Квіти для Елджернона - Сторінка 20

Коли земля розверзнеться піді мною і я провалюся в безодню непевності? Щось штовхало мене вперед – випробувати свою спроможність спілкування з жінкою.

– Якщо в тебе такого місця нема, готель "Особняк" на П'ятдесят третій стріт коштує недорого. І вони не стануть розпитувати тебе про багаж, якщо ти заплатиш наперед.

– Я маю кімнату…

Вона подивилася на мене з новим виразом поваги.

– Це дуже добре.

Поки що все було гаразд. І це мене зацікавило. Чи довго я витримаю, перш ніж мене затопить хвиля паніки? Коли ми опинимося самі в моїй кімнаті? Коли вона роздягнеться? Коли я побачу її тіло? Коли ми ляжемо в ліжко?

Для мене було важливо довідатися, чи зможу я бути таким, як інші чоловіки, чи зможу я попросити жінку, щоб вона розділила життя зі мною? Мати розум і знання було недосить. Хоч і без цього я не міг обійтися. Я спізнав відчуття полегкості, коли відчув, що це можливо. Збудження, яке опанувало мене, коли я її цілував, повернулося, і я був певен, що зможу бути нормальним із нею. Вона відрізнялася від Аліси. Вона була жінкою, яка бачила світ.

Потім голос у неї раптом змінився, став непевним.

– Перш ніж ми підемо… Лиш одне…

Вона підвелася на ноги й ступила крок до мене у світлі від вуличного ліхтаря, розстебнула пальто, і я побачив форму її тіла, якої не міг собі уявити протягом того часу, коли ми сиділи, притулившись одне до одного в тіні.

– Лише п'ятий місяць, – сказала вона. – Це не створює якоїсь різниці. Ти ж не заперечуєш?

Стоячи там у розстебнутому пальті, вона нагадала мені картину тієї жінки середнього віку, що тільки-но вийшла з ванни й розкрила халат, щоб Чарлі зміг побачити її тіло. І я чекав, як богохульник чекає на удар блискавки. Я відвернувся. Це було останнє, на що я міг сподіватися. Але застебнуте на всі ґудзики пальто, яке вона вдягла в таку гарячу ніч, мало б остерегти мене, що тут щось не так.

– Це не від чоловіка, – запевнила вона мене. – Я тобі не набрехала, коли розповідала про своє життя. Я не бачилася з ним багато років. Це від торговця, з яким я познайомилася десь вісім місяців тому. Я з ним жила. Я не збираюся більше з ним бачитися, але хочу народити дитину. Нам доведеться лише бути обережними – принаймні не тертися одне об одного грубо. А щодо всього іншого ти можеш не турбуватися.

Її голос втратив упевненість, коли вона побачила вираз мого обличчя.

– Це гидко! – закричав я. – Тобі має бути соромно, що ти пропонуєш мені таке!

Вона відсахнулася від мене, швидко прикривши пальтом те, що зберігалося під ним.

Коли вона зробила цей захисний жест, я побачив ще один давній образ: свою матір, вагітну моєю сестрою, у ті дні, коли вона тримала мене не так міцно, зігрівала мене менше своїм голосом й обіймами, захищала мене менше від тих, хто наважувався сказати, що я ненормальний.

Думаю, я схопив її за плече – не певен, але вона заверещала, і я раптово повернувся до реальності, відчувши небезпеку. Я хотів сказати, що не мав наміру завдати їй кривди – не хотів зробити їй боляче, бо я ніколи нікому боляче не робив.

– Будь ласка, не верещи!

Але вона верещала, і я почув, як по темній стежці до нас наближаються чиїсь кроки. Ніхто не міг би зрозуміти того, що було між нами. Я побіг у темряву, щоб знайти вихід із парку, петляючи однією стежкою, потім іншою. Я не знав парку, й несподівано щось відкинуло мене назад. То був паркан, сплетений із дроту, – глухий кут. Потім я побачив гойдалки й дитячі гірки – то був дитячий майданчик, замкнений на ніч. Я побіг попід парканом, спотикаючись об покручене коріння дерев. Біля озера паркан закручувався навколо майданчика, я повернув назад, знайшов іншу стежку, перебіг через невеличкий місток, а потім зробив коло й пробіг під ним. Виходу не було.

– Що тут було? Що з вами сталося, леді?

– Маніяк?

– Із вами все гаразд?

– Куди він побіг?

Я зробив коло й повернувся до того місця, від якого побіг. Я обминув кілька скель, які стриміли з ґрунту, й кущі ожини й упав на живіт.

– Покличте копа. Копа ніколи немає на місці, коли в ньому виникає потреба.

– Що сталося?

– Якийсь дегенерат намагався її зґвалтувати.

– Один хлопець за ним погнався. Онде він!

– Біжи швидше! Хапай мерзотника, поки він не вибіг із парку!

– Обережно. Він має ножа й пістолет. (Очевидне перебільшення.)

Було очевидно, що гамір примусив усіх нічних виродків повиповзати зі своїх криївок, бо крик "Ось він де!" повторився за моєю спиною, і, виглянувши з-поза уламка скелі, я побачив самотнього бігуна, якого гнали освітленою ліхтарем стежкою в темряву. За кілька секунд я побачив ще одного, який пробіг перед тим самим уламком скелі й зник у пітьмі. Я уявив собі, як ця зграя охочих переслідувачів зловила мене й добре відлупцювала. Я це заслужив. Я майже захотів, щоб це сталося.

Я підвівся на ноги, обтрусив сухе листя й бруд зі свого одягу й повільно пішов стежкою в тому напрямку, з якого прийшов. Щосекунди чекав, що мене схоплять ззаду й потягнуть у темряву й бруд, але незабаром я побачив ліхтарні стовпи на П'ятдесят дев'ятій стріт та П'ятій авеню і вийшов із парку.

Думаючи про це тепер, у безпеці своєї кімнати, я приголомшений відвертою брутальністю того, що зі мною сталося. Думка про те, якою здавалася моя мати перед тим, як народила мою сестру, здалася мені страхітливою. Але ще страхітливішим було почуття, що я хотів, аби мене зловили й відлупцювали. Тіні з минулого схопили мене за ноги й потягли вниз. Я роззявив рота, щоб закричати, але голосу не було. Руки в мене тремтять, мені холодно, і щось далеко гуде в моїх вухах.

Звіт 13, 10 червня

Ми в реактивному літаку, що незабаром вилетить до Чикаго. Я завдячую цей звіт Бертові, в якого з'явилася блискуча думка, що я можу надиктувати свій текст на магнітофон, а офіційна стенографістка в Чикаго його надрукує. Немурові сподобалася ця ідея. Він захотів, щоб я користувався магнітофоном до останньої хвилини. Він вважав, що такий запис, зачитаний наприкінці сесії, істотно прикрасить його доповідь.

Тож тепер я сиджу сам-один у нашій приватній секції літака, готуючись вилетіти до Чикаго й намагаючись думати вголос і звикнути до звуків власного голосу. Я сподіваюся, що друкарка не стане переносити на папір усі мої "гм", "так-от" та "отже" і зробить усе, щоб моя доповідь здавалася природною на папері (думка, що сотні людей слухатимуть те, що я тепер кажу, паралізує мене).

Моя свідомість порожня. Але в ці хвилини мої почуття важливіші, аніж будь-що інше.

Думка про те, що незабаром ми підіймемося в повітря, викликає у мене моторошний жах.

Якщо не помиляюся, то до своєї операції я ніколи по-справжньому не розумів, що таке літаки. Я ніколи не пов'язував ті зображення літаків, які бачив у кіно та на телевізійному екрані, з тими речами, що гуділи над моєю головою. Тепер, коли ми готові відірватися від землі, я спроможний думати тільки про те, що станеться, якщо літак упаде. Холодне почуття й страх, який я намагаюся виштовхати з голови, повертають мене до почутих раніше дискусій про Бога.

Я думав про смерть часто останніми тижнями, однак не можу стверджувати, що мене навідували якісь думки про Бога. Мати іноді водила мене до церкви, але не пригадую, щоб я коли-небудь пов'язував ті відвідини з уявленням про Бога. Вона згадувала про Нього досить часто, і я повинен був молитися Йому ввечері, але я ніколи надто не зосереджувався на цих думках. Я бачу Його у своїй пам'яті як далекого дядька з довгою бородою на троні (схожого на Санта-Клауса, який сидить у крамниці на своєму великому стільці, саджає тебе собі на коліно й запитує, чи добре ти поводився і що хочеш, аби він тобі подарував). Мати боялася Бога, а проте зверталася до Нього з різними проханнями. Мій батько ніколи про Нього не згадував – здавалося, Бог був одним із родичів Рози, до яких він не мав жодного стосунку.

– Ми готові злетіти, сер. Хочете, я допоможу вам закріпити пояс безпеки?

– А це потрібно? Мені не хочеться почуватися зв'язаним.

– Лише поки ми підійматимемося.

– Я б радше не прив'язувався, якщо такої необхідності нема. Мені вселяє страх неможливість поворухнутися. Мене, либонь, занудить.

– Такі правила, сер. Зараз я допоможу вам.

– Ні! Я зроблю це сам.

– Не так! Пояс треба протягти сюди.

– Зачекайте трохи. Ось так. Тепер усе гаразд?

Безглуздо. Ну чого я боявся? Пояс безпеки не дуже тугий – він не завдає болю. Чому з'являється такий жах, коли тебе прив'язують до твого клятого місця? І вібрація, коли літак злітає в повітря. Тривога, що не відповідає пропорціям ситуації… отже, що має бути… що?.. літак злітає вгору, пробиваючись крізь чорні хмари… закріпіть свої ремені безпеки… ти прив'язаний… нахиляєшся вперед… напружуєшся… запах нагрітої шкіри… вібрація і рев у вухах.

Крізь вікно – у хмарах – я бачу Чарлі. Його вік важко вгадати, близько п'яти років. Норма ще не народилася…

– Ви вже готові обоє? – Його батько підходить до дверей, важкий, а надто з обвислою плоттю на обличчі й щоках. Вигляд у нього стомлений. – Я запитав вас, ви готові?

– Зачекай хвилину, – відповідає Роза. – Я одягну капелюх. Поглянь, чи його сорочка застебнута, й зав'яжи йому шнурки черевиків.

– Поквапся, треба покінчити з цим якнайскоріше.

– Куди? – запитує Чарлі. – Куди… їде… Чарлі?

Батько дивиться на нього й хмуриться. Мат Гордон ніколи не знає, як реагувати на запитання сина.

Роза з'являється у дверях своєї спальні, прилаштовуючи напіввуаль капелюха. Це жінка, схожа на пташку, і її руки – до голови, за винятком ліктів – нагадують крила.

– Ми поїдемо до доктора, який допоможе тобі стати розумним.

Вуаль створює враження, що вона дивиться на нього крізь сітчатий екран. Він завжди лякається, коли вони обоє вдягаються, щоб кудись вийти, бо знає, що йому доведеться зустрічатися з іншими людьми і його мати стане роздратованою й сердитою.

Він хоче втекти, але немає місця, де він міг би заховатися.

– Навіщо ти йому про це кажеш? – запитує Мат.

– Бо це правда. Доктор Ґваріно може допомогти йому.

Мат ступає кілька кроків по підлозі як чоловік, що втратив надію, але робить останню спробу повернутися до логіки.

– Звідки ти знаєш? Що тобі відомо про того чоловіка? Якби з Чарлі можна було щось зробити, лікарі сказали б нам про це давно.

– Не кажи так, – заявляє вона скрипучим голосом.