Лев'яча шкура - Сторінка 4

Він був компанійською людиною і не любив пити один, тому він озирнувся навколо, щоб подивитися, чи немає там його знайомих. Він угледів Роберта, який, погравши у гольф, чекав там на Елеонор.

— Привіт, Бобе. Чи не хочеш зі мною випити?

Роберт здригнувся. Піхто на Рив'єрі не називав його Бобом. Коли він побачив, хто це, то прохолодно відповів:

— Дякую, я вже випив.

— То випий ще. Моїй старенькій не подобається, коли я п'ю між ланчем і вечерею, але коли мені вдається втекти від неї, то я зазвичай непомітно приходжу сюди і випиваю десь у цей час. Я не знаю, що ти про це думаєш, але я відчуваю, що Бог створив шосту годину для людини, щоб випивати.

Він бухнувся у велике шкіряне крісло, якраз біля того, де сидів Роберт, і гукнув офіціанта. Він усміхнувся Робертові свою добродушною, чарівною усмішкою:

— Багато води збігло, відколи ми з тобою зустрілися вперше, старий, чи не так?

Роберт трохи насупився і кинув на нього погляд, який сторонній спостерігач назвав би настороженим.

— Я не знаю, що ви маєте на увазі. Наскільки я знаю, ми зустрілися вперше три чи чотири тижні тому, коли ви та ваша дружина зробили нам ласку, завітавши до нас на ланч.

— Кинь це, Бобе. Я знаю, що вже бачив тебе раніше. Спочатку я не міг пригадати, а потім мене мов блискавкою вдарило. Ти мив машини у тому гаражі біля Брутон-стріт, де я зазвичай тримав свою машину.

Капітан Форестьєр гучно засміявся:

— Мені шкода, але ви помиляєтесь. Я ще ніколи не чув нічого сміховиннішого.

— У мене напрочуд добра пам'ять, і я ніколи не забуваю обличчя. Закладаюсь, що ти мене також не забув. Ти отримав від мене чимало півкрон, які я тобі давав за те, що ти забереш мою машину від моєї квартири, коли мені ліньки було завозити її до гаража самому.

— Це повна нісенітниця. Я ніколи в житті вас не бачив до того, як ви прийшли до мого дому.

Гарді весело всміхнувся:

— Знаєш, я завжди захоплювався "кодаком". У мене багато альбомів з фотокартками, які я зробив в той чи інший час. Що ти скажеш на те, що я знайшов фотокартку, де ти стоїш біля двохмісного авто, яке я тоді тільки придбав? Ти таки дуже гарно виглядав у ті часи, навіть коли на тобі був комбінезон і твоє обличчя не було таким чистим. Зрозуміло, що ти потовстішав, твоє волосся сиве і в тебе вуса, але ти той самий. Я не помиляюсь.

Капітан Форестьєр подивився на нього прохолодно:

— Напевно, ви помилилися через випадкову схожість. Ви давали свої півкрони комусь іншому.

— Добре, а де ж ти тоді був, якщо ти не мив машини в брутонському гаражі між 1913 і 1914 роком?

— Я був в Індії.

— Зі своїм полком? — спитав Фред Гард, знову посміхнувшись.

— Я там полював.

— Ти брехун.

Роберт почервонів:

— Це не те місце, де можна битися, але якщо ви гадаєте, що я залишусь тут, щоб мене ображала така п'яна свиня, як ви, то ви помиляєтесь.

— Чи не хотів би ти почути, що я ще про тебе знаю? Ти знаєш, коли починаєш пригадувати, то можеш згадати так багато, і я також згадав багато речей.

— Мене це зовсім не цікавить. Я повторюю, що ви абсолютно помиляєтесь. Ви сплутали мене з кимсь іншим.

Але він не зробив ніякої спроби піти.

— Ти був схильний до байдикування ще в ті часи. Я пам'ятаю одного разу, коли я збирався зрання виїхати на природу, я наказав тобі помити мою машину до дев'ятої години і вона була не готова, тому я зчинив галас, і старий Томпсон сказав мені тоді, що твій батько був його приятелем і що він узяв тебе з дому для бідних, тому що ти був у такому жахливому становищі. Твій батько був винним офіціантом в одному з клубів, Вайтсі[7] чи Бруксі[8], я забув в якому, і ти також там служив, коли треба було щось пособити. Ти був зарахований у Колдстрімський полк[9], якщо я не помиляюсь, а якийсь чоловік викупив тебе і зробив своїм служником.

— Це суперфантастично,— сказав Роберт зневажливо.

— І я пам'ятаю, коли я одного разу приїхав у відпустку і пішов у гараж, то старий Томпсон розповів мені, що тебе зарахували до A. S. С[10]. Ти не збирався ризикувати своїм життям більше, ніж треба, чи не так? Ти розповідав їм побрехеньки, правда, з усіма тими оповідками, які я чув про твою хоробрість в траншеях? Я гадаю, ти отримав офіцерське звання, чи це теж вигадка?

— Зрозуміло, я отримав звання офіцера.

— Так, багацько різних диваків отримали його в ті часи, це відомо, старий. Якщо це сталося в А. S. С., то я б на твоєму місці не вдягав краватку гвардійців.

Капітан Форестьєр машинально простяг руку до своєї краватки, а Фред Гарді, який спостерігав за ним своїми насмішкуватими очима, був упевнений, що, незважаючи на свою засмаглість, він зблід.

— Це вас не стосується, яку краватку я вдягаю.

— Не треба ображатися, старий, навіщо сперечатися? Я знаю про тебе все, але я не збираюсь тебе виказувати, тому чом би тобі і не зізнатися?

— Мені нема в чому зізнаватися. Я кажу вам, що це все якась помилка, і я мушу вас попередити: якщо дізнаюся, що ви розповідаєте про мене цю брехню, я негайно розпочну проти вас у суді справу про наклеп.

— Облиш це, Бобе. Я не збираюсь розповсюджувати про тебе ніякі плітки. Ти думаєш, мені це треба? Я гадаю, що уся ця історія більше схожа на жарт. Я нічого не маю проти тебе. Я сам був трохи шукачем пригод; мені подобається, як ти провадиш весь цей грандіозний блеф. Почати, як хлопчик на побігеньках, потім стати рядовим, служником і мити машини; і ось, нарешті, ти справжній джентльмен, з гарним будинком, розважаєш усіх заможних гультіпак на Рив'єрі, перемагаєш на змаганнях з гольфу, ти — віце-президент яхт-клубу, і я не знаю, чого ще. Ти Не-а-би-що у Каннах, в цьому нема сумніву. Це грандіозно. В мене було декілька ризикованих справ свого часу, але мені далеко до тебе, старий, я знімаю перед тобою свого капелюха.

— Якби ж то я заслуговував на ваші компліменти! Але це не так. Мій батько служив у кінноті в Індії, і я принаймні народився джентльменом. Може, я і не зробив дуже доброї кар'єри, але мені немає чого соромитися.

— Гей, облиш це, Бобе. Я нічого не розплескаю, ти знаєш, навіть моїй старій. Я ніколи не кажу жінкам того, чого вони не знали без мене. Повір мені, я вскочив би ще і не в такі халепи, якби я не зробив це правилом. Я гадаю, тобі добре було б мати поруч когось, з ким ти міг би бути самим собою. Невже це не втомлює: ніколи не знімати маску? Це безглуздо з твого боку — тримати мене на відстані. Я такий же негідник, як і ти, старий. Це правда, я баронет і землевласник, але я бував у досить скрутних обставинах свого часу, і мене дивує, шо я не потрапив до в'язниці.

— Це дивує і багатьох інших людей.

Фред Гарді зареготав:

— Тут ти маєш рацію, старий. Але все одно, якщо ти не заперечуєш, я гадаю, це було трохи жорстоко з твого боку — сказати своїй дружині, шо я погана компанія.

— Я ніколи такого не казав.

— Ні, ти це зробив. Вона хороша жінка, але трохи балакуча, чи я помиляюсь?

— Я не налаштований обговорювати мою дружину з такою людиною, як ви,— сказав капітан Форестьєр прохолодно.

— О, не будь таким до біса джентльменом зі мною, Бобе. Ми обидва з тобою ледаща, і баста. У свій час ми могли б зробити великі справи, якби у тебе було б хоч трохи здорового глузду. Ти брехун, хвалько і шахрай, але, здається, ти дуже добре поводишся зі своєю дружиною, і це на твою користь. Вона тебе кохає до божевілля, чи не так? Жінки такі дивні. Вона дуже приємна жінка, Бобе.

Робертове обличчя набрало червонястого кольору, він стиснув кулаки і підвівся зі свого стільця:

— Чорт тебе забирай, припини базікати про мою дружину. Якщо ти ще раз назвеш її ім'я, присягаюся, я зіб'ю тебе з ніг.

— О, ні, ти цього не зробиш. Ти занадто джентльмен, щоб збити з ніг хлопця, меншого за себе.— Гарді сказав ці слова, глузуючи, спостерігаючи за Робертом і готовий у будь-яку хвилину відхилитися, якщо ці великі кулаки вдарять; вони справили на нього велике враження. Роберт безсило опустився на стілець і розтиснув кулаки.

— Ви маєте рацію. Але тільки підступний пес буде грати на цьому.

Відповідь була настільки театралізованою, що Фред Гарді почав посміюватись, але зрозумів, що цей чоловік і справді вірить у це. Він був дуже серйозний. Фред Гарді не був дурнем; він не зміг би прожити двадцять п'ять років завдяки своїй дотепності у доброму достатку, якщо б вона так і не лізла з нього. Але зараз, дивлячись з подивом, як цей сильний, здоровий чолов'яга, що виглядав як типовий англійський спортсмен, безсило опустився на свій стілець, він зненацька усе зрозумів. Він був не звичайний шахрай, який присмоктався до наївної жінки, щоб жити у розкоші та байдикувати. Вона була тільки засобом для досягнення більшої мети. Його полонив ідеал, і, намагаючись його досягти, він 6ув байдужий до усього. Можливо, ця думка запала йому, ще коли він був хлопчиком на побігеньках у клубі; його члени з їхньою простотою і невимушеністю, недбалими манерами могли здаватися йому дуже привабними; а потім, коли він був рядовим, служником, мийником машин, ті всі люди, яких він зустрічав, які належали до іншого світу і яких він бачив крізь імлистий серпанок обожнення героїв, можливо, сповнили його захопленням і заздрістю. Він хотів бути таким, як і вони. Він хотів бути одним з них. Це був той ідеал, який переслідував його у мріях. Він хотів,— і це було Гротескно, це було патетично,— він хотів бути джентльменом. Війна, яка принесла йому офіцерське звання, дала йому таку нагоду. А гроші Елеонор дали засоби. Цей жалюгідний чоловік прожив двадцять років і весь цей час видавав себе за того, чия цінність була тільки в справжності. Це також було гротескним; це було патетичним. Випадково Фред Гарді вимовив уголос думку, яка промайнула у нього в голові:

— Бідолашний старий,— сказав він.

Форестьєр швидко подивився на нього. Він не міг зрозуміти ані тих слів, ані тону, яким вони були вимовлені. Він почервонів:

— Що ви цим хочете сказати?

— Нічого. Нічого.

— Я думаю, що нам не слід продовжувати цю розмову. Здається, я нічим не зможу вас переконати у тому, що ви помиляєтесь. Я можу тільки повторити, що це все неправда. Я не той, про кого ви думаєте.

— Добре, старий, роби як знаєш.

Форестьєр покликав офіціанта:

— Бажаєте, щоб я заплатив за вас? — спитав він крижаним тоном.

— Так, старий.

Форестьєр якось велично віддав офіціанту банкноту і сказав, щоб той залишив решту грошей собі, а потім, не вимовивши ані слова, жодного разу не глянувши на Фреда Гарді, вийшов з бару.

Вони більше не зустрічалися до тієї ночі, коли Роберт Форестьєр пішов з життя.

Зима минула, і настала весна, і сади на Рив'єрі красувалися барвистим цвітом.