Лігейя

© Український переклад. В. В. Вишневий, 1992.

І спочива там людська снага, та, що їй згину немає. Хіба зна хто таїну снаги тої і всю силу її? Бо ж Господь — то єдина всемогутня снага, що просяка все суще міццю своєю. Людина ся не піддасть ні ангелам, ні смерті самій, а як піддасть — то лиш через неміч кволої снаги свої.

Джозеф Гленвілл

Я, хоч убийте, не можу достеменно пригадати, як, коли й навіть де саме вперше зустрівся з леді Лігейєю. Відтоді спливло вже багато років, і пам'ять моя ослабла через безліч страждань. А може, тепер я нездатний пригадати ті деталі тому, що, сказати по щирості, дивовижна вдача моєї, коханої, її рідкісна вченість, незвичайна, якась миротворча краса, прониклива і чарівна промовистість тихого мелодійного голосу аж так заполонили тоді мою душу,— поступово, але владно,— що я всього того навіть не помічав і не розумів. І все ж видається мені, що вперше я її зустрів — а потім ще багато разів бачив — в одному великому, старому, трохи вже занепалому місті на березі Рейну. Вона дуже мало розповідала про свою родину. Але що рід той був вельми давній — годі сумніватися... Лігейя! Лігейя! Заглибленому уприродничі студії,— а вони ж над усе спроможні притлумити всі враження від навколишнього світу,— мені досить тільки згадати любе ім'я Лігейї, щоб в уяві постав перед очима образ тієї, кого вже нема. І тепер, коли я пишу, мене осяває спогад, що я, власне, так і не дізнався дівочого прізвища жінки, яка була моєю подругою і моєю нареченою, яка поділяла зі мною мої студії, а зрештою стала мені коханою дружиною. Може, це так виявилась моя жартівлива делікатність у ставленні до Лігейї? А може, я не розпитував її, бо випробовував силу свого кохання? А може, то в мене була просто примха — палка романтична жертва на вівтар найшаленішої любові? Я неясно пригадую лише сам факт нашої зустрічі,— хіба ж дивно, що геть забув обставини, які її спричинили та супроводили? І, далебі, якщо той високий дух, який називають духом романтики... якщо ота бліда й туманнокрила Ашторет з ідолопоклонницького Єгипту, правила, як розповідають, фатально нещасливими шлюбами, то вона напевне правила й моєю долею.

Але є одна люба серцю річ, щодо якої пам'ять не зраджує мене. Це — подоба Лігейї. Статурою вона була висока, трохи худорлява, а в останні свої дні навіть виснажена. Навряд чи знайду я слова, щоб змалювати величавість і стриману невимушеність її постави або незбагненну легкість та пружність її ходи. Вона з'являлася й зникала, немов тінь. Щоразу я усвідомлював, що вона вже тут, у моєму затишному кабінеті, лише тоді, як чув ту любу музику — звуки тихого ніжного голосу — і відчував на своєму плечі білу, як мармур, руку. Красою обличчя з нею не могла б рівнятися жодна з казкових дів. В ньому була осяйність опіумних марень — ефірне видиво для піднесеного духу, куди божественніше за всі шалені фантазії, що витали колись над дрімотними душами Делосових дочок. А проте в рисах її не було тієї правильності, яку ми нерозважно привчилися звеличувати у класичних витворах язичників. "Не існує витонченої краси,— цілком слушно зауважує Бекон, барон Веруламський, розмірковуючи про форми й типи краси,— без деякого неладу в пропорціях". І хоча я бачив, що риси Лігейї не мають класичної правильності, хоча розумів, що її врода саме "витончена", і відчував, що найпершу роль тут грає отой "нелад", а однак намагався, марно намагався відшукати ту неправильність і довести до ладу власні уявлення про той "нелад". Я вдивлявся в її високе бліде чоло — воно було бездоганне (яке ж холодне це слово, коли стосувати його до такої божественної величі!), а кольором могло б змагатися з найчистішою слоновою кісткою — широке, лагідно-опукле й владно-спокійне; а обабіч — довгі локони, хвилясті від природи, чорні як воронове крило, з яскравим полиском; глянувши на них, ви достоту осягали той Гомерів епітет: "Гіацинтові!" Я вдивлявся у делікатний обрис її носа — ніде не бачив я такої довершеності, хіба на вишуканих давньо-іудейських медальйонах: такі самі витончені лінії, така сама ледь помітна орлина горбинка, такі самі плавні дуги ніздрів — ознака трепетної душі. Я милувався чарівливими вустами. От де вже справді торжествували небесні чари! Вишуканий вигин невеличкої верхньої губи... під нею м'яко, розслаблено, чуттєво спочиває нижня... жваві ямочки, манливі кольори... зуби, що відбивають з разючим блиском кожен промінець божого світла, що падає на них, коли вуста розкриваються в усмішці, погідній та ласкавій, а водночас найрадіснішій та найосяйнішій у світі!.. Я доскіпливо вивчав форму підборіддя — і тут теж знаходив ту лагідну помірність, ніжність і величавість, повноту та одухотвореність, що були в давніх греків,— такі обриси, либонь, бог Аполлон навіяв уві сні Клеоменові, синові афінянки. І тоді я заглядав у величезні очі Лігейї...

Античні віки не залишили нам ніяких взірців людських очей. А тим часом, можливо, саме в очах моєї коханої і ховався секрет, про який згадує барон Веруламський. Вони були, по-моєму, набагато більші, ніж звичайно бувають людські очі. Вони були навіть глибші за очі газелей, що пасуться в долині Нурджахеда. Проте лише вряди-годи — в хвилини найсильнішого хвилювання — ця незвичайна особливість ставала в Лігейї справді помітною. І в такі хвилини краса її,— можливо, такою вона видавалася тільки завдяки моїй розпаленій уяві,— то була краса істоти неземної, краса казкової турецької гурії. Зіниці тих очей, чорні як ніч, променіли несказанним блиском, ще й відтінювались смоляними віями. А над очима — трішки нерівні брови такої самої відтіні. Однак та "дивовижність", що вчувалась мені в очах Лігейї, природу свою мала не в їхній формі, чи кольорі, чи блиску,— вона, безперечно, зумовлювалась їхнім виразом. Ой, хіба спроможне слово передати той вираз! За всім безміром словесних звуків ми, либонь, тільки ховаємо своє невігластво в царині духовного. Вираз очей Лігейї! Скільки довгих годин провів я у роздумах про нього! Як силувався осягнути його безсонними літніми ночами! Що це було — ота таїна, незмірно глибша, ніж сам Демократів колодязь, яка ховалась у безодні зіниць моєї коханої? Що це було? Я весь пойнявся жагою пізнати це. Ті очі! величезні, сяючі, божественні! вони стали для мене, як подвійні зірки Леди, а я для них — найшанобливішим звіздарем.

Серед багатьох незбагненних аномалій людського мислення немає більш разючої і бентежної, ніж той факт,— ніколи, гадаю, не відзначений ученими мужами,— що у наших спробах відновити в пам'яті щось давно забуте ми часто опиняємось на самому краєчку спомину, та кінець кінцем так і не спроможні пригадати... Отож не раз і не два, пильно й сумлінно вдивляючися в очі Лігейї, я відчував, ніби наближаюся до самої суті того виразу,— от-от уже схоплю... але не можу. І зрештою все зникало геть! І (дивна, ой, найдивніша з таємниць!) я знаходив для того виразу цілу низку аналогій у найзвичайнісіньких предметах, що оточують нас. Хочу цим сказати, що вже після того, як краса Лігейї ввійшла в мою душу й оселилася там, наче в храмі, я від багатьох речей, сущих у матеріальному світі, зазнавав того відчуття, яке завжди здіймали в мені її величезні променисті очі. Але я аж ніяк не зміг би визначити те відчуття або переповісти його чи навіть уважно простежити за ним. Часом я його впізнавав, дозволю собі повторитися, споглядаючи буйне зростання виноградної лози, спостерігаючи політ метелика, бабки, хризаліди, бурхливий водний потік. Я переживав це відчуття при зустрічі з океаном і стежачи за падінням метеора... Щось подібне відчував я, перехопивши погляд дуже старої людини. А в небі є дві чи три зірки (особливо одна — зірка шостої величини, подвійна й мінлива, її можна побачити поблизу Веги, найяскравішої зірки в сузір'ї Ліри), які теж викликали у мене це відчуття, коли я розглядав їх у телескоп. Воно переповнювало мене під хвилею звуків деяких струнних інструментів, а іноді — під враженням якихось місць у прочитаних книжках. Серед безлічі інших прикладів виразно пригадую одне місце з книги Джозефа Гленвілла, котре (можливо, тільки через свою химерність — хто знає?) щоразу навіювало мені те саме відчуття: "І спочива там людська снага, та, що їй згину немає.. Хіба зна хто таїну снаги тої і всю силу її? Бо ж Господь — то єдина всемогутня снага, що просяка все суще міццю своєю. Людина ся не піддасть ні ангелам, ні смерті самій, а як піддасть — то лиш через неміч кволої снаги свої".

Щоправда, багаторічні роздуми дозволили мені простежити певний зв'язок між цим пасажем англійського мораліста й одною із рис характеру Лігейї. Це — незвичайна наснаженість мислення, мови й діяння, що була в неї, можливо, наслідком або принаймні виявом колосальної сили волі, яка протягом нашого тривалого спільного життя ніколи безпосередньо не виказувала себе. З усіх жінок, яких я коли-небудь зустрічав, вона, ця спокійна, завжди погідна Лігейя, була най безпораднішою жертвою жорстоких і лютих шулік — невситимої пристрасті. І я про таку пристрасть не мав би ніякого уявлення, якби не ті дивовижно розверзнуті очі, що водночас так захоплювали й так жахали мене, якби не майже чаклунська мелодійність, виразність та погідність її неповторного тихого голосу і не палюче завзяття (вплив його на мене ще подвоювався через контраст із манерою говорити) тих шалених слів, які вона раз у раз промовляла. Я вже згадував про вченість Лігейї. А була вона воістину безмежна: у жінок такої бачити мені не довелося. Лігейя глибоко й досконало володіла класичними мовами, але, наскільки сягає моя власна обізнаність із сучасними європейськими діалектами, вона й тут, по-моєму, ніколи не припускалась помилок. Далебі, взяти будь-яку з найпрестижніших (бо просто мало кому зрозумілих) тем, що належать до хваленої "академічної ерудиції",— я жодного разу не помітив у Лігейї якоїсь похибки! Незбагненна, бентежна річ: ця безперечна людська оздоба моєї дружини заполонила мою увагу тільки тепер — надто пізно! Я сказав, що такої обізнаності, як у Лігейї, я в жінок ніколи не бачив,— але хіба є на світі й той чоловік, що подолав би з успіхом увесь простір духовних, фізичних та математичних наук? Я тоді не збагнув того, що ясно розумію тепер: здобутки Лігейї були велетенські, разючі; проте я завжди усвідомлював її безмежну перевагу і з дитячою довірливістю підкорявся її проводові у блуканнях по хаотичних світах метафізичних розвідок, яким ревно віддавався в перші роки нашого подружнього життя.