Лігейя - Сторінка 4

До обличчя невтримно ринули барви життя; тіло розслабилось — і, хоч повіки досі були важко стулені, а смертне убрання та покрови й далі єднали постать із домовиною, мені справді могло привидітись, що Ровена таки скинула з себе пута смерті. Але якщо навіть і тоді я ще не міг цілком повірити в це, то всякі сумніви зникли зовсім, коли сповита саваном фігура звелася з ложа і, колихаючись, непевною ходою, із заплющеними очима,— немов сновида,— зухвало і зримо попростувала на середину кімнати.

Я не затремтів, я не поворухнувся — цілий рій несказанних химер, викликаних самим виглядом, статурою, рухами цієї фігури, навально промчав у голові, заморозивши кров, паралізувавши, обернувши мене на камінь. Я не ворушився — я втупив очі в цю мару. В думках моїх панувало повне безладдя, невтишима колотнеча. Невже справді віч-на-віч переді мною може стояти жива Ровена? Невже це воістину Ровена — світловолоса, блакитноока леді Ровена Тревінь-йон із Тремейну? Чому, чому я сумнівався в цьому? Пов'язки щільно облягали підборіддя, стискаючи уста^але чи справді то уста живої леді з Тремейну? А щоки — вони пашіли рожевим рум'янцем, як у кращі роки життя; так, то цілком могли бути свіжі щоки квітучої леді з Тремейну. А підборіддя, з тою ямочкою, зовсім як при доброму здоров'ї, хіба могло воно бути не її підборіддям?.. Але ж як вона могла стати за час хвороби набагато вищою на зріст? Що за нечуване божевілля опосіло мене разом із цією думкою! Я рвонувсь уперед — і за мить був біля її ніг! Вона сахнулась од мого доторку, і з її похиленої голови злетів похоронний покров, а з-під нього широким потоком у неспокійне повітря покою ринула важка хвиля розметаного волосся: воно було чорніше від воронового крила! І тоді повільно розплющились очі постаті, що стояла переді мною.

— То що ж це зрештою? — зойкнув я вголос.— Я не можу... я не можу помилитись... Це ж бо вони, великі, чорні, шалені очі... очі втраченої навік коханої... моєї господині... леді ЛІГЕЙЇ!