Квіти для Елджернона - Сторінка 22

На короткий час він забув, який він поганий, як примушує він страждати батьків. Він не знає чому, але його жахає, коли вона каже, що він примушує її страждати, й коли вона репетує й кричить на нього, він упирається обличчям у стіну й тихо скиглить.

– Не сваріть його, місіс Гордон, і не турбуйтеся. Приводьте його до мене у вівторок і четвер щотижня в один і той самий час.

– Але чи справді це допоможе? – запитує Мат. – Десять доларів – це великі гроші для…

– Мате! – Моя мати хапає його за рукав. – Хіба в такий час можна про це говорити? Адже йдеться про твою плоть і кров, і, можливо, доктор Ґваріно зможе зробити його таким, як і інші діти, з Божою допомогою, а ти балакаєш про гроші!

Мат Гордон починає захищатися, але потім, поміркувавши, дістає гаман.

– Будь ласка… – зітхає Ґваріно, наче збентежений виглядом грошей.. – Мій помічник за переднім столом подбає про всі фінансові домовленості. Дякую.

Він напівуклоняється Розі, потискує руку Мата і плескає Чарлі по спині.

– Гарний хлопець. Дуже гарний.

Потім, усміхнувшись знову, він зникає за дверима свого внутрішнього кабінету.

Мати й батько Чарлі сперечалися протягом усієї дороги додому. Мат нарікав на те, що постачання перукарського обладнання віднедавна знизилося, і їхні заощадження швидко зменшуються. Роза скрипучим голосом заперечувала, що зробити Чарлі нормальним – це завдання, яке переважає своєю значущістю всі інші турботи.

Наляканий їхньою сваркою, Чарлі почав скиглити. Призвук гніву в їхніх голосах завдавав йому болю. Як тільки вони заходять до свого помешкання, він біжить у куток кухні, за дверима, й притискається лобом до кахляної стіни, тремтячи й стогнучи.

Вони не звертають на нього уваги. Вони забули про те, що його треба помити й перевдягти.

– Я не істерична. Мене лише нудить від твоєї звички нарікати весь час, коли я намагаюся щось зробити для нашого сина. Тобі до нього байдуже. Байдужісінько.

– Неправда! Але я розумію, що тут ми нічого не спроможні вдіяти. Якщо ти маєш таку дитину, як він, то це хрест, який ти повинен нести й любити його. Я спроможний терпіти його, але я не здатний терпіти твою дурість. Ти витратила більшу частину наших заощаджень на дурисвітів і шахраїв, гроші, які я міг би застосувати, щоб відкрити власний бізнес. Атож. Не дивися на мене так. Бо ті гроші, які ти викинула на те, чого не можна зробити, я міг би витратити на власну крамницю перукарського обладнання замість стовбичити по десять годин за прилавком. Замість надривати собі серце такою тяжкою працею, я мав би власний заклад із людьми, що працювали б на мене!

– Перестань горлати! Подивіться на нього, він боїться мене!

– Пішла ти до чортів. Тепер я знаю, хто придурок у цьому домі! Я! Бо зв'язався з тобою! – викрикнув він, гримнувши за собою дверима…

– Пробачте, що турбую вас сер, але ми приземляємося за кілька хвилин. Вам треба знову закріпити пояс безпеки… О, він на вас, сер. Ви не скидали його від самого Нью-Йорка. Майже дві години…

– Я забув про нього. Я не чіпатиму його, поки ми не сядемо. Він уже мене не турбує.

Тепер я бачу, звідки в мене ця незвичайна мотивація стати розумним, що спочатку так дивувала всіх. Із цим почуттям Роза Гордон жила день і ніч. Зі своїм страхом, своїм почуттям провини, своїм соромом, що Чарлі Гордон народився дебілом. Вона мріяла про те, що його можна вилікувати. Нагальне питання завжди її тривожило: чия це провина – її чи Мата? Лише після того, як Норма довела їй, що вона спроможна мати нормальних дітей, а я – просто нещасливий випадок, вона припинила спроби переробити мене. Але думаю, що я ніколи не перестав хотіти бути розумним хлопцем, яким вона прагнула мене бачити, щоб вона мене полюбила.

Цікава річ про Ґваріно. Я мав би затаїти на нього образу за те, що він одурив мене, Мата й Розу, але насправді моє ставлення до нього було й залишилося зовсім іншим. Уже після першого дня він був дуже добрим до мене. Він завжди поплескував мене по плечу, всміхався, казав підбадьорливі слова, які я чув дуже рідко…

Він ставився до мене – навіть тоді – як до людського створіння.

Це може здатися невдячністю, але це одна з речей, яких я не можу терпіти тут і тепер – ставлення до мене як до піддослідного кролика. Постійні нагадування Немура, що він виготовив мене такого, яким я є, з нуля, або що одного дня тисячі таких, як я, стануть реальними людськими істотами.

Як мені пояснити йому, що створив мене не він?

Він робить ту саму помилку, що й інші, коли вони дивляться на людину зі слабким розумом і сміються, бо не розуміють, що тут ідеться про людські почуття. Він не може зрозуміти, що я був людиною до того, як він зайнявся мною.

Я навчаюся контролювати своє обурення, не бути надто нетерплячим, чекати, щó станеться. Думаю, я безперервно росту й розвиваюся. Щодень я довідуюся більше й більше про себе, і спогади, які спочатку навідували мене легкими брижами на глибинах минулого, тепер накочуються на мене високими хвилями.

11 червня

Плутанина почалася від тієї миті, коли ми прибули до готелю "Чалмерс" у Чикаго і з'ясували, що внаслідок помилки наші кімнати будуть вільні лише наступної ночі, а доти нам доведеться перебувати в готелі "Індепенденс", який був поруч. Немур був розлючений. Він сприйняв це як особисту образу й посварився з усіма в готелі – від коридорного до менеджера. Ми чекали у фойє, поки кожен працівник готелю вирушав на пошуки свого начальника, аби з'ясувати, що тут можна зробити.

Посеред усього безладу – багажу, який приносили й навалювали скрізь по фойє, коридорних, що снували туди-сюди зі своїми візками для перевезення валіз, членів товариства, які не бачилися протягом року й тепер упізнавали та вітали один одного, – ми стояли, почуваючи себе дедалі більш розгубленими, поки Немур намагався схопити за комір усіх службовців, пов'язаних із Міжнародною асоціацією психологів.

Нарешті, коли стало очевидно, що нічого зробити не можна, він примирився з тим фактом, що нам доведеться провести першу ніч у Чикаго в готелі "Індепенденс".

Як з'ясувалося, більшість молодих психологів зупинилися в "Індепенденсі", і саме там влаштовували великі вечірки першої ночі. Тут люди чули про наш експеримент, і більшість знали, хто я такий. Хоч би куди ми пішли, хтось наближався й запитував, якої я думки про ту або ту річ, від наслідків нового податку до останніх археологічних розкопок у Фінляндії. Це було схоже на виклик, але мій запас знання загального характеру дозволяв мені говорити майже про все. Але через якийсь час я помітив, що Немур роздратований тим, що вся увага була спрямована на мене.

Коли приваблива молода клініцистка з Фолмутського коледжу запитала мене, чи можу я пояснити причини моєї власної недорозвиненості, я сказав, що на це запитання може дати відповідь лише професор Немур. Для нього то був давно очікуваний шанс показати свою авторитетність, і вперше, відколи ми познайомилися один з одним, він поклав руку мені на плече.

– Ми точно не знаємо, що спричиняє фенілкетонурію того зразка, від якої Чарлі страждав із дитячого віку, – якась незвичайна біохімічна чи генетична ситуація, можливо, іонізована радіація чи радіація природна, чи навіть вірусна атака на утробний плід – хай там що це було, воно призвело до виникнення дефектного гену, що утворив, скажімо, маверік ензим, який породжує дефективні біохімічні реакції. І звичайно, новостворені амінокислоти змагаються з нормальними ензимами, призводячи до ушкоджень мозку.

Дівчина спохмурніла. Вона не сподівалася почути лекцію, але Немур уже вийшов на сцену й продовжував у тому самому дусі:

– Я це називаю змагальним придушенням ензимів. Дозвольте мені навести вам приклад, як це працює. Уявіть собі ензим, створений дефективним геном, як неправильний ключ, який можна вставити в хімічний замок центральної нервової системи, але він там не обертається. А що він там, то правильний ключ – правильний ензим – не може навіть бути вставлений у замок. Він блокується. Результат? Незворотна руйнація протеїнів у тканині мозку.

– Але якщо вона незворотна, – втрутився до розмови один з інших психологів, який приєднався до невеличкої аудиторії, – то як можливо, що містер Гордон знову не затримується у своєму розвитку?

– Річ у тому, – вигукнув Немур, – що, як я сказав, деструкція тканини є незворотною, а не сам процес. Багато дослідників змогли обернути процес за допомогою ін'єкції хімікатів, сполучених із дефективними ензимами, що змінюють молекулярну форму хибного ключа, як і відбувалося. Саме це було центральним і для нашої техніки.

Але спочатку ми видаляємо ушкоджені порції мозку й дозволяємо імплантованій мозковій тканині, яка була хімічно відновлена, виробляти протеїни мозку в наднормальному темпі…

– Стривайте хвилину, професоре Немур, – втрутився я до розмови, урвавши його на вершині його розбалакування. – А що ви скажете про працю Рахаджаматі на цьому полі досліджень?

– Чию працю?

– Рахаджаматі. Його стаття заперечує теорію Таніди про злиття ензимів – концепт зміни хімічної структури ензима, що блокує прохід на метаболічній стежці?

Він спохмурнів.

– Цю статтю вже перекладено?

– Ні, ще не перекладено. Я прочитав її в журналі психопатології, який видається мовою гінді, лише кілька днів тому.

Він подивився на своїх слухачів і спробував скинути моє зауваження з рахунку:

– Я не думаю, що ми можемо чогось боятися. Наші результати говорять самі за себе.

– Але сам Таніда розвивав теорію блокування ензиму маверік через сполучення, а тепер він указує, що…

– Облиш, Чарлі. Те, що чоловік першим висуває якусь теорію, не означає, що він промовляє останнє слово в її експериментальному розвитку. Я гадаю, кожен тут погодиться, що дослідження, здійснені у Сполучених Штатах та Британії, далеко переважають роботи, виконані в Індії та в Японії. Ми досі маємо найкращі лабораторії та найкраще обладнання у світі.

– Але це не дає відповіді на зауваження Рахаджаматі, що…

– Тепер не час і не місце заглиблюватися в ці деталі. Я переконаний, що всі ці зауваження будуть адекватно розглянуті на завтрашній сесії.

Він обернувся до когось, і вони заговорили про свого однокурсника з коледжу, а я стояв там розгублений.

Мені вдалося відвести Штрауса вбік, і я почав розпитувати його.

– Ну, гаразд.