Квіти для Елджернона - Сторінка 25

Замість оболонки зі слабким розумом, загрози суспільству, яке мусить боятися його безвідповідальної поведінки, ми тепер маємо чоловіка, наповненого гідністю та чутливістю, готового посісти своє місце як достойний член суспільства. Я хочу, щоб ви почули кілька слів від Чарлі Гордона…

Чорт би його забрав. Він не розуміє, про що говорить. Висока хвиля обурення накотилася на мене. Я зачаровано дивився, як моя рука стала рухатися незалежно від моєї волі й відкрила засувку на клітці Елджернона. Коли я відчинив дверці, він підняв голову й подивився на мене. Потім обернувся, вискочив із клітки й побіг по довгому столу.

Спочатку він загубився на дамастовій скатерті, біла пляма на білому тлі, аж поки одна з жінок, які сиділи за столом, заверещала й підхопилася на ноги, відсунувши свого стільця. Біля неї перекинулося кілька глеків із водою, а тоді Берт закричав:

– Елджернон утік!

Елджернон стрибнув зі столу на платформу, а звідти на підлогу.

– Ловіть його! Ловіть! – хрипким голосом закричав Немур, а публіка, розділена своїми намірами, перетворилася на хащі рук і ніг. Кілька жінок (либонь, не причетних до експериментальних досліджень) спробували вилізти на нестійкі складані стільці, але інші, що погналися за Елджерноном, позбивали їх на підлогу.

– Зачиніть задні двері! – крикнув Берт, який знав, що в Елджернона вистачить розуму побігти в тому напрямку.

– Утікай! – почув я власний голос. – Біжи до бічних дверей!

– Він утік крізь бічні двері! – повідомив хтось.

– Ловіть його! Ловіть! – благав Немур.

Натовп ринув із великої зали в коридор. Елджернон мчав застеленим килимом вестибюлем, організувавши веселе полювання. Потім він шмигнув під столи у стилі Людовіка XIV, побіг навколо пальм у вазонах, угору сходами, завернув за кілька кутів, знову вибіг на сходи, але тепер побіг ними вниз, вибіг у головне фойє, приєднуючи до гонитви інших людей, яких він проминав. Дивлячись, як юрми людей гасають туди-сюди по фойє, ганяючись за білим мишем, розумнішим за багатьох із них, я пережив ні з чим не зрівнянну втіху, якої ще ніколи не переживав.

– Смійся, смійся! – пирхнув Немур, який налетів на мене. – Але якщо ми його не зловимо, то весь експеримент опиниться під загрозою.

Я підняв великого кошика зі сміттям, удаючи ніби шукаю під ним Елджернона.

– А ви знаєте, що припустилися помилки? – запитав я. – І, можливо, тепер не має значення, зловимо ми його чи ні?

Через секунду з півдесятка жінок із вереском вибігли з жіночої туалетної кімнати, притискаючи спідниці до ніг.

– Він там, – заволав хтось.

Але на мить натовп чоловіків нерішуче зупинився перед написом: кімната для леді. Я першим перетнув невидимий бар'єр і ввійшов у священні ворота.

Елджернон сидів на одному з умивальників, дивлячись на своє відображення в дзеркалі.

– Ходи сюди, – сказав я. – Ми вийдемо звідси разом.

Він дозволив мені взяти себе й покласти до кишені.

– Сиди там тихо, поки я тебе не випущу.

Інші чоловіки вдерлися крізь обертові двері – вигляд у них був винуватий, ніби вони сподівалися побачити цілий гурт верескливих голих жінок. Я вийшов, поки вони здійснювали пошук у кабінах, і почув голос Берта:

– У вентиляторі є дірка. Мабуть, він проскочив туди.

– З'ясуй, куди вона веде, – сказав Штраус.

– Збігай на другий поверх, – мовив Немур, махнувши Штраусу рукою. – А я спущуся в підвал.

Тут вони обидва вибігли з жіночої туалетної і сили пошуку розділилися. Я пішов за групою Штрауса на другий поверх, і вони спробували з'ясувати, куди веде вентилятор. Коли Штраус і Вайт, і з півдесятка інших чоловіків повернули праворуч у коридор В, я повернув ліворуч у коридор С, сів на ліфт і доїхав до своєї кімнати.

Я зачинив за собою двері й поляпав по кишені. Рожева мордочка з білим пушком виглянула назовні й розглянулася навкруги.

– Я лише спакую речі, – сказав я, – і ми заберемося звідси, лише я і ти, двійко створених у лабораторії геніїв.

Я попросив коридорного віднести мою сумку й магнітофон у таксі, яке чекало мене внизу, й вийшов через обертові двері з приятелем у кишені. Я мав квиток до Нью-Йорка, дійсний сюди й туди, треба було лише поставити дату.

Замість повернутися до своєї кімнати, я планував винайняти номер у готелі на одну або дві ночі. Я скористаюся ним як базою для операцій, поки знайду собі мебльовану квартиру десь у центрі міста. Я планував оселитися поблизу від Таймс-сквер.

Розповівши про це, я почувся трохи краще – навіть трохи дурним. Я не знаю, чому так розгнівався і що роблю в реактивному літаку, який летить до Нью-Йорка, з Елджерноном у коробці для черевиків під сидінням. Мені не слід панікувати. Помилка Немура не обов'язково означає щось серйозне. Просто не все так очевидно, як він вирішив. Але що ж мені робити?

Насамперед відвідаю своїх батьків. Якнайшвидше. Можливо, я маю набагато менше часу, аніж сподівався…

Звіт 14, 15 червня

Наша втеча стала знахідкою для газет, а надто для газет бульварного змісту. На другій сторінці "Дейлі прес" була опублікована моя давня фотографія й малюнок миші. Заголовок матеріалу повідомляв: "Дебіл-геній і білий миш шаленіють від гніву". Немур і Штраус нібито сказали, що я перебував у стані надзвичайної напруги, але, безперечно, скоро повернуся. Вони запропонували винагороду в п'ятсот доларів за Елджернона, не здогадуючись, що ми втекли разом.

Коли я знайшов наступну історію, опубліковану на п'ятій сторінці, то з подивом побачив фотографію моєї матері та сестри. Якийсь меткий репортер добувся й до них.

СЕСТРА НЕ ЗНАЄ, ДЕ ПЕРЕБУВАЄ ГЕНІЙ-ІДІОТ

(спеціально для "Дейлі прес")

Бруклін, Нью-Йорк, 14 червня – міс Норма Гордон, яка живе зі своєю матір'ю Розою Гордон на 4136, Маркс-стріт, Бруклін, Нью-Йорк, повідомила, що не має найменшого уявлення про те, де тепер перебуває її брат. Міс Гордон сказала: "Ми не бачили його й не чули про нього понад сімнадцять років". Міс Гордон повідомила, що вона вважала брата мертвим до останнього березня, коли директор департаменту психології в університеті Бекмана запитав її дозволу використати Чарлі в експерименті.

"Моя мати сказала, що відіслала його до Воррена (державного притулку й тренувальної школи у Воррені, Лонг-Айленд), – повідомила міс Гордон, – і що він там помер через кілька років. Я не мала найменшого уявлення, що він досі живий".

Міс Гордон попросила, щоб кожен, кому відомо, де перебуває її брат, сконтактувався з їхньою родиною за їхньою домашньою адресою.

Батько, Метью Гордон, який не живе зі своєю дружиною та дочкою, тепер має перукарню в Бронксі.

Я хвилину дивився на історію про своїх родичів, а тоді знову звернув погляд на фотографію. Як я можу їх описати?

Я не можу сказати, що пам'ятаю обличчя Рози. Хоч сучасна фотографія зроблена дуже чітко, я досі бачу її крізь серпанок дитинства. Я знав її і не знав. Якби ми розминулися з нею на вулиці, я б її не впізнав, але тепер, знаючи, що дивлюся на свою матір, я впізнаю деякі дрібні деталі – атож, упізнаю!

Обличчя тонке, зображене перебільшено чіткими лініями. Гострий ніс і гостре підборіддя. І я майже чую її базікання, схоже на цвірінчання пташки. Волосся акуратно зібране у вузол. Темні очі гостро дивляться на мене. Я хочу, щоб вона мене обняла й сказала, що я добрий хлопець, і водночас я хочу ухилитися від її ляпаса. Побачивши її фотографію, я затремтів.

Тонке обличчя й у Норми. Риси не такі гострі, симпатичні, але дуже схожі на риси матері. Волосся, що спадає на плечі, пом'якшує її. Обидві вони сидять на кушетці у вітальні.

Саме обличчя Рози розбудило в мені страшні спогади. У стосунку до мене вона була двома людьми, і я ніколи не знав, ким вона буде сьогодні. Можливо, вона відкривала це іншим жестом руки, піднятою бровою, спохмурнілим обличчям – моя сестра знала ознаки наближення шторму й завжди перебувала поза його межами доти, доки гнів матері втихав, але мене він завжди захоплював зненацька. Я підходив до неї, щоб вона мене втішила, а вона виливала на мене свій гнів. А іншим разом я міг натрапити й на ніжність, на теплі обійми, на руку, що куйовдила моє волосся й погладжувала мені брови, й бачив слова, вирізьблені на соборі мого дитинства.

Він такий, як і інші діти.

Він добрий хлопець.

Я дивлюся крізь неясну фотографію й бачу, як ми з батьком нахилилися над колискою. Він тримає мене за руку й каже:

– Ось де вона. Ти не повинен доторкатися до неї, бо вона дуже маленька, та, коли вона трохи виросте, ти матимеш сестричку, з якою зможеш гратися.

Я бачу свою матір у величезному ліжку поруч, бліду й одутлу, її руки безпорадно лежать на прикрашеній орхідеями ковдрі, й вона стривожено підіймає голову.

– Дивися за ним, Мат…

Це було перед тим як вона змінила своє ставлення до мене, тепер я розумію, вона так поводилася, тому що не знала, буде Норма схожою на мене чи ні. Лише згодом, коли вона переконалася в тому, що її молитви не залишилися марними й Норма виявила всі ознаки нормального розуму, голос моєї матері став звучати по-іншому. Й не тільки голос, а й її доторк, погляд, сама її присутність – усе змінилося. Це було так, ніби її магнітні полюси помінялися місцями, й той полюс, який раніше притягував, тепер відштовхував. Я тепер бачу, що, коли Норма розквітала в нашому саду, я перетворився на бур'ян, і мені дозволяли існувати лише там, де ніхто не бачив мене, в кутках і темних місцях.

Побачивши її в газеті, я несподівано відчув до неї ненависть. Було б набагато краще, якби вона не зважала на лікарів, вчителів та інших людей, які так поспішали переконати її, що я дебіл, і не відверталася від мене, даруючи мені щораз менше й менше любові, тоді як я потребував більше. Який мені сенс побачитися з нею тепер? Що вона зможе сказати мені про мене? А проте мені було цікаво. Як вона відреагує на мою появу?

Побачитися з нею і зазирнути назад, яким я тоді був? Чи забути про неї? Чи заслуговує минуле на те, щоб знати його? Чому так важливо для мене сказати їй: "Мамо, подивися на мене. Я більше не відсталий у своєму розвитку. Я нормальний. Більше аніж нормальний. Я – геній".

Навіть коли я намагаюся викинути її зі своєї пам'яті, спогади повертаються з минулого, щоб отруїти мене тут і тепер. Ще один спогад – із того часу, коли я вже був набагато старший.

Сварка.

Чарлі лежить у ліжку з підтиканою під нього ковдрою.