Квіти для Елджернона - Сторінка 27

Вона мала десь років тридцять п'ять, була тендітна й добре збудована. Вона поставила кухлі з пивом на підлогу з твердого дерева, сіла, підгорнувши під себе ноги біля канапи й помахом руки запросила мене зробити те саме.

– Я вважаю, на підлозі сидіти зручніше, ніж на стільцях, – сказала вона, цмулячи пиво з кухля. – А як ти?

Я відповів їй, що не думав про це, а вона засміялася й сказала, що в мене чесне обличчя. Їй, либонь, захотілося розповісти про себе. Сказала, що не захотіла оселитися в Гринвіч Віллідж, бо там, замість малювання, гаяла б увесь свій час у барах та кав'ярнях.

– Мені краще тут, далеко від шахраїв та дилетантів. Тут я можу малювати що мені до вподоби, й ніхто не прийде, щоб посміятися з мене. Ти ж не належиш до насмішників, чи не так?

Я стенув плечима, намагаючись не помічати пилюку на своїх штанях та руках.

– Думаю, кожен із нас сміється над чимось. Ти ж смієшся над шахраями й дилетантами, чи не так?

Через короткий час я сказав, шо волію повернутися до свого помешкання. Вона відсунула від вікна купу книжок, і я підійшов до нього, переступаючи через газети й паперові пакети, наповнені порожніми пляшками з-під пива.

– Одного дня, – зітхнула вона, – я віднесу їх туди, де це приймають.

Я заліз на підвіконня, відчинив вікно й вибрався на пожежну драбину. Перед тим як відчинити вікно, повернувся назад і забрав свої покупки, але, перш ніж я встиг сказати "дякую" й "до побачення", вона вибралася на пожежну драбину за мною.

– Я хочу подивитися на твоє помешкання. Ніколи там не була. Перш ніж ти тут оселився, дві старі й маленькі сестри Вагнер не казали мені навіть "доброго ранку".

Вона пролізла в моє вікно за мною й сіла на підвіконня.

– Заходь, – сказав я, поклавши свої покупки на стіл. – Я не маю пива, але можу почастувати тебе філіжанкою кави.

Але вона дивилася повз мене, широко розкривши очі від подиву.

– Боже мій! Я ніколи не бачила такого прибраного помешкання, як твоє. Хто міг би подумати, що чоловік, який живе сам-один, зберігатиме вдома такий порядок?

– Я не завжди був таким, – попросив я в неї пробачення. – Це лише відтоді, як оселився тут. Квартира була дуже акуратною, і в мене виникло бажання зберегти її такою, як вона є. Мені прикро тепер, коли щось лежить не на своєму місці.

Вона сповзла з підвіконня й пішла оглянути помешкання.

– Слухай-но, – несподівано сказала вона, – а ти любиш танцювати? Ти знаєш, – вона простягла перед собою руки й зробила кілька мудрованих па. – Скажи мені, що ти танцюєш, і я буду щаслива, що познайомилася з тобою.

– Лише фокстрот, – сказав я. – І то не дуже добре.

Вона стенула плечима.

– Я обожнюю танці, але мені ніколи не щастило зустріти хлопця, який подобався б мені і який був би добрим танцюристом. Тож я мушу вряди-годи виряджатися і йти до танцювальної зали Стардаст. На більшість хлопців, які туди ходять, бридко дивитися, але вони вміють танцювати.

Вона зітхнула, розглядаючись навкруги.

– А все ж такий порядок, який панує у твоєму помешканні, мені зовсім не до вподоби. Я художник, і ці лінії вбивають мене. Усі прямі лінії на стінах, на підлозі, на кутках, що перетворюються на ящики, – як труни. Єдиний спосіб урятуватися від таких ящиків – це добре випити. Тоді всі лінії розгойдуються, стають хвилястими, і я з більшим ентузіазмом дивлюся на цілий світ. А коли всі лінії прямі й накреслені, як тут, я хворію. Ох! Якби я тут жила, мені доводилося б постійно напиватися.

Несподівано вона круто обернулася й подивилася на мене.

– Послухай-но, ти не міг би позичити мені п'ятірку до двадцятого числа? Тоді приходить чек на мої аліменти. Як правило, цих грошей мені вистачає, але минулого тижня я мала проблему.

Перш ніж я встиг відповісти, вона скрикнула й подивилася на фортепіано в кутку.

– Я грала на фортепіано. Я чула кілька разів, як ти бренькав на ньому, й сказала собі, це, мабуть, чудовий хлопець. Тож я хотіла зустрітися з тобою навіть до того, як ти до мене прийшов. Я так давно не мала змоги пограти.

Вона попрямувала до фортепіано, коли я пішов на кухню, щоб приготувати каву.

– Приходь іноді пограти на ньому, – сказав я. Не знаю, чому раптом я почав так вільно розпоряджатися всім, що було в моїй квартирі, але в ній було щось таке, що вимагало цілковитої доброзичливості. – Я поки що не залишаю двері відчиненими, але вікно незамкнене, і, якщо мене не буде вдома, ти зможеш скористатися пожежною драбиною. Покласти тобі до кави вершки й цукор?

Коли вона не відповіла, я заглянув назад до вітальні. Її там не було, та коли я підійшов до вікна, то почув її голос із кімнати Елджернона.

– А це що таке? – Вона роздивлялася триповерховий пластиковий лабіринт, який я збудував. Вона роздивилася його уважніше, а потім раптом у неї вихопився захоплений зойк: – Модерна скульптура! Прямі лінії з поворотами!

– Це спеціальний лабіринт, – пояснив я. – Спеціальне навчальне приладдя для Елджернона.

Але вона ходила навколо мого лабіринту, збуджена.

– Вони схибнулися б від захвату в Музеї сучасного мистецтва, якби це побачили.

– Це не скульптура, – заперечив я.

Я відчинив дверцята до клітки Елджернона, приєднаної до лабіринту, й випустив його в лабіринт.

– О Боже! – прошепотіла вона. – Скульптура з живим елементом. Чарлі – це найграндіозніша річ після розбитих автомашин і приварених одна до одної консервних бляшанок.

Я намагався їй пояснити, але вона наполягала, що живий елемент увійде в історію скульптури. І лише коли я побачив сміх у її диких очах, я зрозумів, що вона мене дражнить.

– Це може бути самовідновлювальне мистецтво, – провадила вона, – творчий досвід для аматора мистецтва. Знайди ще одну мишу, й, коли вони народять мишенят, самовідновлювальний елемент почне відтворювати сам себе. Твоя праця стане безсмертною, й усі люди, які прагнуть не відставати від моди, купуватимуть у тебе копії, щоб мати змогу говорити про твою творчість. Як ти її назвеш?

– Гаразд, – зітхнув я. – Я капітулюю.

– Ні, – пирхнула вона, ляснувши долонею по пластиковому лабіринту, де Елджернон нарешті дістався до кінцевого ящика. – Капітулюю надто схоже на кліше. Чом би тобі не сказати: "Життя – це плутанка лабіринтів".

– Ну, ти ж і штучка! – сказав я.

– Звичайно! – вона обернулася й зробила мені реверанс. – Я все чекала, коли ти це помітиш.

Нарешті кава закипіла.

Не випивши й половину філіжанки, вона хапнула ротом повітря і сказала, що мусить бігти, бо призначила побачення на півгодини комусь, із ким зустрілася на художній виставці.

– Тобі потрібні гроші, – нагадав я їй.

Вона засунула руку в мій напіврозкритий гаманець і дістала звідти п'ятидоларову банкноту.

– До наступного тижня, – сказала вона, – коли я одержу чек. Дуже дякую.

Вона зім'яла папірець, послала рукою поцілунок Елджернону й, перш ніж я встиг щось сказати, вже вибралася крізь вікно на пожежну драбину й зникла з виду. Я стояв, проводжаючи її дурним поглядом.

Вона збіса приваблива. Переповнена життям і збудженням. Її голос, очі – усе в ній здавалося запрошенням. І вона жила від мене лише на відстані вікна та кількох щаблів пожежної драбини.

20 червня

Можливо, мені треба було трохи зачекати, перш ніж піти побачитися з Матом; або взагалі не шукати з ним зустрічі. Не знаю. Бо все відбулося зовсім не так, як я сподівався. Знаючи, що Мат має перукарню десь у Бронксі, знайти його було неважко. Я пригадував, що він працював продавцем у крамниці постачання перукарських товарів у Нью-Йорку. Це привело мене до метро "Крамниця Постачання Перукарських Товарів", серед клієнтів якої була перукарня Гордона на Вентворт стріт у Бронксі.

Мат часто говорив про власну перукарню. Як він ненавидів роботу продавця! Які битви відбувалися між моїми батьками через це! Роза верещала, що робота продавця – це принаймні достойна професія, а дружиною перукаря вона ніколи не буде. А як Маргарет Пінні глузуватиме з "перукаревої жінки"! А Луїза Майнер, чий чоловік працював контролером у Компанії залагодження катастроф, як вона задере ніс!

Протягом тих років, коли він працював продавцем, ненавидячи кожен день цієї роботи (а надто після того, як побачив кінематографічну версію роману "Смерть продавця"), Мат мріяв, що одного дня стане сам собі господарем. Це, либонь, було в його свідомості у ті дні, коли він говорив про те, що має заощадити трохи грошей, і сам підстригав мене в підвалі. Він хвалився, що це була дуже добра стрижка, набагато краща, аніж мені зробили б у дешевій перукарні на Скейлз-авеню. Коли він сварився з Розою, то проклинав свою роботу продавця, і я захоплювався ним за це.

Я збуджено думав про свою зустріч із ним. Спогади про нього були теплі. Мат сприймав мене таким, яким я був. До народження Норми: суперечки, які точилися не про гроші або про те, щоб справити враження на сусідів, мали стосунок до мене – мовляв, мені треба дати спокій, а не вимагати від мене, щоб я поводився так само, як інші діти. Після появи Норми: що я мав право на власне життя, хоч і відрізнявся від інших дітей. Батько завжди мене захищав. Я не міг дочекатися, коли побачу вираз його обличчя. Він той, із ким я зможу поділитися багатьма своїми думками.

Вентворт стріт була невід'ємною частиною Бронкса. Більшість закладів і крамниць на цій вулиці мали у вікнах оголошення про оренду й удень були зачинені. Але напівдорозі від кварталу до автобусної зупинки була перукарня, вікна якої віддзеркалювали сонячне світло. Перукарня була порожня, там сидів лише перукар, що читав журнал на найближчому до вікна стільці. Коли він подивився на мене, я впізнав Мата – кремезного, з червоними щоками, трохи старшого й майже лисого, з пучками сивого волосся, що стриміли навколо його голови, але це досі був Мат. Побачивши мене у дверях, він відсунув журнал убік.

– Ви наступний у черзі.

Я вагався, й він мене не зрозумів.

– Зазвичай я не відчинений о цій годині, містере. Мав домовленість з одним зі своїх постійних клієнтів, але він не прийшов. Я вже зібрався зачинятись. На ваше щастя, я вирішив трохи посидіти, щоб відпочили ноги. У мене найкращі підстрижка й гоління в Бронксі.

Коли я дозволив затягти себе до перукарні, він заметушився навколо мене, дістаючи ножиці, гребінці й чистого рушника на шию.

– Усе санітарне, як ви можете бачити, чого я не можу сказати про ближні перукарні.