Квіти для Елджернона - Сторінка 14

Джімпі часто посилав мене віднести покупки їй додому.

Мимовільно мій розум підрахував ціну її покупок – чотири долари п'ятдесят три центи. Але я відвернувся, аби не бачити, що Джімпі нарахував їй на своїй касі. Я хотів знати правду, а проте боявся її довідатися.

– Два сорок п'ять, місіс Вілер, – сказав він.

Брязкіт каси. Брязкіт решти. Скрегіт засунутої шухляди.

– Дякую вам, місіс Вілер, – сказав він.

Я обернувся саме вчасно, аби побачити, як він запхав руку до кишені, і почув дзенькіт монет.

Скільки разів він використовував мене для того, щоб доставляти їй покупки, знижуючи їхню ціну так, що вони могли розділити прибуток? Чи всі ці роки він користувався моїми послугами для того, щоб красти? Я не міг відірвати погляду від Джімпі, який ходив за прилавком, і піт струменів із-під його паперового капелюха. Він здавався жвавим і був у доброму настрої, але, перехопивши мій погляд, спохмурнів і відвернувся.

Мені хотілося вдарити його. Я хотів увійти за прилавок і врізати йому ляпаса. Не пам'ятаю, щоб раніше в мене виникало таке бажання, але сьогодні я ненавидів Джімпі від усього серця.

Коли я виклав усе це на папері в тиші своєї кімнати, то не відчув полегкості. Щоразу, коли я думаю про те, що Джімпі обкрадає містера Доннера, мені хочеться розтрощити що-небудь. На щастя, я не думаю, що здатний на насильство. Не думаю, щоб я кого-небудь ударив у своєму житті.

Але я повинен вирішити, що мені робити. Сказати містерові Доннеру, що чоловік, якому він довіряв, як самому собі, обкрадав його протягом усіх цих років? Джімпі все заперечуватиме, і я ніколи не зможу довести, що це правда. І як містер Доннер сприйме цю звістку?

Я не знаю, що мені робити.

9 травня

Я не міг заснути. Ця історія мені допекла. Я надто багато завдячую містерові Доннеру, щоб спокійно стояти збоку й дивитися, як його грабують. Якщо я мовчатиму, то теж буду винен. А все ж таки, чи повинен я повідомити йому, що діється? Найбільше мене турбує те, що коли Джімпі посилав мене з дорученнями, то використовував, щоб обкрадати містера Доннера. Я не знав про це, й мене не можна звинувачувати. Але тепер, коли я про все знаю, мовчанка робить мене так само винним, як і його.

Атож, Джімпі – чоловік, із яким я працюю. Троє дітей. Що він робитиме, якщо Доннер його звільнить? Він навряд чи знайде собі іншу роботу – а надто зі своєю дерев'яною ногою.

А яке мені до цього діло?

Як мені вчинити? Іронія в тому, що весь той розум, який я останнім часом набув, не допоможе мені розв'язати таку проблему, як ця.

10 травня

Я розповів про це професорові Немуру, й він наполягає, що я невинний спостерігач, і немає ніякого сенсу мені вплутуватися в ситуацію, яка може бути вельми неприємною. Той факт, що мене використовували як посередника в злочині, схоже, анітрохи його не турбує. Якщо я в той час не розумів, що навколо мене діється, тоді мені нема чого турбуватися. Я винен не більше, аніж той ніж, який хтось устромив у тіло людини, або автомобіль, що налетів на інший автомобіль.

– Але я не неживий об'єкт, – заперечив я. – А людина.

Він на мить збентежився, а тоді засміявся.

– Звичайно, Чарлі. Але я говорив не про твій сучасний стан. Я мав на увазі тебе, яким ти був до операції.

Самовдоволений, зарозумілий – мені захотілось йому дошкулити.

– Я був людиною й до операції. Якщо ви про це забули…

– Так, Чарлі, звичайно. Ти мене неправильно зрозумів. Але ти був зовсім іншим…

І він раптом пригадав, що йому треба переглянути якісь схеми в лабораторії.

Доктор Штраус завжди говорив мало протягом наших сесій із психотерапії, але сьогодні, коли я розповів йому про свою проблему, він сказав, що я морально зобов'язаний розповісти про все містерові Доннеру. Але що більше я про це думав, то менш простою здавалася мені моя проблема. Я мусив знайти когось, хто розплутав би для мене цей вузол, і міг подумати лише про Алісу. Нарешті, о пів на одинадцяту, я не міг більше витримати. Я телефонував їй тричі, щоразу уривав дзвінок на середині, але на четвертій спробі я примусив себе дочекатися її голосу. Спочатку вона й слухати не хотіла, щоб ми побачилися знову, але зрештою я умовив її зустрітися зі мною в тій самій кав'ярні, де нещодавно ми разом пообідали.

– Я дуже тебе шаную – ти завжди давала мені добрі поради.

І поки вона ще вагалася, я правив своєї:

– Ти повинна допомогти мені. Ти почасти відповідальна за те, що сталося. Ти з цим погодилася. Якби не ти, я ніколи не поліз би в цю історію. Ти не можеш тепер знехтувати мою проблему.

Вона, либонь, відчула терміновість мого прохання, бо зрештою погодилася побачитися зі мною. Я поклав слухавку й подивився на телефон. Чому для мене було так важливо знати, щó вона подумає про цю справу, які почуття її опанують? Протягом більш як року мого перебування в Центрі для недорозвинених дорослих єдине, що мене турбувало, це догодити їй. Чи не тому я й погодився на операцію?

Я ходив туди-сюди перед кав'ярнею доти, доки полісмен не став дивитися на мене підозріливим поглядом. Потім увійшов і замовив каву. На щастя, стіл, за яким ми тоді сиділи, був незайнятий. Вона насамперед подивиться сюди й відразу мене побачить.

Вона побачила мене й помахала мені рукою, але спочатку підійшла до прилавка, щоб замовити каву й собі. Вона всміхнулася, і я знав: це тому, що обрав той самий стіл. Дурний романтичний жест.

– Знаю, що вже пізно, – попросив я пробачення, – але я геть заплутався, й мені конче треба поговорити з тобою.

Вона повільно пила каву й спокійно вислухала мою розповідь про те, як я спіймав Джімпі на крадіжці, про мою реакцію і про суперечливі поради, які я вислухав у лабораторії. Коли я закінчив, вона відкинулася на спинку стільця й похитала головою.

– Чарлі, ти мене дивуєш. З одного боку, ти досяг великих успіхів, а проте, коли доходить до того, щоб ухвалити рішення, поводишся як дитина. Я не можу розв'язати цю проблему за тебе, Чарлі. Відповідь на це не можна знайти в книжках або спираючись на поради інших людей. Якщо ти не маєш наміру залишатися дитиною протягом усього свого життя, ти повинен знайти відповідь у собі – відчути, як вчинити правильно. Чарлі, ти повинен навчитися довіряти собі.

Спочатку я був роздратований її лекцією, а потім несподівано зрозумів, що вона має сенс.

– Ти хочеш сказати, я повинен вирішувати сам?

Вона кивнула головою.

– Правду кажучи, – мовив я, – тепер, коли про це думаю, я вірю, що почасти відповідь я знайшов. Я вважаю, що Немур і Штраус обидва помиляються.

Вона подивилася на мене пильним, збудженим поглядом.

– Щось відбувається з тобою, Чарлі. Якби ти міг лише побачити своє обличчя.

– Ти справді маєш чортову слушність – щось таки зі мною відбувається! Хмара диму затуляла мені очі, а ти розвіяла її одним своїм подихом. Яка проста ідея! Довіряй собі! І вона ніколи не спадала мені на думку раніше.

– Чарлі, ти чудовий.

Я зловив її руку й тримав її.

– Ні, це ти чудова. Ти доторкнулася до моїх очей і допомогла мені все ясно побачити.

Вона почервоніла й висмикнула свою руку.

– Коли ми були тут, – мовив я, – то я сказав, що ти подобаєшся мені. Я мав би більше собі довіряти й сказати, що я кохаю тебе.

– Не кажи так, Чарлі. Поки що не треба.

– Поки що? – закричав я. – Так ти сказала й минулого разу. Чому поки що?

– Тихше, тихше… Зачекай трохи, Чарлі. Ти повинен закінчити своє навчання. Подивишся, куди воно тебе приведе. Ти змінюєшся надто швидко.

– До чого тут мої зміни? Моє почуття до тебе не зміниться, адже я стаю щораз розумнішим. Я кохаю тебе дедалі більше й більше.

– Але ти змінюєшся також емоційно. У якомусь розумінні, я перша жінка, яку ти справді знаєш – у такий спосіб. Досі я була твоєю вчителькою, кимось таким, до кого ти звертався, коли потребував допомоги або порад. Тому ти й думаєш, що закоханий у мене. Подивись на інших жінок. Дай собі більше часу.

– Ти хочеш сказати, що молоді хлопці завжди закохуються у своїх учительок і що емоційно я ще молодий хлопець.

– Ти перекрутив мої слова. Я не вважаю тебе молодим хлопцем.

– Тоді ти вважаєш мене емоційно відсталим.

– Ні.

– Тоді в чім причина?

– Чарлі, не підштовхуй мене. Я не знаю. Ти вже вийшов за межі мого інтелектуального світу. Через кілька місяців, а може, й тижнів ти станеш іншою особою. Коли дозрієш інтелектуально, ми, можливо, не зможемо з тобою спілкуватися. Коли дозрієш емоційно, то, можливо, не захочеш мене. Я мушу подумати й про себе, Чарлі. Почекаймо й побачимо. Наберися терпіння.

Вона говорила розумно, але я не дозволяв собі її слухати.

– Минулого вечора… – видушив я із себе. – Ти собі не уявляєш, як я прагнув цього побачення. Я мало не збожеволів, міркуючи, як мені поводитися, що казати, як справити на тебе найкраще враження, і з жахом думаючи, що якимсь своїм словом можу тебе розгнівати.

– Ти мене не розгнівав. Я була втішена.

– У такому разі, коли ми знову побачимося?

– Я не маю права втягувати тебе.

– Але я вже втягнутий! – закричав я, а потім, побачивши, що люди обертаються до мене, знизив голос, аж поки він не затремтів від гніву. – Я людина – чоловік – і я не можу жити лише з книжками, магнітофонними стрічками та електронними лабіринтами. Ти кажеш, подивись на інших жінок. Як я можу подивитися на них, коли інших жінок не знаю? Щось палахкотить у мені й примушує думати про тебе, а більш нічого я не знаю. Я дочитую книжку до середини сторінки й бачу на ній твоє обличчя – не розмазане, як обличчя людей у моєму минулому, але ясне й живе. Я доторкаюся до сторінки, і твоє обличчя зникає, й мені хочеться роздерти книжку й викинути її геть.

– Будь ласка, Чарлі…

– Дозволь мені побачитися з тобою знову.

– Завтра, в лабораторії.

– Ти знаєш, що не цього я хочу. Якнайдалі від лабораторії. Якнайдалі від університету. Тільки ти і я.

Мені здалося, вона готова сказати "так". Вона була здивована моєю наполегливістю. Я був здивований сам із себе. Я лише знав, що не можу перестати тиснути на неї. А проте в моєму горлі причаївся моторошний страх, коли я просив її. Мої долоні змокріли. Я боявся, вона скаже "ні", чи я боявся, вона скаже "так"? Якби вона не зруйнувала напругу, відповівши мені, я, напевне, зомлів би.

– Гаразд, Чарлі. Ми зустрінемося не в лабораторії й поза межами університету, але не самі-одні.