетинали майдан до Сьомої авеню. – Ти починаєш бачити те, що ховається під поверхнею речей. Те, що ти сказав про частини, які повинні з'єднуватися, свідчить про твою проникливість.
– О, не перебільшуй. Я не почуваю себе так, ніби чогось досяг. Я нічого не розумію ані про себе, ані про своє минуле. Не знаю навіть, де перебувають мої батьки або на кого вони схожі. Чи ти знаєш, що коли я бачу їх у спалаху пам'яті або уві сні, їхні обличчя геть розмазані? Я хочу побачити їхні вирази. Я не зрозумію, що зі мною відбувається, поки не побачу їхніх облич.
– Заспокойся, Чарлі. – Люди стали обертатися й дивитися на нас. Вона просунула руку під мій лікоть і притягла мене ближче до себе. – Будь терплячим. Не забувай, що ти за кілька тижнів пройшов шлях, який у декого забирає ціле життя. Ти ніби велетенська губка, яка всмоктує знання. Незабаром ти почнеш поєднувати речі й побачиш, як пов'язані між собою різні світи. Вони перебувають на різних рівнях, Чарлі, ніби щаблі величезної драбини. І ти підійматимешся ними щораз вище й бачитимеш дедалі більше й більше світів навколо себе.
Коли ми увійшли до кафетерію на Сорок п'ятій стріт і взяли свої таці, вона заговорила дуже жваво:
– Звичайні люди, – сказала вона, – можуть бачити дуже мало. Вони не можуть надто змінюватися або піднятися вище, ніж вони є, але ти геній. Ти підійматимешся вище й вище і бачитимеш щораз більше. І за кожним кроком тобі відкриватимуться світи, про які ти навіть не знав, що вони існують.
Люди в черзі, які чули її, обернулися, щоб подивитись на мене, і лише коли я штурхнув її ліктем, щоб замовкла, вона знизила голос.
– Я тільки молю Бога, – прошепотіла вона, – щоб ця операція не завдала тобі шкоди.
Протягом якогось часу після цих її слів я не знав, що сказати. Ми замовили їжу біля прилавка, віднесли її за наш стіл і з'їли, не розмовляючи. Мовчанка примусила мене нервувати. Я знав, щó вона мала на увазі й вирішив пожартувати на цю тему.
– Чому вона має завдати мені шкоди? Мені не може бути гірше, аніж було. Навіть Елджернон досі розумний, хіба ні? Поки з ним усе гаразд, я теж буду в чудовій формі. – Вона гралася своїм ножем, роблячи круглі заглибини в шматку масла, й ці рухи загіпнотизували мене. – А крім того, – сказав я їй, – я щось підслухав: професор Немур і доктор Штраус сперечалися, й Немур сказав, він переконаний, що все буде гаразд.
– Я сподіваюся, – сказала вона. – Ти не уявляєш собі, як я боялася, що все може закінчитися погано. Я почувала себе почасти відповідальною.
Вона побачила, як я пильно дивлюся на ніж, й обережно поклала його поруч зі своєю тарілкою.
– Я наважився на цю операцію тільки заради тебе, – сказав я.
Вона засміялася, примусивши мене затремтіти, коли я побачив, якими карими були її ніжні очі. Вона скинула швидким поглядом на скатертину й почервоніла.
– Дякую тобі, Чарлі, – сказала вона й узяла мою руку.
Це вперше хтось так зробив, і я відчув приплив сміливості. Я нахилився вперед, взявши її за руку, й слова самі злетіли з моїх уст.
– Ти дуже подобаєшся мені.
Коли я це сказав, то боявся, що вона засміється, але вона кивнула головою й усміхнулася.
– Ти мені теж подобаєшся, Чарлі.
– Але ти більше, ніж подобаєшся мені.